Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Ірина Вовк (1973)
Народилася в Ялті, на побережжі Криму. Виросла і творчо змужніла у Львові. Люблю театр, музику, природу, світ літератури, історії та культури.

Інфо
* Народний рейтинг 4.960 / 5.66
* Рейтинг "Майстерень": 4.988 / 5.8
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.751
Переглядів сторінки автора: 148204
Дата реєстрації: 2017-06-10 14:56:14
Школа та стилі: Львівська школа поетичного бароко
У кого навчаюсь: Люблю Антонича, Стуса, Симоненка. З класики - незмінно (і не тільки поезію) Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської.
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2026.09.05 11:06
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Належу до когорти членів Національної спілки письменників України з 1994 року. Маю 25 книжок поезії і драматургії, сценарних замальовок і етнографічних досліджень.Як релігієзнавець-музейник досліджую пласт етноміфології зниклих цивілізацій Стародавнього Сходу та наших предків - східних слов'ян. Тому моя поезія насичена відголоссям давніх символів та речей.
Належу також до гурту Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА" (Львів). До знакових ролей зачислюю Мавку, Єльку з "Собору" О.Гончара, Дракона з однойменної вистави Юрка Винничука, Ладу з Купальських забав, Долю Стуса і Графиню Софію з Фредрів Шептицьку з власної камерної вистави "У прихистку Божої Ласки: Мати і Син".
Маю з чим іти до читачів - тому я в "Поетичних майстернях".

Найновіший твір
"Іскри з погаслих багать. Антологія драми Стародавнього Світу" (продовження 9)
«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – його молода дружина, чиє серце передчуває біду.
Хор помпейців – уособлення безтурботного міста, голос ситості та золота.
Гай – старий раб-грек, філософ у кайданах, що читає мову стихій.

ПРОЛОГ: Чорна пінія пам'яті
(Рим. Багата кубікула через багато років після катастрофи. Ніч. Горить єдина масляна лампа, вихоплюючи з темряви стіл, завалений сувоями папірусу. За столом сидить Пліній Молодший. Його обличчя пооране зморшками, погляд спрямований у порожнечу, ніби він дивиться крізь стіни самого Часу. Його рука з очеретяним пером завмерла над чистим пергаментом. Він говорить повільно, ритмічно, наче сповідається перед Вічністю).

Пліній Молодший:
Чорнило висихає швидше, ніж людські сльози, але повільніше, ніж лава...
Мене часто просять описати той день. День, коли світло зрадило Кампанію, коли сонце сховалося за чорним щитом, а море відступило, злякавшись власного гніву.

(Він опускає перо, підводиться і підходить до вікна, дивлячись на нічний Рим).

Я заплющую очі – і знову бачу ту гору. Вона не вибухнула одразу. Вона піднялася в небо гігантським чорним деревом – середземноморською пінією з диму та попелу. Її гілки закрили небосхил, розсипаючи на голови живих гарячі кам'яні сльози.
Багато хто тоді піднімав руки до богів. О, як палко вони молилися у своїх розкішних триклініях та мармурових храмах! Але більшість... більшість шепотіла, що богів уже ніде немає. Що Олімп згорів. Що для всесвіту настала та остання, вічна, безпросвітна ніч, про яку колись попереджали нас похмурі філософи.

(Повертається до столу, торкається сувоїв):
Я вижив, щоб пам'ятати. Але там, під попелом, залишилися тисячі життів, застиглих у своєму останньому, безтурботному крику. Там залишилася розкіш, засліплена власною величчю. Там залишилося кохання, заковане в кам'яні лати.
Послухайте ж історію про місто, яке пило вино з золотих кубків, не знаючи, що земля під його ногами вже готує свій смертельний вирок.
Послухайте про останній день... Помпеї.

(Світло повільно гасне. Лампа Плінія згасає, і з темряви починає доноситися ледь чутний, тривожний гуркіт фонтана…)

СЦЕНА І: Безтурботне літо під тінню гори
(Помпеї. Атріум вілли Марка. Сонце заливає мармур спекотним, майже задушливим золотом. Дзвенить фонтан, але його струмені пульсують нерівно. На стінах – свіжі фрески: хмільний Вакх сміється крізь виноградні грона. Гості напівлежать на ложах, п'ють Фалернське вино з Кампанії. У повітрі стоїть важкий аромат амбри та пролитого вина. Хор співає пісні):

Хор помпейців:
О, благословенні Помпеї! Колиска богів, заколисана теплим прибоєм!
Тут час застиг у золотому кубку, тут сльози перетворюються на перли, а вода – на солодке вино.
Погляньте на Везувій! Він височіє над нами, як лагідний титан, одягнений у смарагдові шати виноградників.
Його тінь дарує нам прохолоду, його схили годують наші лози грішним затінком.
Море мовчить, небо ніби кришталь, життя тече, як чистий мед у чаші порцеляни!
Радуйся, Марку, улюбленцю фортуни!

