Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Аматерасі Аріман

Інфо
* Народний рейтинг 0.350 / 4.67
* Рейтинг "Майстерень": 0.375 / 5
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
Переглядів сторінки автора: 16479
Дата реєстрації: 2006-03-15 18:42:01
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 1999.11.30 00:00
Автор у цю хвилину відсутній

Найновіший твір
НЕ трусіться даремНО
НЕ трусіться даремНО
НОвий погляд НА
або НАмагання іншого аналізу того що створеНЕ


На різних інтернетсайтах, як і в літературі, тобто, як і в житті, дуже багато різної фігні. Оккам казав не примножувати сутностей без потреби, а я кажу, не потребуйте примноження без сутності. І це хоча б тому, що серед фігні дійсно вартісні речі часто лишаються непоміченими.
Не всі твори є однаково прозорими і не всі твори призначені для загалу. Тут є, має бути, мусить бути певна езотерика, містика, відчуття твоєї причетності до унікальності, до певного переживання. Тому деякі вірші, наприклад, краще слухати у виконанні автора, а деякі після прослуховування мати в себе на пожовклому листку в одному екземплярі. Я кажу не про досконалість чи недосконалість, завдяки яким щось показується усім, а щось – ні, і є важливим, як певне переживання, до якого випадково причетний і ти. Я кажу про те, що певні твори (які саме, зазвичай визначає випадок) є непоміченими, а вірніше – невідчутими.
Ці роздуми – намагання альтернативи критиці в двох частинах „Дрижи і бійся”. Я не чіпатиму першу, бо вона не про такий твір, про який я говорив. Мене більше цікавить перша половина другої частини.
„Клеопатрі”.
Цей вірш, як і будь-який інший, можна розглядати в двох вимірах: смислово-образному та технічному (ритмічному і т.д.).
Почну з першого. Автор „Дрижи і бійся” висловлює сумнів щодо продуманості концепції твору. Як на мене, концепція є. А щодо продуманості... Продуманість проглядається, коли вже твір завершений, продуманість – це і є написання. Коли людина пише – вона думає. Можна сказати: треба думати, а тоді писати. А я скажу – ні, думання і є писання, а те, що потім, механічне записування.
Спробую проаналізувати „Клеопатрі”. Тобто інтерпретувати. Тобто тут вже буду Я, а не лише ПМ, так само, як у „Дрижи і бійся” є Ірина Н. Взагалі нудотні аналізи віршів мене інколи дратують і майже завжди не подобаються. Але якщо цього не зробити, то не буде альтернативи, а отже, лишиться враження дещо однобічне.
„Бой в Крыму, все в дыму, ничего не видно”. А чого воно має бути видно? Тобто чому треба думати, що Клео це обов’зково образ якоїсь реальної людини (навіть, якщо це так), а також, що ми обов’язково маємо знати, хто така ця „бідолаха Клеопатра і що вона винна ліричному героєві”. Причому чомусь хто такий ліричний герой і що він хоче від „бідолахи Клеопатри” не запитується. Наче слова „ліричний герой” знімають необхідність знати про нього. А от хто така Клео – питання століття! Коли Ніцше каже, що йдучи до жінки треба брати гарапу, то його прагнуть розуміти метафорично. Де ж до жінки гарапу?!! А коли маємо справу з віршами, то робимо, хто як хоче, в даному випадку – буквально. Варто зазначити, що і в першому, і в другому випадку треба пам’ятати, бачення буквально чи метафорично не має залежати тільки від того, подобається нам ідея чи ні. А також, я думаю, що не треба кидатися у будь-яку з крайностей, бо чистий буквалізм є лише в історії, і то дуже рідко, адже будь-яка інтерпретація, навіть інтерпретація як процес написання автором твору, вже є метафора, і водночас буквальність.
Мені цікаво, чому цей вірш треба розуміти, як сварку або „ніби „відхідне” від першого удару”. Це монолог. Монолог, який передбачає іншого, але монолог, який може цілком обійтися без того іншого. Тобто коли Я (Хтось) читаю вірш, не знаю автора, то це монолог, і Клео поза мною, як і автор, а Я не ліричний герой і не автор. Я читач, який відчуває потік думок, потік, якому в даний час автора не треба, бо той потік на папері і поступово переходить в Мою свідомість. Потрібний лише Я!
