Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Ірина Вовк (1973)
Народилася в Ялті, на побережжі Криму. Виросла і творчо змужніла у Львові. Люблю театр, музику, природу, світ літератури, історії та культури.

Інфо
* Народний рейтинг 4.965 / 5.66
* Рейтинг "Майстерень": 4.994 / 5.8
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.752
Переглядів сторінки автора: 155075
Дата реєстрації: 2017-06-10 14:56:14
Школа та стилі: Львівська школа поетичного бароко
У кого навчаюсь: Люблю Антонича, Стуса, Симоненка. З класики - незмінно (і не тільки поезію) Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської.
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2026.11.12 07:00
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Належу до когорти членів Національної спілки письменників України з 1994 року. Маю 25 книжок поезії і драматургії, сценарних замальовок і етнографічних досліджень.Як релігієзнавець-музейник досліджую пласт етноміфології зниклих цивілізацій Стародавнього Сходу та наших предків - східних слов'ян. Тому моя поезія насичена відголоссям давніх символів та речей.
Належу також до гурту Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА" (Львів). До знакових ролей зачислюю Мавку, Єльку з "Собору" О.Гончара, Дракона з однойменної вистави Юрка Винничука, Ладу з Купальських забав, Долю Стуса і Графиню Софію з Фредрів Шептицьку з власної камерної вистави "У прихистку Божої Ласки: Мати і Син".
Маю з чим іти до читачів - тому я в "Поетичних майстернях".

Найновіший твір
Антологія містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 4)
5. «РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»

(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)



Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію; згасає від внутрішнього гарячкового вогню й передчуття раннього фіналу.
Маргеріта Луті (Форнаріна) – земна жінка, модель і муза, донька пекаря; голос плоті, кохання та ревнощів до ідеалу.
Святий Сікст – старий Папа Римський, уособлення земної Церкви та покори; стоїть ліворуч на полотні, благаючи у Мадонни за людство.
Свята Варвара – уособлення тихої скорботи, святості та милосердя; стоїть праворуч, опустивши очі перед величчю Мадонни.
Перший та Другий Ангелочки – херувими-абстракції, вічні спостерігачі біля підніжжя Буття. Це не просто небесні малюки, а німі хористи вічності, які бачать фінал задовго до його початку.
Голос Сікстинського Полотна – важке лляне сукно, стихія матеріалу, що вимагає від Майстра жертви.

ПРОЛОГ
Римська майстерня Рафаеля Санті, залита гарячим, важким і пишним італійським сонцем Чинквеченто. Простір кімнати дихає розкішшю та спокоєм: повсюди розставлені античні мармурові торси, ескізи фресок для Ватиканських станців, карафи з вином та дорогі тканини. У самому центрі височіє дерев'яний підрамник із натягнутим важким лляним сукном, від якого віє неземним, пронизливим прохолодним спокоєм.
По боках полотна звисають важкі зелені завіси, які здаються межею між Небом і Землею. Епоха Високого Відродження, що підняла людський розум, тілесну красу та античну вроду на недосяжну сходинку, переживає свій найвищий і найтрагічніший акт. Поки Рафаель гарячково працює пензлем, постаті святих, ангеликів та самої Мадонни поступово виокремлюються з білизни лляного полотна, стаючи живими метафізичними голосами, що вимагають від Майстра свого власного життя.
Процес народження Нового шедевру Майстра супроводжує світла, прозора ренесансна меса для хору, яка звучить чисто, але час від часу переривається тривожним, низьким струнним дисонансом.

З’ЯВА ПЕРША: ДОНЬКА ПЕКАРЯ ТА ЦАРИЦЯ НЕБЕС
Рафаель наносить широкі, точні мазки, формуючи вгорі полотна глибоку зелену завісу. Маргеріта стоїть на високому дерев'яному підвищенні, задрапірована в легкі сині та червоні ренесансні сукна. Вона тримає на руках уявне дитя, її поза велична, але в кожному русі відчувається жива жіноча втома. Сонце заглядає у вікна майстерні, але від картини починає віяти потойбічним світлом хмар.

