Видатний болгарський письменник, громадський і політичний діяч.

Народився 9 липня 1850 року в м. Сопоті (нині - Пловдивська область) у родині багатого купця Минчо Вазова.

Учасник національно-визвольного руху. У 1876—1877 мешкав у Румунії, де зблизився з політичною еміграцією. Під час російсько-турецької війни 1877—1878 рр. служив у російській армії.

У 1877—1878 рр. жив в Україні, у місті Одесі. Повернувшись до Болгарії, продовжив активну громадську і літературну діяльність. Автор багатьох поем і поетичних збірок, сповнених національного пафорсу. Творчість Вазова у болгарській літературній критиці відносять до критичного реалізму.
Пам'ятник Івану Вазову у його рідному місті Сопоті

З творчістю Тараса Шевченка Вазова познайомив учитель і культурний діяч П. Белчев, який розповів учням про долю українського поета і прочитав уривок з поеми «Катерина». Під враженнями від цього твору Вазов пізніше написав поему «Громада» (1880). Певний вплив Шевченка відчувається в поемах «Загорка» (1883), «У царстві самодив» (1884), у поезіях «Іванка» (1878), «Красуня» (1879), «Малина» (1880), «Затужив Бунарджик» (1882), «Пловдив» (1883), «Любену Каравелову» (1884).

Згадки про Тараса Шевченка, які трапляються у літературно-критичних працях Вазова — нотатці про Миколу Костомарова (надрукова у «Зібранні творів» Вазова (том 18, Софія, 1957)), рецензії (1885) на 15-ту книжку «Периодическо списание» («Періодичний журнал»), дорожніх нотатках «Поза Болгарією» (газета «Денница» («Ранкова зоря», 1891)), — свідчать про те, що він добре знав основні віхи життєвого і творчого шляху Шевченка.