Ольга Садкова (1956)
Членкиня НСПУ та Творчої асоціації літераторів «Слобожанщина».
Авторка поетичних і прозових книжок.
Публікувалася в часописах «Українська літературна газета», «Березіль», «Світло Спілкування», «Склянка часу» та інших.
Лавреатка літературних премій імені Михайла Петренка, Валерія Замєсова та «Мерефа козацька».
Орієнтири
*
Розірвеш тенета власного страху,
зробиш перший крок —
і починають рости крила.
І ширшає обрій,
бо ти вже — над собою колишнім.
Треба лише втримати напрямок польоту,
аби вітри спокус
не занесли деінде.
*
Катаємося велосипедами
на вигоні, по заглибинах.
З одного боку пірнаємо,
з другого — вилітаємо, як на крилах.
Смішно. Цікаво.
— Що то за ями веселі? — питаю бабусю.
А вона:
— То вирви, дитинко. — І замовкає.
А тоді, мов сама до себе:
— Не загоїла ще земля рани.
*
Свободу виборюють сильні
і, виборовши, тримають її, наче стяг.
Слабкі ж, не завдавши собі клопоту змінитися,
ностальгують за своїм паном,
щоб знову шапкувати,
гнути спину
і…нарікати на долю.
*
Тітка взяла собі в голову,
що має зобов’язання перед вищими силами
за всіх у своєму близькому оточенні.
Спрут її опіки стиснув кожного з нас поодинці
аж до потьмарення світу в очах
і каліцтва особистості.
Сподівання на тітчине переродження немає.
Може, втомиться.
Тоді ми виприснемо у вільне плавання.
Та як залишиш рідну тітку самотиною?
*
Яблунька-самосів, як на лихо,
вродилася на межі.
Коли неврожайний рік, то ще нічого,
а коли врожайний — баби-сусідки сваряться
ледь не всю осінь.
Не витримав якось Василь: схопив бензопилу
та й зрізав красуню під самісінький корінь.
Стоїть чолов’яга — серце плаче,
а совість, як і в дружини, мовчить.
*
Випірнув із хмільного моря неборак —
і таке бажання охопило:
як овець в отару, думки докупи зібрати.
Та де ж їх візьмеш?
Ані двійко овець, ані двійко думок.
Лише бажання.
З тим і день розпочав.
*
Світло вимкнулося посеред суцільних гараздів
і безтурботності.
Тепер — цілковита темрява.
Руки навпомацки наштовхуються на горнятко,
кинуте на стіл намисто, печиво, годинник —
усе непотрібне.
Лише найбажаніше — сірники,
що завжди брались автоматично,
ніяк не знаходяться.
*
Учора стояв яскравий, спекотний день.
Сьогодні зранку звідусіль поповзла сірість.
Примовкли галасливі горобці.
Принишкли кури.
По обіді, наче дід січе гарбузи,
застукотів дощ.
Город — недовправлений.
Паркан — недофарбований.
Радість — недовідчута.
Уся надія на бабине літо.
*
Завіконний безум почався на світанку.
До опівдня потрощив наміри,
заходився біля можливостей.
Не зачепив лише бажання —
причаїлися на денці.
Згодом вони, неушкоджені,
зібралися в коло
й запалили багаттячко.
Тепер сидять, знічев’я підкидають хмиз.
Душа печеться.
Негода не вгамовується.
*
Є слова лагідні, як каштанчики,
коли їх шурхітливо ворушиш пальцями.
Є слова колючі, мов будяк, —
від них набігають сльози.
Є такі, що жалять зненацька,
мов кропива, —
тоді спалахує обурення.
А бувають — як листя очерету:
ріжуть вуха.
Ось і ходжу з порізаними.
Хтось підкаже де загоїти?
*
Її душа притулялася
до кожної зустрічної рани,
бо не мала жодного бар’єру:
ані щита, ані бодай плівочки.
Здавалося, Творець навмисно
дав їй таку душу,
щоб подивитися,
скільки болю вона може прийняти.
З’ясувалося — багато.
Тільки ходить та зболена душа
тепер не поміж людьми,
а за хмарами.
*
Весні до снаги лікувати рани
лагідним сонечком,
пташиним цвірінчанням,
м’яким моріжком.
Як вправна майстриня,
вона дрібними стібками штопає серце,
залишаючи всередині біль утрати.
Вийдеш на люди —
і ніби така, як усі.
І ніхто не обпечеться твоїм болем.
2018-2019