Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в місті Зіньків на Полтавщині в родині вчителя. Батько з дитинства привчав синів (а їх було аж семеро) до науки: керував читанням, прищеплював любов до праці, ділився знаннями з астрономії та ботаніки. Ще з дитинства він вклав у Миколу любов до античних мов і літератур. Через матеріальні труднощі в родині хлопцеві рано довелося вийти на самостійну дорогу. Цілеспрямований і впертий, він усього в житті добивався самотужки. Так, провчившись до 1903 року в Охтирській гімназії, він вирішив продовжити навчання в Києві. Самостійно переговоривши з директором Першої київської гімназії, Зеров подав документи і став гімназистом 5-го класу. Вчився Микола дуже добре, особливо любив літературу, захоплювався античними авторами. Згодом він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, який блискуче закінчив.



Зеров почав заробляти на життя ще зі студентських років. У ті часи стипендій не виплачували, а на допомогу бідної багатодітної родини сподіватися було марно. Тому Микола Зеров підробляв начиткою лекцій у провінції, отримував невеликі гонорари за свої літературні праці. В університеті він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, руки й серця якої добивався аж вісім років. Справді – як той олов’яний солдатик, що був вірний своїй балерині і не відступав ні перед чим.

Після закінчення університету йому довелося вчителювати у Златопільській гімназії – тут він викладав історію. Учні його полюбили, але для Зерова, з його палким прагненням до наукової і творчої діяльності, умови складалися не надто сприятливо: хороших бібліотек тут не було, високоосвічених людей бракувало, і він чекав нагоди, аби звідси вирватися.



Цю можливість надала революція 1917 року, і Зеров вирішив повернутися до Києва. Його учні влаштували для нього урочисті проводи, проголошували на його честь промови і навіть внесли улюбленого вчителя на руках у вагон потяга. Не менше зраділи поверненню Зерова і в Києві. Тут письменник відразу поринув в улюблену педагогічну діяльність і став викладачем Другої київської гімназії, водночас брав активну участь в українському культурному житті, що після революції вийшло з підпілля. Він став редактором бібліографічного журналу "Книгар" (1919-1920): знав усі книжкові новинки, стежив за всіма сучасними виданнями, міг подати будь-яку бібліографічну довідку в галузі української літератури. Він писав статті, рецензії, редагував наукові праці. Часто виїздив читати лекції з літератури в інші міста й містечка України.



Двадцяті роки. Голодний Київ. На запрошення директора Баришівської гімназії Зеров подався викладати до тихої Баришівки. Але потяг до науки переміг, і письменник знову повернувся до Києва, де 1923 року став професором Київського університету, співробітником Академії наук, а за сумісництвом — редактором багатьох книжкових видань.



“Неокласичний генерал”



Саме на початок двадцятих років припадає поява визначного явища в українській літературі – угрупування так званих "неокласиків". Прихильники класичного напряму в рідній літературі: Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Освальд Бургардт та інші – прагнули зберегти зв’язки з давньою європейською культурою, вічним джерелом пізнання людини і мистецтва. До гуртка "неокласиків" долучилися талановиті перекладачі, поети, філологічна еліта. На чолі угрупування незмінно стояв Микола Зеров, "неокласичний генерал", "благопосланий патрицій", як його жартома називали Рильський та Драй-Хмара.



Очолив гурток Зеров не випадково. Свого часу він був найбільшим авторитетом у галузі історії української літератури та літературної критики. Його книга "Шляхи розвитку сучасної української літератури" зустріла захоплені відгуки у студентства, а "Нове українське письменство" була основним підручником, за яким вчили історію української літератури. Сучасники згадували, що його лекції студенти слухали із завмиранням сердець: викладаючи, він чи то забував, чи то ігнорував сувору комуністичну дійсність і вимоги комуністичної педагогіки та, як на тодішні умови, викладав надто сміливо. Як педагог, науковець і критик він був нещадний до лінивого примітивізму й неуцтва й вимагав найвищого рівня знань не лише від студентства, а й від себе. Його високий естетичний смак, надзвичайно багата ерудиція, тонкий інтелект вирізнялися на тлі збуреного і скаламученого революцією літературного життя Радянської України.



