Поетичні майстерні - Самвидав

Вірші, проза, аналітика, огляди

Автори /

Ірина Вовк (1973)

Народилася в Ялті, на побережжі Криму. Виросла і творчо змужніла у Львові. Люблю театр, музику, природу, світ літератури, історії та культури.

Інфо

* Народний рейтинг	4.965 / 5.66
* Рейтинг "Майстерень":	4.994 / 5.8
* Творчий вибір автора:	Майстер-клас
* Статус від Майстерень:	R2
* Коефіцієнт прозорості:	0.752
Переглядів сторінки автора:	154051
Дата реєстрації:	2017-06-10 14:56:14
Школа та стилі:	Львівська школа поетичного бароко
У кого навчаюсь:	Люблю Антонича, Стуса, Симоненка. З класики - незмінно (і не тільки поезію) Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської.
Група:	Користувач
Е-mail:	<< Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті	2026.11.01 22:49
Автор у цю хвилину	відсутній

Про автора

Належу до когорти членів Національної спілки письменників України з 1994 року. Маю 25 книжок поезії і драматургії, сценарних замальовок і етнографічних досліджень.Як релігієзнавець-музейник досліджую пласт етноміфології зниклих цивілізацій Стародавнього Сходу та наших предків - східних слов'ян. Тому моя поезія насичена відголоссям давніх символів та речей.
Належу також до гурту Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА" (Львів). До знакових ролей зачислюю Мавку, Єльку з "Собору" О.Гончара, Дракона з однойменної вистави Юрка Винничука, Ладу з Купальських забав, Долю Стуса і Графиню Софію з Фредрів Шептицьку з власної камерної вистави "У прихистку Божої Ласки: Мати і Син".
Маю з чим іти до читачів - тому я в "Поетичних майстернях".

Найновіший твір

АНТОЛОГІЯ містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА: ТЕАТР НЕВИСЛОВЛЕНИХ ДУШ"
(Антологія драматичних містерій Середньовіччя,
Відродження та епохи Бароко)

І. ЕПОХА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: Містика віри та вигнання.

«ФРАНЦИСК АССІЗЬКИЙ: ХВАЛА МОЇМ СЕСТРАМ-ПТИЦЯМ»
Драматична містерія на три дії з прологом та епілогом

Дійові особи:
Франческо (Брат Франциск) Бернардоне – Майстер Духа. У першій дії –юний трубадур у розкішному оксамиті; у другій – оголений бунтар духу; у третій та епілозі – сліпий, виснажений хворобами бідняк, укритий стигмами.
П'єтро Бернардоне (Голос П'єтро) – його батько; втілення духу земного багатства, сукна, купецького розрахунку та закону.
Донна Піка – мати Франциска, знатна дама з Провансу, тиха, з очима, повними затаєного смутку.
Єпископ Гвідо – правитель церкви в Ассізі, втілення духовного закону.
Брати Бернардо та Егідій – перші й найвірніші послідовники Франциска, одягнені в сірі габіти.
Друзі-трубадури (Олів'є, Руфін) – золота молодь міста.
Голос Пані Бідності – невидима присутність, далека й чиста, Наречена його Душі.
Голос Брата-Вогню – очисна та зігрівальна стихія Світла й тілесного болю.
Голос Сестри-Смерті – лагідний, тихий і величний фінал земного шляху.
Хор птахів Умбрії – крилаті створіння, свідки його проповідей та визволення.
Хор прокажених і жебраків – звуки суспільного дна Середньовіччя.
Міщани, Нотаріус – натовп на площі.

ПРОЛОГ
Осіння ніч 3 жовтня 1226 року опускається на пагорби Умбрії, стираючи межі між гострими силуетами кипарисів та глибоким, зірковим небом. Біля стін крихітної каплиці Порціункула повітря густе й солодке, пахне сухою соломою, зів'ялим осіннім листям та холодною, вогкою землею. Середньовічний світ, віками скутий страхом перед гріхом, пекельним мороком і залізом ланців та мечів, раптово знайшов у цій долині чисту, дитячу радість і любов до кожного Божого створіння.
Франциск лежить посеред трави під відкритим небом. Він оголений, без чернечого габіту, за його власним смиренним передостаннім наказом – він прагне померти в абсолютній бідності. Його очі, випечені важкою хворобою та виплакані в молитвах, нічого не бачать. Проте його тіло, вкрите кривавими ранами-стигмами на долонях, стопах і під ребром, трепетно відчуває кожен подих нічного вітру, наче дотик невидимого Божого крила.
У просторі лунає тихий, ледь чутний перебір середньовічної лютні, який зливається із шумом вітру.

