Про мій чайник
Мені подобається мій чайник, звичайно не в тому грішному сенсі, бо мені подобається коли він свистить з натугою видихаючи пару через свій вузенький носик наче маленький дракончик, що вчиться лютувати. Однак мене той свист з легким надривом зовсім не лякає, скоріше навпаки – заспокоює, додає певності – такого відчуття коли все йде за планом і цілковито кориться моїй «безмежній» могутності. То все мій чайник, геть як старий друг, постійний і через те трохи нудний однак абсолютно не принциповий, бо давно любить мене тим ким я уже є. На ньому немає жодного шва – зручно мити, бо ніде не збирається бруд, все просто без зайвини – так як має бути між старими друзями!
Коли мені трапляється бути далеко від дому, я дорогою згадую його свист, згадую як напам’ять вивчений візерунок на старому бабусеному килимку. Ще трохи і прийшовши додому я дивитимусь втомленими очима на вогонь і буду чекати…. Минають тисячоліття і наш світ та побут міняє декорації від печери в якій пахне мохом золою, сирим м’ясом і аж до наших вшитих у метал та скло тіл і душ, а коло вогню так само сидить самотня людина – дивиться на полум’я і чекає…. Кожен чогось чекає. А я чекаю коли свисне мій чайник.