Звертання до Клео – збагачення відчуття причетності. По-перше – не Клеопатра! А Клео! Клеопатра – лише як фон, лише як певна жіночність, лише як певне посилення переживання Тепер переживанням Тоді, переживання, яке огортало римлян і яке існує Тут як певна алюзія ілюзії фону. Тобто занурення читача в певний стан небуденного і водночас ілюзорного, що ніби легкий аромат, наче присмак чогось сакрального супроводжує твір.
„А знаєш Клео: я сьогодні ситий” навіює певну втому, стан людини, яка щойно щось зрозуміла і ще не вийшла з ейфорії осяяння. Перенесення обіду може трактуватися, як бажання ще глибше зануритися в те осяяння, подумати. „А ти за ніч подумай люба Клео” – це не як прояв зверхності до жінки, не бажання показати їй свою силу. Хтось просто більше не підставляється під ніж. Це як наслідок того осяяння, неначе пройдений ще один етап розвитку. Так само діти з часом перестають перебігати дорогу перед самою машиною, щоб показати свою сміливість.
„Пробач же Клео” для мене звучить ніби прощання з минулим, в якому було, і дуже багато, хорошого, але яке треба покинути, щоб стати собою, і яке не можна не покинути, щоб не залишитись собою. „А пам’ятаєш, Клео, як все було” – також виявляє певний пройдений шлях. А „психоаналіз останньої строфи [...] якось зовсім не дійшов” до автора „Дрижи і бійся, бо він і не міг дійти. Та й чому тут доходити. Звичайний комплекс Електри чи то Едіпа. І він тут не тому, що є у Клео, ліричного героя чи, найбезглуздіша думка, автора, а тому, що він найбільш популярний, відомий, він – метафора. Бо загалом, коли людина взнає причину свого комплексу, вона звільнюється від нього, хоча б частково. Так, принаймні, стверджує Фройд. Тут осяяння досягає своєї кульмінації, воно переростає в катарсис, тобто очищення, звільнення.
Тепер про форму. На перший погляд мені структура не зовсім подобається. Але не все так просто. Кожна строфа містить перехресне римування, причому два рядки між собою римуються, а два вільно. В перших двох строфах римуються перший і третій рядки, у других двох – другий і четвертий. Це розділює вірш на дві частини, друга з яких починається словами „Пробач же Клео!”. Як я вже казав, на рівні змісту це також виявляє зміну. Отже, тут ніби нова точка відліку, знайдення опори, конструювання карти До і Після. Якби римувалися всі рядки, то на формальному рівні цього не було б помітно.
Те, що „кульгає ритм. Особливо відчутно – у кінці третьої строфи” не зовсім так. Бо не тільки четвертий рядок третьої строфи, а четверті рядки всіх строф, а це вже не можна розглядати, як недбалу випадковість (навіть, якщо це справді була випадковість). Хоча я думаю, автор міг просто відчувати музику вірша під час написання, і тому це випадковість, але майже не випадкова. Так от: те, що кожний четвертий рядок має ніби вибивається з ритму строфи надає твору характеру роздуму, тобто внаслідок такої аритмії в кінці кожної строфи читач мимовільно підсумовує попередньо сказане. Такий ефект також може викликати відчутне зменшення останнього рядка до одного слова, коли те слово наче підкреслює ритм, відбиває такт.
І хоча мені більше подобається, коли ритм і форма відразу проникають у свідомість, не можна заплющувати очі на інші форми подання. Бо є музика віденських класиків, а є музика експресіоністів, яка далеко не така, як перша.
Мій аналіз – лише одна з інтерпретацій. Я сам міг інтерпретувати і по-іншому. Але я ставив собі за мету не інтерпретувати, а допомогти чи то посприяти відчути вірш „Клеопатрі” тим, хто його можливо буде читати і звернеться до „Дрижи і бійся”. Хоча автор того аналізу без сумнівів має багато раціональності та логічності. І водночас я з Ним (Нею) багато в чому не погоджуюсь.
І ще, не про кожний бездарний вірш пишеться стільки думок. Якби це робилося, світ потонув би в макулатурі, а інтернет почав виснути. Бо коли твір несуттєвий, він не вартий згадки. Отже, і писанина автора „Дрижи і бійся” щось та й значить. Доречі, це написано в кінці другої частини того аналізу.
Я зробив те, чого не люблю – майже занудний аналіз вірша.
А от ще парадокс. Чи закономірна приємність.
Хтось пише шістнадцять рядочків, а хтось купу непотрібу на ці рядочки. Останніх зазвичай забувають. А перший лишається. Може тому, що шістнадцять рядочків легше вивчити. А може, бо буття вічне, а опис його змінний.