Поетичні майстерні - Самвидав

Вірші, проза, аналітика, огляди

Автори /

Зоя Бідило (1952)

Інфо

* Народний рейтинг	0 / 0
* Рейтинг "Майстерень":	0 / 0
* Творчий вибір автора:	Любитель поезії
* Статус від Майстерень:	Любитель поезії
* Коефіцієнт прозорості:	0.766
Переглядів сторінки автора:	4799
Дата реєстрації:	2023-02-18 09:46:04
У кого навчаюсь:	Волт Вітмен, Райнер Марія Рільке, Федеріко Гарсіа Лорка, Евген Маланюк, Ю.В.Шевельов
Група:	Користувач
Е-mail:	<< Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті	2024.11.01 07:18
Автор у цю хвилину	відсутній

Найновіший твір

Федеріко Ґарсіа Лорка Оплакування Ігнасіо Санчеса Мехіаса*
1. Удар рогом і смерть
О п’ятій годині вечора.
Рівно о п’ятій годині вечора**.
Хлопчик приніс білий саван
о п’ятій годині вечора.
Винесли кошик з вапном
о п’ятій годині вечора.
Далі смерть, нічого, крім смерті
о п’ятій годині вечора.

Вітер підхоплює вату
о п’ятій годині вечора.
Нікель і скло з іржею
о п’ятій годині вечора.
Бій голуба з леопардом
о п’ятій годині вечора.
Стегно, пронизане рогом,
о п’ятій годині вечора.
Почали калатати дзвони
о п’ятій годині вечора.
Задзвеніли миш’як і дим
о п’ятій годині вечора.
Змовкли юрми на перехрестях
о п’ятій годині вечора.
І серце бика шалене!
о п’ятій годині вечора.
Хололи краплини поту
о п’ятій годині вечора,
коли вилився йод на арену
о п’ятій годині вечора,
смерть в рану відклала яйця
о п’ятій годині вечора.
О п’ятій годині вечора.
Рівно о п’ятій годині вечора.

Ліжком стала йому домовина
о п’ятій годині вечора.
Прах і флейти сурмили в вуха
о п’ятій годині вечора.
Бик ревів над його головою
о п’ятій годині вечора.
В кімнаті веселка агонії
о п’ятій годині вечора.
Даль вставала гангреною
о п’ятій годині вечора.
В паху розквітали іриси
о п’ятій годині вечора.
Наче сонце, палила рана
о п’ятій годині вечора,
Зазирали у вікна люди
о п’ятій годині вечора.
О п’ятій годині вечора.
Ай, ці жахливі п’ять годин вечора!
П’ять годин на усіх годинниках!
Була п’ята година вечора!

2. Розлита кров
Я не хочу, це бачити!

Скажіть місяцю, як зійде,
Що я не хочу бачити кров
Ігнасіо на арені.

Я не хочу, це бачити!

Місяць повний,
хмари як тихі коні,
і місце похмурого сну
за бар’єром першого ряду.

Я не хочу, це бачити!

Пам’ять моя палає.
Передайте жасминам,
що замало їх білизни!

Я не хочу, це бачити!

Корова старого світу
Провела язиком печалі
по закривавленій морді
на залитій кров'ю арені,
і бики де Гісандо,
чи зі смерті, чи з каменю,
від двухсотрічної втоми,
ревучи, землею ступали.

Ні.
Я не хочу, це бачити!

Сходить по східцях Ігнасіо
свою смерть несе на плечах.
Чекав він світанку,
і не настав світанок.
Шукав свій постійний вигляд
і заблудився у сні.
Шукав він прекрасне тіло,
і натрапив на кров розлиту!
Не кажіть мені, що він бачив!
Я не хочу відчути, як струмінь
повільно втрачає силу;
цей струмінь, який заливає
розпростертого і потрапляє
на убрання і шкіру
жадібної юрми.
Хто там кличе, щоб я прийшов!
Не кажіть, щоб я подивився!
Його очі були відкриті,
коли він зустрів удар рогом,
коли піднімала голову
небезпечність віків.
Серед небесного стада
викрики змовкли в повітрі,
коли гнали биків небесних
пастухи у бліді тумани.
Не стало в Севільї найпершого,
ніхто не зрівняється з ним
ні вправним мечем, як у нього,
ні таким же відданим серцем.
Він був, як річка, сміливий,
сила його дивовижна,
тіло різьблене з мармуру,
приваблююча розсудливість.
Римський тип андалузця
з розумом золотим,
була його посмішка нардом
розуму і дотепності.
Який великий тореро на арені!
Який видатний горець в горах!
Яка його шпага ласкава!
Які його шпори жорстокі!
Яка делікатність роси!
Які світозорі вистави!
Які відчайдушні останні
його бандерильї пітьми!
Але зараз заснув він навіки.
Віднині лиш мох і трави
звично своїми пальцями
торкатимуть черепа квітку.
Віднині пісні його крові
луги і болота співають,
з холодних рогів місяця
стікаючи мертвим туманом,
об сотні копит спіткаючись,
довгий чорний язик печалі
у розлитій калюжі агонії
біля Гвадалквівіру зоряного.
О білі стіни Іспанії!
О чорний бик печалі!
О сувора кров Ігнасіо!
О солов'ї його вен!
Ні.

