Як пізно нам дано прозріти,
Що видно світ не весь з порога,
Чому в житті треба радіти
І що просити треба в Бога.

З якого джерела напитись,
Кого по справжньому кохати,
Кому до пояса вклонитись
І чиї руки цілувати.

Як пізно нам дано пізнати
Ціну дарованого небом,
Бо з кожним роком важчі втрати
І з кожним днем все меньше треба.

Як часто без потреби блудим
І в ясний день зірки шукаєм,
Клянемося, що більш не будем
І легко клятви забуваєм.

В гріхах солодких пасти низько,
В чужих краях шукати щастя,
А слово добре самим близьким
Знайти ніколи не на часі.

І просто так не ходим гості,
Лиш на Різдво, чи на родини,
І часто не скриваєм злості
В найсокровенніші хвилини.

Ми всі на світі такі різні,
Ми ні на кого тут не схожі
І розумієм надто пізно
Ми десять Заповідей Божих.