ДІЯ ПЕРША: ЗОЛОТА КЛІТКА
Велика бенкетна зала в домі Бернардоне. Стіни завішані сукнами глибокого багряного та синього кольорів, привезеними з ярмарків Шампані. На довгих дубових столах – срібні кубки, важкі підсвічники із бджолиним воском, дичина та фрукти. Горить велике вогнище в каміні.
За столом сидить П'єтро Бернардоне, він рахує золоті монети, голосно записуючи щось у купецьку книгу великим гусячим пером. Донна Піка тихо вишиває золотою ниткою біля вікна, час від часу дивлячись на темну вулицю. За дверима чути сміх, гру на лютнях і галас юрби.

П'єтро Бернардоне (з гуркотом опускає кулак на стіл, монети дзвенять):
Тридцять ліврів за ліонський оксамит... Сорок – за шовк із самого Дамаска! О, клянуся святим Руфіном, торгові каравани цього року пройшли крізь Альпи без жодної втрати. Ассізі затісне для мого золота, Піко! Наш син, наш Франческо, ходитиме в таких шатах, що навіть принци Перуджі кусатимуть губи від заздрощів. Я зроблю з нього лицаря. Не просто купця, ні! Його шпори будуть із чистого золота, а кінь – найшвидшим у всій Умбрії!

Донна Піка (тихо, не підводячи очей від шитва):
Ти міряєш його душу аршинами, П'єтро. Його серце надто ніжне для залізних обладунків. Ти забув, як він плаче, коли чує пісні моєї батьківщини –далекого Провансу? Він шукає чогось, чого твої ваги не можуть зважити.

П'єтро Бернардоне (сміється, грубо й самовпевнено):
Ніжне серце? Дурниці! Юність має бути гарячою, як молоде вино. Нехай бешкетує, нехай витрачає мої гроші на бенкети. Усе місто кличе його «королем молоді». Послухай, як вони співають під нашими вікнами! Це все – моя сила, мій авторитет, який я купив для нього кожним стібком срібла на цих тканинах!

(Двері з гуркотом відчиняються. Заходить компанія молодих трубадурів. Попереду – Франческо. На ньому яскравий двоколірний халат, на голові – капелюх із пишним пір'ям, у руках – лютня, прикрашена стрічками. Він трохи сп'янілий від веселощів, очі блищать. Друзі тримають кубки, сміються, обіймають один одного).

Бернардо (піднімаючи кубок):
Слава нашому королю! Хто в Ассізі щедріший за Франческо Бернардоне? Хто може викупити весь трактир на ніч і наказати вилити вино у фонтан, щоб навіть приблудні пси пили за його здоров'я?

Олів'є:
Дівчата з площі Сан-Лоренцо продивилися всі очі, чекаючи на твою серенаду, Франческо! Заграй, розтопи це осіннє повітря!

Франческо (стрибає на стілець посеред зали, б'є по струнах лютні, його голос чистий, дзвінкий, запальний):

«Співай, моя лютне, про лицарську честь,
Про очі прекрасних і гордих донн!
Ті очі – мов зорі, числа їм не зчесть!..
Їх погляд ласкавий – як любощів сон!»

…Пийте, мої лицарі! Життя занадто коротке, щоб рахувати збитки, як це роблять старі привиди в купецьких лавках! Батьку, подивись на моїх друзів – це моє королівство!

П'єтро Бернардоне (піднімається, ніжно вдаряє сина по плечу):
Ось це мій хлопець! Гідний спадкоємець! Бери золото, Франческу, напувай усе місто. Скоро війна з Перуджею, і ти повернешся сюди з графським титулом!

(Кидає на стіл важкий шкіряний гаманець. Друзі Франческо жадібно хапають його, знову починається галас, сміх і танець. Музика стає швидкою, дикою.
…Раптом музика та сміх друзів починають звучати глухо, наче крізь товщу води. Світло блідне, а з-за вікна пробивається холодне, синювате місячне світло. За стінами лунає сухий, страшний стукіт дерев'яних калатал та Хор прокажених).

Хор прокажених і жебраків (за вікном, речитативом):
Христа ради...
Хліба шматочок, водички ковточок.
Христа ради...
Водички ковточок, хліба шматочок.
Kyrie eleison... Подайте... Подайте...