Рафаель (працює гарячково, його очі блищать від внутрішньої лихоманки, пензель літає по льону):
Лінія... вона має співати! Жодного диму, жодної похмурої темряви, як у Леонардо... Тільки чисте, відверте, Божественне світло! Маргеріто, тримай ракурс. Вище голову, благаю тебе! Ти не просто дивишся на мене, свого коханця... ти маєш дивитися крізь мене – туди, де мільйони людей у гріху і пилу доріг чекають на своє єдине спасіння! Очі... зроби очі ширшими, впусти в них небо!

Маргеріта (повільно зітхає, її плечі опускаються, вона дивиться на нього з живим земним докором):
Я втомлююсь, Рафаелю... Мої руки німіють, наче вони тримають не повітря і не твого майбутнього Бога, а важкий шматок холодного каррарського мармуру. Ти щодня кажеш, що любиш мене, ти купуєш мені шовки й перли, але щоразу, коли я підходжу ближче, щоб обняти тебе, твій погляд стає скляним. Ти бачиш не мене, не живу Маргеріту, не доньку простого римського пекаря... ти шукаєш у мені свою Небесну Царицю! Твій проклятий пензель – це стіна, яку ти звів між нашим коханням! Ти крадеш моє обличчя для вічності, але вбиваєш моє сьогодення!

Голос Сікстинського Полотна (тихо шелестить, наче льон під поривом вітру):
Вона права, Майстре. Ти тчеш її образ із моїх земних ниток, ти вбиваєш її людську кров олійною фарбою. Поглянь на мене і на Ту, котру створила твоя уява – тут уже немає місця для любощів, для земних таверн чи купецьких лавок… Поруч Неї, Рафаелю, залишаться ті, хто століттями благатиме її про милосердя.

З’ЯВА ДРУГА: БЛАГАННЯ СВІТУ
(Простір майстерні навколо підрамника починає темніти, свічки спалахують сакральним вівтарним вогнем. З білизни лівого краю полотна поступово виокремлюється велична постать старого Папи Сікста в пишних золотих шатах, біля його ніг лежить важка папська тіара. З правого краю проступає ніжний, скорботний силует святої Варвари).

Святий Сікст (його голос старечий, глибокий, вагомий; постать проступає ліворуч, рука вказує вперед, за межі картини):
Мадонно... Спустися до нас! Поглянь на земний світ, на смертних людей – вони там, унизу, у гріху, хворобах і кривавому пилу земних воєн!.. Скинь свої золоті ренесансні сандалії, ступай боса по цих холодних, прозорих хмарах етеру! Я схиляю перед Тобою свою голову, віддаю всю земну владу, папську тіару й золото Церкви. Світ задихається і помирає без Твоєї дитини! Віддай Йому Свого Сина, Маріє, бо іншого шляху для спасіння немає!

Свята Варвара (її голос звучить як тихий, пронизливий церковний спів, вона опускає голову, дивлячись униз на глядацьку залу):
Я опускаю очі... Мені важко, мені невимовно боляче дивитися на Твоє обличчя, Царице. Ти така молода, така чиста й прекрасна, а в Твоїх тривожних очах уже застигла чорна тінь Голгофи й залізних цвяхів. Не бійся, Маріє, ступай вперед по хмарах, тримай міцніше Його біля своїх грудей. Я прийму Твою материнську скорботу на свої дівочі плечі, я збережу віру тих, хто віками плакатиме й молитиметься біля цього вівтаря в П'яченці...

З’ЯВА ТРЕТЯ: БЕЗСМЕРТЯ НА ПОЛОТНІ
У самому низу картини, на дерев'яному бар'єрі підрамника, проступають дві пухкі дитячі фігурки з крилами. Вони спираються на лікті, в їхніх очах світиться дитячий подив; вони зачаровано затамували подих, задивляючись угору – на Мадонну з Немовлям.