Я не хочу, це бачити!

Немає чаші, щоб це вмістити,
немає ластівок, щоб це випити,
немає інію, щоб остудити,
немає ні пісні, ні повені лілій,
немає дзеркал, щоб покрити сріблом
Ні.

Я не хочу, це бачити!

3. Наявне тіло
Надгробний камінь – місце, де зітхають мрії
без струменів води й холодних кипарисів.
Надгробний камінь - бік зовортний часу
із плачучих дерев і стежок і планет.

Я бачив, як стрімкі потоки сірих злив
здіймали зранені безсилі руки,
щоб затулитись від надгробних каменів,
які звільняли їх від тіл безкровних.

Надгробний камінь це кінець насінню й хмарам,
скелетам жайворонків і нічних вовків;
не здатен народити слово, воду, пломінь,
лише місця, місця, і знов місця без стін.

Надгробний камінь над Ігнасіо шляхетним.
Ось і кінець; Що сталося? Погляньте на обличчя:
Зробила смерть його мертвотно-сірим,
підставила похмурий образ мінотавра.

Ось і кінець. Дощ ллється у відкритий рот,
його загиблу душу мчить шалений вітер,
І лиш Любов, напоєна сльозами світу,
Свої стада відігріває на вершині.

Сказати що? В могилі зогниє мовчання.
Відомо, що наявне тіло зникне,
не стане форми, що співала солов'ями,
і ми віллємося в бездонну яму.

Хто скомкав його саван? Не кажіть неправди!
Ніхто тут не співає, ніхто в кутку не плаче,
не пронизає шпага, не налякають змії:
не хочу більше цих очей навколо,
що розглядають тіло, не знаюче спокою.

Я хочу бачити чоловіків неговірких,
які коней приборкуєть і підкоряють ріки;
міцних чоловіків, які на всю горлянку
співатимуть про сонце і про гори.

Я хочу бачити їх тут. Перед надгробним каменем.
Тут перед цим безсильним тілом.
Я хочу, щоб вони навчили відшукати вихід
зі смерті для цього капітана нерішучого.

Я хочу, щоб мене навчили плакати як ріки
в серпанковім тумані з крутими берегами,
щоб не стало тіла Ігнасіо, не стало,
ще раз почутого биків дихання.

Щоб не було арени круглої, як місяць,
де плаче дівчинка над нерухомим м’ясом,
де заблукали у пітьмі безмовні риби,
і замерзає дим над побілілим бур’яном.

Не хочу, щоб його обличчя вкрила
хустина, щоб звикав носити свою смерть.
Втікай, Ігнасіо: не слухай лютий рев.
Засни, зникай, спочинь: і море теж вмирає!

4. Душа відсутня
Не впізнають тебе ні бик, ні інжир,
Ні мурашки, ні коні в твоєму дворі,
Не впізнають тебе ні дитина, ні вечір,
тому що ти мертвий навіки.

Не впізнають тебе вершини скель,
Ні пітьма, що тебе зруйнувала.
Не впізнає тебе твоя пам’ять німа,
тому що ти мертвий навіки.

Інша осінь настане знову,
Виноград сховають тумани й ченці,
не подивиться в очі тобі ніхто,
тому що ти мертвий навіки.

Тому що ти мертвий навіки,
як усі, хто помер на Землі,
як усі забуті померлі,
серед куп околілих псів.

Тебе не впізнають. Ні. Та я оспіваю тебе.
Твою вдачу і грацію я оспіваю.
Твій розсудливий розум, ученість.
Твою тягу до смерті і смак твоїх губ.

Печаль у твоїй веселій звитязі.
Не часто народжуються такі, як він,
Справжній андалузець, спраглий пригод.
Слова про його досконалість плачуть,
і спогад в оливах сумним вітерцем.