Противники закидали йому літературщину, книжність, брак емотивності, втечу від дійсності. Вони ігнорували той факт, що під панциром античних мотивів і філософських ремінісценцій у поезії Зерова бився чіткий пульс сучасника. Поет бачив небезпеку для України з боку російської революційної психології, головна мета якої — зруйнувати все попереднє до тла. Зеров вбачав культурно-історичну місію українського відродження також у тому, щоб переймати й розвивати набутки антично-європейської культури, до якої, на його думку, належала й Україна. Саме тому багато його статей і сонетів приховують гостру іронію і вбивчу сатиру на сучасність. Зеров не боявся казати правду, навіть передбачаючи, чим це може загрожувати. Ще в журналі "Книгар", який він редагував, друкувалися виступи проти перших безсудних розстрілів української інтелігенції більшовиками. Зеров рішуче підтримав революційний виступ Хвильового та інших членів ВАПЛІТЕ проти насильницької комуністичної культурної гегемонії в Радянській Україні.



Жодного дня без рядка



Із 1926 року "неокласиків" починають цькувати. А з 1929 року – масово арештовують українську інтелігенцію. 1930 року розпочався судовий процес над СВУ, і слідчий по справі Соломон Брук виголосив: "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна... Коли не поставимо – перестріляємо". Так і сталося. На сцену харківського оперного театру вийшло 45 осіб, хоча стільців стояло 46... Підсудні, всі, як на виставі, по черзі займали місця. Почали викликати свідків. Всі слухняно підтверджували, що вели “контрреволюційні розмови” під час зустрічей і “підривну діяльність”. Нарешті сорок п’ять місць було зайнято. Лишалося тільки одне, сорок шосте. І Зеров, викликаний, як свідок, також розгублено підтвердив: "Так"... "Як ти міг, Миколо?" — спитав його потім Рильський. — "Розумієш, Максиме, увесь час ліз мені у вічі вільний стілець, і я не міг відкараськатися від думки, що його поставлено для мене..."



Восени 1934 року Зерова вигнали з університету, і для нього настали чорні дні. В пошуках кращої долі письменник виїхав у Москву, де його заарештували навесні наступного року. Зерова судили як "керівника терористичної групи" і призначили 10 років спецтаборів. Ось так і випали йому Соловки. У валізі разом із теплими речами та паперами їхала на острови "Енеїда" Вергілія для перекладу українською мовою. "Навіщо і для кого тепер перекладати", — питали його. "Щоб не згубити зв’язків із минулим та для відчуття єдності особи", — відповідав 46-річний професор. В умовах жорстокого режиму, голоду й холоду, перевиснаження фізичною працею він не припиняв писати вірші та перекладати. Його відраза до “розливних сліз, плиткої гістерії” проявлялася постійно не лише у творчості, а й у житті. Навіть у листах до дружини Зеров був напрочуд стриманий і хотів створити враження, що знаходиться не у таборі смерті, а у творчому відрядженні й інтенсивно "працює розумово": "...Заняття мої проходять у тому ж порядку. Все той же Вергілій, все той же Лонгфелло. Шекспір все ще чекає черги... Я майже щоденно сиджу годину-другу над італійською граматикою... Ти ж знаєш мою манеру замислювати у великих розмірах і робити потроху, проте вперто. Це називається “велика суднобудівна програма”..." Завжди застебнутий на всі ґудзики, підтягнутий, він просив вислати йому на заслання чисті комірці.



Здається, наука і творчість були єдиним його порятунком. Навіть на засланні. І в соловецьких таборах, знаючи, що смерть ходить поруч, Зеров продовжував працювати й будувати подальші творчі плани. А олімпійський спокій, культ довершеності й “мистецтва рівноваги” допомагали йому вистояти. Адже олов’яні солдатики не здаються. Але його казка була трохи іншою. В тому самому полум’ї, яке гартувало Зерова, виплавилася й куля, призначена для його стійкого серця... Зеров не встиг перекласти Вергілія до кінця. Постановою НКВС 1937 року його разом із десятками інших діячів української культури розстріляли...



__________________________________________
Творчість Миколи Зерова анонсується редакцією "Майстерень"