Олександр Дволикий (1980)
Лист Шевченку
Ми повстали любий брате,до зброї повстали.
Слово твоє пророцькеє у війні згадали,
Як кайдани свої рвали за майбутню долю.
А минулось-і нарешті отримали волю.
Та де ж воля та солодка,котру ми кохали?
За що ж батько з дідом в полі своє тіло клали?
За нас бились,без надії,що їх син згадає
Й дочекались...А де ж воля? А її немає.
Знов в полоні,любий друже,наша рідна мати.
Знову точить у кандалах ніж сестра на брата,
Знову поле червоніє,в небі чорна хмара...
Розлетілась наша воля в полі,мов примара.
Вже немає в нас кайданів й кнутів кривавих,
Та немає вже у сина козацької слави,
А чи душі у кайданах в вільнім тілі жиють?
Може,й жиють.Та у рабстві.Іншого не вміють.
Подивись пророцьким оком-долю їх побачиш,
Ницу долю.Й на тім світі ти за них заплачеш.
Та що ж сльози,як немає вже свого народу?
Всі сховались у безчестя,мов у темну воду.
Прошу тебе,друже щирий,дай меча державі!
Меча того,котрий буде грізне і ласкаве,
Праведне й тому болюче слово в душі лити.
Й може,виростуть в неволі козацькії діти
І невільную сваволю поженуть із краю?
Та чи.буде,чи не буде...Та того не знаю.
Море з крові похоронить у собі сваволю.
Тисячі людей за неньку втратять свою долю.
Й розітнеться понад нами багряна заграва-
І встане на очах нашадків велика держава.
Тож готуймо меч,Тарасе,тож гартуймо зброю.
Хто мовчав,ховавсь,боявся-уперед,до бою!
Хай земля,що рветься з болю,вознесеться сину,
Хай з небес побачать предки вільную країну...
25.12.2017