Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Ірина Вовк (1973)
Народилася в Ялті, на побережжі Криму. Виросла і творчо змужніла у Львові. Люблю театр, музику, природу, світ літератури, історії та культури.

Інфо
* Народний рейтинг 4.960 / 5.66
* Рейтинг "Майстерень": 4.988 / 5.8
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.751
Переглядів сторінки автора: 148047
Дата реєстрації: 2017-06-10 14:56:14
Школа та стилі: Львівська школа поетичного бароко
У кого навчаюсь: Люблю Антонича, Стуса, Симоненка. З класики - незмінно (і не тільки поезію) Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської.
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2026.09.03 07:57
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Належу до когорти членів Національної спілки письменників України з 1994 року. Маю 25 книжок поезії і драматургії, сценарних замальовок і етнографічних досліджень.Як релігієзнавець-музейник досліджую пласт етноміфології зниклих цивілізацій Стародавнього Сходу та наших предків - східних слов'ян. Тому моя поезія насичена відголоссям давніх символів та речей.
Належу також до гурту Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА" (Львів). До знакових ролей зачислюю Мавку, Єльку з "Собору" О.Гончара, Дракона з однойменної вистави Юрка Винничука, Ладу з Купальських забав, Долю Стуса і Графиню Софію з Фредрів Шептицьку з власної камерної вистави "У прихистку Божої Ласки: Мати і Син".
Маю з чим іти до читачів - тому я в "Поетичних майстернях".

Найновіший твір
"Іскри з погаслих багать. Антологія драми Стародавнього Світу" (продовження 8)
ЦИКЛ IV: РИМ

«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Марк Ліциній Красс – претор, золотоносне серце Риму, уособлення залізного закону.
Хор повсталих рабів – відлуння Капуї, стогін і лють скореної Ойкумени.
Хор римських легіонерів – мідний голос Сенату, невблаганна хода залізного фатуму.

ПРОЛОГ: Багряні тенета ночі
(Ремарка, що читається перед завісою під глухі, ритмічні удари тимпанів):

Час занімів на зламі епох, де кров людська стала найдешевшою монетою Римської республіки. Перед очима постає Апулія – випалена сонцем, розтерзана залізом колісниць земля півдня Італії. Небо над нею не синє, а важке, багряно-свинцеве, наче набрякле невиплаканими сльозами мільйонів рабів. Простір дихає смородом гару, пилом нескінченних доріг та залізом.
У цьому просторі стикаються два світи, дві невблаганні сили. З одного боку – залізна машина Сенату: монолітні, заковані в мідь та холодний розрахунок легіони Марка Красса. Це світ Закону, Імперії та невблаганного рабства, де людина лише інструмент або розвага для пересиченої юрби амфітеатрів. З іншого боку – Хор Повсталих: строката, розірвана відчаєм та люттю лавина людських доль, що вирвалися з кайданів Капуї. Вони не мають обладунків, але мають спільне дихання волі, яке їм подарував Везувій.
Посеред цієї бурі, на межі буття і небуття, височіє постать Спартака. Він живий міф, фракійський лев, чиє тіло вкрите рубцями гладіаторських арен, а дух піднесений вище за Капітолій.
Настає остання ніч перед великою січею.

Завіса піднімається, відкриваючи задимлене поле, де важиться доля людської свободи…


СЦЕНА I: Ніч перед фіналом
(Апулія. Земля, що заніміла в передчутті крові. Табір повсталих під покровом передсвітнього туману. Поодинокі багаття вихоплюють із темряви обличчя людей, які гострять коси та уламки заліза. Спартак стоїть на вершині кургану, наче скеля, вдивляючись у холодне мерехтіння зірок).

Хор Рабів
(Голоси звучать глухо, наче підземний гул):
Землю італійську ми сходили босими ногами,
і жах сіяли в гордих очах консулів римських!
Кайдани Капуї розбили ми об камінь свободи,
грудьми дихали вільно на кручах вогненного Везувію!
Та нині кільце залізне замикає Красс навколо нас,
і море за спиною дихає зрадою піратів...
Спартаку, пастирю наш на пасовиську смерті!
Куди веде нас цей задимлений, останній світанок?

Спартак
(Повільно повертає голову; голос його важкий, мов удари молота):
Він веде нас туди, де зорі падають у вічний морок, мої брати.
Рим – це вовчиця, що не знає жалю до тих, хто вирвав ланцюг із її пащі.
Шість легіонів привів золотий Красс, аби засіяти наші поля хрестами.
У нас немає міст, загорнутих у мармур, немає золота, немає куди ступити назад.
Але ми маємо те, чого Сенат не купить за всі скарби Азії, –
право зустріти Смерть із мечем, що дивиться їй у вічі.
Право померти вільними!

Сьогодні ми не звірі, зацьковані в цирку на потіху ситій юрбі.
Сьогодні доля Італії важиться на терезах нашого гніву!

СЦЕНА II: Жертва коня
(Ранок. Золоте сонце сходить над Апулією, відбиваючись від тисяч мідних щитів. Легіони Красса стоять нерухомо, мов суцільна залізна стіна, готова рушити вперед. Навпроти них – розрізнені, але непохитні лави повстанців. Нукері приводять Спартаку його вірного фракійського скакуна, який гаряче б'є копитом землю. Вождь повільно оголює свій короткий гладіус).