(Франческо раптово завмирає. Рука з лютнею опускається. Друзі продовжують танцювати в напівтемряві, наче застиглі манекени, їхнього сміху більше не чути).

Франческо (дихає важко, хапається за комір свого оксамитового вбрання):
Що це... Чому мені так важко дихати? Бернарде! Олів'є! Ви чуєте цей плач? Хтось стогне там, у мороці, за нашими ситими стінами... Цей оксамит... Це полотно… Воно пахне не трояндами Франції. Воно пахне потом тих, хто ткав його за копійки в сирих підвалах. Батьку! Твоє золото на столі... Чому мені здається, що кожна монета – це застигла сльоза дитини?..

Голос Пані Бідності (звучить ніжно і сумно з найтемнішого кутка зали):
Франческу... Франческу... Ти шукаєш свободи, але одягнув на себе золоті кайдани. Твій батько купує тобі світ, якого завтра не стане. Подивись у вікно, мій прекрасний лицарю. Там, на голій землі, чекаю на тебе я – твоя справжня, єдина Пані, наречена твоєї Душі. У мене немає золота, але моє небо – безкрає.

Франческо (робить кілька кроків уперед, протягуючи руки до темряви):
Хто ти? Твій голос... Він тихий, як шелест сухої трави, але солодший за всі пісні прованських трубадурів. Чому моє серце б’ється так сильно? Я відчуваю, що вся ця розкіш навколо мене – це лише розкішний мурований склеп. Я не хочу бути королем мерців!

(Звуки реального світу миттєво повертаються. Спалахує світло факелів. Друзі штовхають Франческо, сміючись).

Бернардо:
Франческу! Що з тобою?.. Про що задумався, наш королю земних утіх? Чи не закохався ти бува?!

Франческо (тихо, з глибоким спокоєм):
Так, мій брате... Ти вгадав. Я закохався!.. У мене є Наречена. Її звуть… Пані Бідність. Її палац – це небо, її сукня – це сіре лахміття, а її слуги – це вільні птахи в полі.

П'єтро Бернардоне (підводиться, його обличчя багряніє від гніву):
…Чи ти перепив вина, мій хлопче!?
Завтра ти одягнеш лицарські обладунки й підеш на війну, Франческу, мій єдиний сину, вона виб’є дурний дух із твоєї голови!

Франческо (дивлячись на батька з невимовною тугою):
Обладунки тиснуть мені на груди, батьку. Я піду на війну... Але не на ту, де вбивають людей. Моя битва тільки починається.
(Рішуче підходить до столу, бере шматок хліба, ховає під свій розкішний плащ і йде до виходу. Друзі розгублено розступаються. Донна Піка тихо хрестить сина услід його крокам).

Завіса опускається під монотонний, тривожний стукіт калатал.

ДІЯ ДРУГА: СУД ПЕРЕД ЄПИСКОПОМ
Головна площа Ассізі перед величним порталом собору святого Руфіна. На сцені височіє судейське крісло Єпископа, задрапіроване важким пурпуром. Поруч стоїть стіл нотаріуса з сувоями. По боках — натовп містян. П'єтро Бернардоне нервово ходить площею з борговими книгами. Франческо стоїть осторонь, босий, у порваному й забрудненому купецькому каптані.

Міщанин (у натовпі, пошепки):
Ви бачили його? Кажуть, він крав батьківське сукно, продавав за безцінь, щоб віддати гроші якомусь старому попові на каміння для Сан-Даміано! Батько протримав його місяць у темному підвалі на ланцюгу, а тепер вимагає суду перед усім містом!

(З собору повільно виходить Єпископ Гвідо в урочистому літургійному вбранні. Натовп затихає. Єпископ сідає в крісло).

Єпископ Гвідо (важко, вагомо):
П'єтро Бернардоне, говори перед обличчям Церкви. У чому твій позов?

П'єтро Бернардоне (вказує пальцем на Франческо):
Ваша Еміненціє! Цей хлопчисько викрав найкращі сувої сукна і спустошив мої каси. Я вимагаю одного: або він повертає мені до останнього динарія все, що вкрав, або тут, перед усім Ассізі, він публічно зрікається своїх прав на мій спадок, на моє ім'я і на мій рід! Переді мною стоїть чужинець і волоцюга!..

Єпископ Гвідо (до Франческо):
Франческо, ти чув слова свого батька. Церква приймає твою ревність, але Бог не потребує грошей, здобутих через непослух. Якщо ти хочеш служити Христу, поверни батькові його золото. Що ти скажеш?