Марк (лежить на ложі, тримаючи кубок):
Наливайте вино, друзі! Сьогодні ми святкуємо завершення збору врожаю!
Нехай у Римі плетуть інтриги, нехай імператори змінюють один одного, а у нас в Помпеях завжди панує спокій.
Юліє, люба моя, прекрасна моя німфо, чому ти весь час дивишся на вершину гори? Вона стоїть так століттями…
…Втомлене серце старого лева!..

Юлія (тривожно пригортає до себе тогу):
Марку, хіба ти не відчуваєш? Земля сьогодні вранці глухо зітхала...
Вода у нашому фонтані стала гарячою й гіркою на смак, а птахи раптово замовкли й полетіли в бік моря.
Мені здається, що ця зелена гора на горизонті ховає в собі якусь темну, страшну силу…
Вона дивиться на нас, як хижак перед стрибком!

Гай, старий раб (вбігає до атріуму, його руки тремтять, туніка розірвана):
Владико Марку... Послухай старого грека. Море біля порту закипіло, риба дохне на березі.
З вершини Везувію піднявся дивний чорний стовп диму, схожий на гігантську середземноморську пінію.
Боги гніваються! Потрібно тікати, поки ворота міста ще відчинені!

Марк
(сміється, його сміх звучить зухвало на тлі наростаючого підземного гулу):
Тікати від хмаринки диму? Гаю, ти старий дурень. Твій розум висох від старості та грецьких книжок. Це просто подих підземних кузень Вулкана.
Боги не зруйнують місто, де мармур під жертовником омитий кров’ю і вином, де куряться найкращі фіміами!
Бенкет триватиме!.. (До музикантів) Гей, грайте голосніше!..

СЦЕНА 2: Огненне пекло денного затемнення
(Раптом лунає страшний вибух, від якого здригаються стіни. Земля здригається у конвульсіях, мармурові колони атріуму вкриваються тріщинами. Фонтан висихає за мить. Небо стає чорним, як ніч. З неба починає осипатися білий попіл та важкі гарячі камені – лапілі. Паніка охоплює місто).

Хор помпейців (в жаху кричить):
День зник! Сонце згасло! Боги обрушили небо на наші голови!
Гора розкололася навпіл, і з неї тече вогняна річка смерті!
Рятуйтеся, хто може! Храми рушаться, дим виїдає очі!

Юлія (падає, задихаючись від сірчаного чаду):
Марку! Я не можу дихати... Повітря стало гарячим попелом!
Навколо темно, я не бачу твого обличчя! Тримай мою руку, не залишай мене!

Марк
(його розкішна тога обпалена, він закриває обличчя краєм плаща і падає біля Юлії, намагаючись підняти її):
Боги... Чим я завинив перед вами?! Моє золото, мої палаци – усе стає прахом… Юліє, вставай! Ми мусимо бігти до моря!
Але каміння падає так рясно, дах нашої вілли вже тріщить... Гаю, де ти?!

Гай (раб)
(його фігура вимальовується в глибині атріуму крізь завісу попелу; він стоїть дивно спокійно, не намагаючись бігти, його голос звучить тихіше за інших, але прорізає загальний хаос своєю крижаною ясністю):
Кожен сам за себе тепер, римлянине... Перед цим вогнем немає ні рабів, ні господарів.
Гора зрівняла всіх одним саваном.

СЦЕНА ІІІ: Кам'яна вічність
(Стіни вілли рушаться під вагою попелу. Марк і Юлія падають на підлогу атріуму, міцно обійнявши одне одного. Потік гарячого попелу та газу накриває їх повністю).

Марк:
Я тримаю тебе... Я тримаю...
Хай рушиться світ, хай гаснуть зірки – ти моя остання твердиня.
Обійми мене... Це кінець нашого дня...

Юлія:
Прощавай, мій світе... Моє тіло засипає камінням... Марку!..
Я засинаю... в твоїх руках... Назавжди.

(Помпеї замовкли. Вогняна лавина вкрила руїни будинків, театрів, храмів і людей посеред тих руїн саваном смерті. Вогонь спалив життя мешканців Помпей, але законсервував їхні останні обійми. Місто заснуло на довгі вісімнадцять століть під триметровим шаром попелу.)

Далі буде.