Промінець сонячного світла натхненно мандрував простором, набуваючи все нових форм та обрисів, і нарешті вибрав найбільш привабливе зі своїх примхливих перевтілень – замріяну дівчину з пишним волоссям кольору згасаючого сонця та прегарними очима здивованої лані, а оскільки полюбляв ребуси, то й ім’я їй вибрав відповідне – Світлана, Світла Лань… А дівчині все здається, що вона така ж, як усі, от і намагається (щоправда, безуспішно) нічим не виділятися з-поміж загалу своїх однолітків. Тільки-от бешкетник-промінець руйнує її наміри, постійно проглядаючи то у вологому зблиску очей, то у печальній посмішці, то у слові та видаючи її причетність до світу Сонця, Краси, Творчості. Та існують миті, коли юнка сама визнає свою особливість, тоді стає схожою на світлу струну, що народжує прекрасну мелодію Кохання, тоді саме Диво оселяється в її глибоких зіницях, а зірки спинаються навшпиньки, зазирають аж з-за обрію, шукаючи в тих очах натхнення. Так хочеться вірити, що це назавжди.
Вірю…
Наталка Маринчук