(Настає абсолютна тиша. Франческо повільно виходить на середину площі. Над містом проноситься тихий шум пташиних крил).

Франческо:
Ваша Еміненціє... Благословенний отче. Справедливі твої слова, і я з радістю підкоряюся твоєму судові. Я поверну йому все, чим він намагався зв'язати мою душу.

(Франческо раптово рішучим рухом розстібає ґудзики свого купецького каптана. Натовп голосно реагує).

Франческо (голосно, поетично, звертаючись до неба):
Слухайте всі! Досі, до цієї самої хвилини я називав П'єтро Бернардоне своїм батьком. Я носив його одяг, я їв його хліб… Візьми це, П'єтро! Візьми свій французький оксамит і ці черевики! Дивись, я повертаю тобі все, до останньої нитки! Відтепер я знаю лише одного Батька – Того, Хто на Небі!..

(Скидає з себе весь одяг, залишаючись абсолютно оголеним перед очима суду і натовпу. П'єтро Бернардоне блідне і пожадливо згрібає цей одяг собі під ноги).

Голос П'єтро Бернардоне (крізь зуби):
Божевільний... Ти більше не мій син, Бернардоне!

Франческо (піднімає руки до неба):
…Боже!... ВІЛЬНИЙ?! Так!.. Віднині я йду у світ вільним! Відтепер я можу з чистим серцем сказати лише одне: «Отче наш, що єси на Небесах...» Тільки Тобі належить моє життя, Тобі – моя бідність!

(Єпископ Гвідо, глибоко зворушений, підводиться, знімає свій великий теплий вовняний плащ і широким жестом накриває ним оголене тіло Франческо, пригортаючи його до себе).

Єпископ Гвідо:
Нехай цей плащ захистить тебе від людської жорстокості, сину мій. Ти скинув земне, щоб одягнутися в Христа.

Хор птахів Умбрії (несподівано вибухає над площею):

«Алілуя... Алілуя...
Скинуто шовк, розірвано сіті!
Брат наш Франческо – найвільніший у світі!
Шумуйте, ліси, лети, наша зграє,
Новий проповідник у світ вирушає!»

(П'єтро Бернардоне, притискаючи до грудей брудні шати сина, самотньо йде геть під презирливими поглядами натовпу. Франческо, загорнутий у плащ єпископа, робить перший крок до виходу з міста – назустріч лісам і дорогам).

Завіса опускається під урочистий спів птахів Умбрії.

ДІЯ ТРЕТЯ: ОБИТЕЛЬ САН-ДАМІАНО

Околиці Ассізі, лісова каплиця Сан-Даміано, відбудована руками братів. Вечірні сутінки. На сцені – дерев’яний стіл, глиняний глечик із водою та солома. Падає дрібний, холодний осінній дощ. Брат Бернардо та Брат Егідій розпалюють багаття біля входу.

Брат Егідій (гріючи руки):
Знову дощ, Бернарде... Сьогодні в місті нам не дали ні скоринки хліба. Мої ноги збиті до крові, а шлунок зводить від голоду. Скажи мені, брате, де ж у цьому всьому ховається та істинна радість, про яку так солодко співає наш брат Франциск?

Брат Бернардо:
Терпи, Егідію. Подивись на нашого Майстра – він сліпне, його очі випечені хворобою, а з долонь і стіп щодня тече кров, наче із ран Христа. Але він лежить там, у темряві келії, і складає гімни прийдешньому сонцю.

(З каплиці повільно, тримаючись за стіну, виходить Франциск у сірому габіті з мотузкою. Його очі перев’язані білою потертою пов'язкою).

Франциск (посміхається, його голос слабкий, але мелодійний):
Брати мої... Якщо ми нині пройдемо крізь цей дощ, і воротар Порціункули вижене нас палицею на мороз – …і якщо ми витерпимо це з терпінням і любов'ю... Запиши, Егідію: «саме в цьому і є істинна радість!» Бо вміння терпіти страждання заради любові – це наше єдине власне золото.

(Звуки дощу затихають. З глибини сцени лунає приглушений тупіт кінських копит і важкий купецький дзвін монет. Здалека проходить постать П'єтро Бернардоне. Він постарів, притискає до себе, як і давніше, дорогі тканини).

Голос П'єтро Бернардоне:
Я пройшов усі ринки Тоскани... Мої склади повні, Франческу, але мій дім порожній. Ти розірвав моє серце, сину, і залишив мене помирати на самоті серед мого марно́го золота...

