Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Петро Скунць (1942 - 2007)
...Та я живу. Бо тільки догорю,
бо тільки зблідну,знидію, загину, –
збідніє людство на одну людину,
осліпне всесвіт на одну зорю...


Інфо
* Народний рейтинг 5.275 / 5.83
* Рейтинг "Майстерень": 5.086 / 5.68
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Коефіцієнт прозорості: 0.768
Переглядів сторінки автора: 64336
Дата реєстрації: 2008-04-10 21:36:34
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2010.03.09 22:20
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Народився 20 травня 1942 року в селищі Міжгір’я на Закарпатті у селянській родині, був дев’ятою дитиною в сім’ї. Закінчив філфак Ужгородського держуніверситету (1963). У 1961 р. став наймолодшим членом СП у Союзі. Літературознавці відносять його до когорти шістдесятників. Поет, перекладача, публіцист, громадський діяч. Перша поетична збірка "Сонце в росі" (1961), далі – "Верховинська пісня" (1962), "Полюси землі" (1964), "Погляд" (1967), "На границі епох" (1968), "Всесвіт, гори і я" (1970), "Розп’яття" (1972), "Розрив-трава" (1979), "Сейсмічна зона" (1983), "Спитай себе" (1992), "Один" (2000), "Нічні портрети" (2003). 1997 р. – Шевченківська премія за збірку "Спитай себе", видану 1992-го. Також лауреат літературних премій імені Андрія Малишка, Дмитра Вакарова, Федора Потушняка. Помер 30 квітня 2007 р.

Підготувала Василина Іванина


СОБІ НА СМЕРТЬ
От уже й закінчилася битва
на бою льодовім крижана.
І заплаче за мною молитва,
і в печалі заплаче й жона.
Тільки знайте, що я не льодина,
я звичайний сумний чоловік,
ще, можливо, заплаче людина
та, яку я не бачив вовік.
Я любив і сади, й виногради,
але, мабуть, любив я тому,
що від них не бувало ще зради,
і служити не мав я кому.
Можна бити. Чи просто грубити.
Та, пробачте, кого не згадав,
я любити умів і робити,
але світ, де живу, спотребити,
за життя вам, звичайно, не дав!
Розумію – життя у вас битва.
Але я залишаюся – без...
Адже ваша нещира молитва
упаде, не досягши небес.
Коли в мене й душа вже похила,
смерть чекає свого любаса,
і роззявила пащу могила –
я побачив, що є небеса.

16 листопада [2006]

---------------

Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія
20 травня 2007 року йому виповнилося б 65 років

Найновіший твір
Втомлений вечір
Огортає землю втома.
Тиха-тиха. Аж пухка.
І не знає той, хто вдома,
Що свобода – нелегка.
Знає той, хто без принуки
Йде на поклик далини.
Материнські плачуть руки,
Та не спинять і вони.
Мамо, мамо, як я мало
Запоміг вам у журі.
Моє серце підіймало
Непосильні тягарі.
І тепер не відчуває,
скільки хисту в нього є…
Слава серця відживає,
Слава мислі настає.
Вечір мислі розпростерся,
Гей, по всіх материках!
А забуте нами серце
Б’ється в матері в руках.
І притихлі ми, як війни
Чи віддалена гроза.
І ховається у вії
Присоромлена сльоза.
Ані в щасті, ані в горі
Буйних сліз у нас нема.
Світ суворий – ми суворі.
Коли в горах – то як гори.
Коли в морі – то як море.
Коли в тундрі – як зима.
По землі пройти нелегко,
Якщо ти не без ваги.
Мало друга чи колеги,
Ще потрібні й вороги.
Я жаліти можу хворих,
Але заздрю я тобі,
Кого стрінув чесний ворог
І здолав у боротьбі.
А чи знаєш ти, небитий,
Хто не звідав біль і гнів,
Як непросто заробити
Своїх чесних ворогів?
І відчути, хто з тобою,
Хто із ними, хто ні з ким,
Не віддавши чисту зброю
Людям сірим і низьким.
І повірити в кохану,
Що любила крадькома,
А сьогодні твою рану
Зацілує між всіма.
Зацілує чи роз’ятрить?
Це, либонь, не головне.
Головніше – щоб і завтра
щастя мучило мене.
Щоб не слабості хвилинні –
Відблиск грізної грози
Я помітив у краплині
чоловічої сльози.
Втім, прожити можна звучно,
Все вхопити на віку.
І вмирати буде зручно –
У м’якім пуховику.
А рідня майно поділить
Від авто і до взуття…
Так прожити можна біля…
Біля самого життя.
Врешті, можна жити в норах,
Біля пліток, біля карт,
але
жити там, де ворог, –
там найперше жити варт...