Хор Легіонерів
(Звучить у ритмі важкого, невблаганного маршу, під акомпанемент сурм):
Знову підійме крила кривавий орел Квіри́нів!
Хрест і колодки чекають на тих, хто повстав проти волі Сенату!
Свято заліза гряде, мідь пробиває фракійську шкіру!
Зухвалість рабів упаде в пил під копита нашої кінноти!
Спартаку! Твій бунт – лиш піна на хвилях часу,
Твоє ім'я застигне прокляттям уздовж Аппієвої дороги!

Спартак
(Підходить до коня. Кладе ліву руку на його гарячу шию, вдивляючись у велике темне око тварини. Його голос звучить тихо, але лунає над усім полем бою):

Ось він – мій свідок і мій летючий вітер у степах Фракії...

(Раптовим, невблаганним ударом гладіуса вражає коня в саме серце. Тварина падає на коліна і затихає. Спартак витирає закривавлене лезо об гриву і повертається до свого війська).

Якщо боги Аресу сьогодні подарують нам тріумф –
я матиму тисячі найкращих коней, загарбаних у римських вершників!
Якщо ж нитка мого життя урветься на цих полях –
мені не потрібен швидкий скакун, щоб ганебно тікати від своєї долі!
Дивіться на мене, мужі, що хрещені залізом і волею!
Мій шлях лежить тільки вперед – крізь ліс римських списів,
туди, де в золотому наметі б'ється сполохане серце Красса!
Хто прагне носити тавро та лизати руки господаря – падіть ниць у пил цієї битви!
Хто прагне увійти в царство Аїда вільним – крокуйте за мною!

Хор Рабів
(Багатоголосий гул, що переростає в єдиний громовий крик, супроводжуваний ударами мечів об щити):
Воля або Смерть! Твій шлях – наш шлях, Спартаку!
Нехай наш смертний крик розірве небо над Капітолієм!

СЦЕНА III: Безсмертя в пилу
(Кульмінація битви. Шум січі: брязкіт металу, стогін помираючих та сурми легіонів зливаються в один пекельний звук. Спартак, стікаючи кров'ю від ран, прорубує собі шлях крізь залізні когорти, намагаючись дістатися Красса. Його щит розбитий, ліве коліно підкошується від удару списом, але він спирається на меч і продовжує тримати оборону, наче поранений лев серед зграї гієн).

Хор Легіонерів
(Звучить у шаленому, рубаному ритмі атак, голоси зриваються на крик):
Валіть його на землю! Кров'ю стікає фракійський ідол!
Списом у груди дикі! Мечем залізним – по жилах і берцях!
Він дихає люттю, він страшний у своїх смертельних ранах!
Удар! Ще удар! Нехай захлинеться земля цим бунтом!
Хай упаде звір, що посмів замахнутися на велич Риму!

Спартак
(Крізь хрип і кашель, піднімаючи закривавлений гладіус до багряного сонця):
Смертні... Ви можете розірвати моє тіло...
Можете засіяти Аппієву дорогу лісом із шести тисяч хрестів...
Та хрести ваші стануть маяками! Вони світитимуть у темряві віків!
Дух повстання вже вирвався на волю!
Віднині кожен раб, дивлячись на розп'яття, знатиме: це очі смертного Риму.
Рим тремтів... перед тими, кого вважав пилом...
Я паду в цей пил... Але паду царем свого духу!
Спартак... ніколи більше... не одягне... ваше тавро!

(Він робить останній відчайдушний випад. Легіонери стіною накочуються на нього, ховаючи героя під лавиною мідних щитів та залізних пілумів. Коли завіса пилу спадає, на місці бою залишається лише криваве місиво. Тіло Спартака безслідно зникає у надрах розтерзаної землі).

Хор Рабів
(Звучить піднесено й скорботно, наче хорал, що лине над хмарами):
Земля поглинула його плоть, аби не дати ворогам на наругу.
Немає могили у вождя, бо могилою його стала вся Італія!
Тіло зникло в пилу, але воля спалахнула нетлінним вогнем.
Віками, крізь морок і камінь, Рим здригатиметься від одного лише подиху імені...
Спартак! Спартак! Спартак!

ЕПІЛОГ: Сонце, затоплене кров’ю

(Минуло кілька годин після січі. Сонце сідає, фарбуючи Апулію в колір розлитого вина й гнилої міді. Серед тисяч тіл, посічених залізом, ступає Марк Ліциній Красс у золочених латах. Центуріони його заніміли; вони перевертають мерців, але руки їхні безсилі. Хор римських легіонерів стоїть, схиливши списи, мов залізна хаща).

Марк Ліциній Красс
(Повертає обличчя на захід, де небо палає пожежею):
Кажете ви, що поліг він, списами пробитий, наче кабан у гущавині лісу?
Де ж тоді кості його, де шолом фракійський, де розірване серце?
Він переміг мене в смерті своїй, бо тіла немає – немає й тріумфу для Риму!

В міфи пішов він, у пісню рабів, став він духом, що бродить по світу.

Хор Римських Легіонерів
(Звучить урочисто й монотонно, як погребальний гімн)

Залізо скорило плоть, та страх оселився в мурах Квіри́нів.
Він зник у пилу Апулії, щоб стати безсмертним у пам'яті смертних...

(Повна темрява під три удари мідного щита).

***

Далі буде.