Франциск (повертає голову, по його щоці котиться сльоза):
Батьку мій, П'єтро... Твоє золото – це важкий камінь на твоїх грудях. Я не вкрав твоє життя, я просто викупив свою свободу. Молися за мене, батьку, як я щоночі молюся за тебе...

(Постать П'єтро зникає. Франциск важко кашляє. Багаття раптово спалахує яскравим багряно-золотим світлом).

Голос Брата-Вогню:
Я тут, Франциску! Лікарі вже розжарюють своє залізо, щоб припекти твоє обличчя від вуха до брів. Ти боїшся мене, мій маленький брате?

Франциск (повільно протягує свої руки зі стигмами до полум'я):
Брате мій Вогню... Ти прекрасний серед усіх створінь. Прошу тебе, Всевишній Господи, Ти, Хто створив цей вогонь: пом'якши для мене в цю хвилину його пекучий, нестерпний жар. Брате Вогню, будь милосердним до мого тіла, будь лагідним, щоб я зміг витримати це і не зрадити мою Пані Бідність своїм криком.

Голос Брата-Вогню:
Твоя душа чистіша за моє полум'я! Очима земними ти більше не побачиш сонця, але я випалю останні скорботні тіні у твоїй душі. Я зроблю твої стигми вічними.

(Світло вогню м'яко переходить у лагідне золото. Золоте листя лісу починає кружляти навколо Франциска. Згори злітає Хор птахів Умбрії, опускаючись на його плечі).

Хор птахів Умбрії:
«Святий, святий, святий… наш Брате з юних літ!»
Не плач за своїм зором – ти бачиш серцем світ!
Огорнем тіло крилами, зігріємо твій сон,
Твоє брудне лахміття коштовніше за трон!..

Франциск (тихо сміється дитячим сміхом):
… Славте Творця, мої малі сестри-птиці!..
Брате Бернарде... Брате Егідію... Відвезіть мене до Порціункули. Моя земна дорога добігає кінця. Я хочу зустріти мою Сестру-Смерть там, де все починалося – на цій голій, чистій, святій землі...

(Брати обережно піднімають Франциска під руки й повільно йдуть зі сцени під тихий перебір лютні).

ЕПІЛОГ

Повернення до простору Прологу. Франциск повільно перебирає пальцями суху траву під собою біля стін каплиці Порціункула, його губи шепочуть слова, які зливаються із шурхотом нічного листя.

Франциск Ассізький:
Довкола лише гола земля... Дякую тобі, Господи, що дозволив мені повернутися до неї таким, яким я прийшов у світ – без жодної нитки сукна, без жодного динарія у кишені. Мій зір згас, але темрява навколо мене сповнена Твого світла. Моє тіло – це розбитий глечик, крізь тріщини якого витікає біль, але мої рани на руках горять Твоєю любов'ю.
Батько мій П'єтро хотів одягнути мене у найдорожчі тканини Франції, змусити міряти життя аршинами купців. Але я вибрав інше багатство – бідність моєї Пані, тишу цих полів. Чому ж зараз, коли я лежу в пилу, мені здається, що я володію всім всесвітом? Озовіться, мої любі створіння, я чую ваші кроки у мороці.

(З глибини сцени, підсилений луною, пробивається важкий, суворий і розгніваний Голос батька. Звучить металевий дзвін монет).

Голос П'єтро Бернардоне (відлунням минулого):
Ти зганьбив мій чесний дім, Франциску! Ти розбив моє серце! Ти принизив ім'я Бернардоне перед усім містом! Ти потайки крав мої найкращі шовки, вантажив їх на коней, щоб продати й роздати гроші жебракам-волоцюгам, ти будував для них лісові каплиці! Я замкнув тебе в темному підвалі, як божевільного, я катував тебе соромом, я зрікся тебе перед єпископом і громадою Ассізі! А ти?.. Ти просто скинув свій розкішний одяг під мої ноги, віддав останній шеляг і пішов голим у ліси співати невідомих пісень.
Твоя бідність – безумство! Твої «брати» – брудні ледарі, що просять милостиню по підворіттях. Наш світ міцно будується на золоті купців, на мечах лицарів і на силі суворого закону! А що залишаєш після себе ти? Лише цей сірий попіл, жменю сліпих послідовників і порожні, покривавлені руки на холодній землі!

(Спалахує червоне та золоте світло факелів. Чути тріск сухих дров. Голос Вогню звучить гаряче, пульсуюче).