Перший Ангелочок (притискає пухкі долоні до щік, його крила тріпочуть від захоплення, погляд прикутий до хмар):
Дивись, брате, дивись!.. Вона ступає так тихо, наче йде не по хмарах, а по найніжнішій лебединій завісі... Її босі ніжки навіть не торкаються землі, а за нею – поглянь! – тисячі світлих облич, і всі вони співають беззвучну пісню!..
Майстре, як твій пензель зміг впіймати цей небесний простір?.. Це ж не звична фарба на полотні, це живе світло, яке дихає!

Другий Ангелочок (сперся на лікті поруч із першим, піднявши голову вгору; у його голосі бринить не по-дитячому глибоке захоплення):
…А яке Дитя у Неї на руках... Ти бачиш Його очі? Вони величезні, як наш Усесвіт. Дивись, воно не боїться, хоч і знає, який важкий шлях на нього чекає. Мадонна не ховає Його від світу, вона несе Його людям, як свій найдорожчий дарунок.
Дивись, дивись на Майстра Рафаеля... Він знову плаче рясними слізьми, коли виводить пензлем ці смутні, дорослі очі Немовляти...

Рафаель (гарячково працює, його голос зривається на крик, він не помічає нікого навколо):
Це не сльози... клянуся Богом, це не сльози! Це Світло! Воно випалює мій мозок, воно засліплює мій погляд! Подивіться, подивіться на очі цієї Дитини! Вона не грається, не посміхається… Вона знає все... знає все від самого початку до страшного фіналу! Вона дивиться на цей людський світ, який її вб'є через тридцять років, і все одно... все одно слухняно йде до нього по хмарах на руках Матері! Це трагедія гармонії, яка вбиває мене!..

ЕПІЛОГ
(Маргеріта Луті повільно опускає свої занімілі руки, виходячи з величної пози Мадонни. Вона скидає з плечей синє покривало, залишаючись у своїй простій сукні доньки пекаря. Світло соборів гасне, повертаючи сувору тишу римської майстерні).

Маргеріта:
Я не можу більше, Рафаелю... Прости мене, але я звичайна жінка. Це не моя Божественна дитина. І це не моє крижане безсмертя, від якого віє холодом могили. Прощавай, мій Принце живопису. Ти намалював свій величний шедевр, ти виграв свій бій зі смертю. Але ти залишив мене там – на німій поверхні полотна... а я хочу просто жити й любити на цій теплій землі.

(Вона повільно, не озираючись, іде геть із майстерні. Двері зачиняються з глухим дзвоном).

Голос Сікстинського Полотна (звучить останнім акордом, глухо й резонуюче, наче обривається натягнута струна):
Мій льон розіп’ято на цьому дереві, так само як невдовзі буде розіп’ято Його... Ти впіймав Небо у тенета моїх земних ниток. Поглянь на свої пальці – вони вже не пахнуть олією, як раніше. Вічність дивиться на тебе твоїми ж очима. Кожна жива лінія на мені – це твій невиплаканий подих, що став льодом…
Маргеріта… Вона пішла в земне життя, твоя Муза повернулася до людей, а ти... ти залишишся тут… простою тінню біля мого підніжжя. Це був твій останній теплий подих, Майстре. Усе скінчено, Рафаелю!.. У майстерні темно. Твій Час догорає… Опусти руку… Відпусти свій пензель!..

(Рафаель Санті заносить руку з пензлем і ставить останній, різкий мазок – це відблиск світла в очах Немовляти. У цю ж секунду його рука безсило опускається, пензель падає на підлогу майстерні. Він залишається сидіти перед величним полотном у променях вечірнього римського сонця, а над його «Мадонною» повільно опускається важка, невидима завіса вічності, закриваючи за собою золоту добу Високого Ренесансу).


ЗАВІСА