Голос Брата-Вогню:
Не слухай Голос золота, Франциску! Я пам'ятаю тебе... Я пам'ятаю, як ти грів біля мого полум'я свої змучені руки, коли весь світ відвертався від тебе. Ти ніколи не боявся мене. Ти називав мене «братом» – прекрасним, сильним, чистим і лагідним. У хвилини страждань ти лагідно просив мене:

«Брате мій Вогню, будь милосердним до мене в цю хвилину,
пом'якши свій жар».

Я – могутній вогонь твого суворого Середньовіччя. Моїм полум'ям випалюють єресі й спопеляють міста, але в твоїй чистій душі я став лагідним Світлом, що яскравіє убогим братам твоїм у найглухішу ніч. Я зігріваю твою останню земну хвилину на цій крижаній ковдрі землі, перетворюючи твій біль на чисте золото духу.

(Звучить багатоголосий, легкий, поліфонічний щебет. Над сценою починає кружляти легкий вітер, піднімаючи сухе листя).

Хор птахів Умбрії:
Ми тут! Ми прилетіли з усіх гаїв, лісів та скелястих круч, наш добрий проповіднику! Наші маленькі серця пам'ятають, як ти стояв посеред розквітлого поля і просив нас зупинитися і вислухати Слово. Ти вчив нас славити Творця за наше легке пір'я, за міцні крила, за безкрає повітря, яке ми не сіємо, не жнемо і не збираємо в комори.
Ми не злякалися твого бідного лахміття. Великі світу цього проходили повз нас із луками та тенетами, а ти сідав на землю, і ми безстрашно опускалися на твої плечі, на твої руки й слухали твою тиху, ангельську мову. Тепер ми кружляємо над твоїм останнім ложем із сухої трави. Ми закриваємо своїми тисячами крил твої сліпі очі від нічного зимового холоду. Не бійся, наш маленький брате, земля залишається внизу, а небо – вільне! Лети з нами!..

Голос Сестри-Смерті:
…Я вже поруч, Франциску. Твоя найвірніша, найчесніша Пані, від якої тремтить і якої боїться весь засліплений світ. Королі будують високі мури й неприступні замки, щоб сховатися від мого погляду, а папи замовляють золоті саркофаги, сподіваючись підкупити Час. Але ти... Ти єдиний зустрів мене лагідною усмішкою. Ти не злякався моєї коси, ти обійняв мене і назвав «своєю рідною, благословенною сестрою».
Твоя гола земля, на якій ти зараз лежиш – це найчистіший і найвеличніший вівтар, який людина колись могла мені приготувати. Твої стигми більше не стікатимуть кров’ю, твоє виснажене тіло більше не знатиме хвороб, а сльози на твоїх щоках назавжди висохнуть. Я лагідно знімаю з тебе останній земний подих, наче легкий літній пил із пелюстки польової квітки. Ходімо зі мною, мій брате... Твій земний «Гімн Створінням» тепер вічно лунатиме на небесах.

(Хор птахів Умбрії співає багатоголоссям «Гімн Створінням», несучи в Небо на крилах Душу Франциска):

«Хвалений єси Ти, мій Господь,
і за сестру місяць і зірки,
які на небі ти створив яскравими,
коштовними і прекрасними.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за брата вітра і за повітря, і хмари,
і ясність, і всяку погоду...

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру воду,
яка корисна вельми і доступна, і цінна, і чиста.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру нашу матір землю,
яка нас підтримує і спрямовує,
і виробляє різні плоди
з яскравими квітами і травою...»

(Уся долина під Ассізі раптом сповнюється дивовижним, неземним, тихим білим світлом, що пробивається крізь важкі нічні хмари, хоча до справжнього світанку ще далеко. Хор ранніх жайворонків одночасно, за єдиним поривом, злітає вгору, створюючи своїми крилами живий, потужний шум вітру, що підноситься до самого неба.
Франциск робить свій останній, глибокий і полегшений подих. У цю ж мить його змучене, понівечене хворобами обличчя повністю розгладжується, втрачаючи сліди страждань, і на його застиглих губах залишається чиста, ясна, дитяча посмішка. Сира і тепла земля Умбрії лагідно приймає його нерухоме тіло, а над каплицею Порціункула повільно затихає останній акорд великої середньовічної тиші).

Завіса повільно опускається в повній темряві під далекий, ледь чутний передзвін церковного дзвона.

ДАЛІ БУДЕ.