Любов Бенедишин (1964)
|
...Час мене обганяє. Лети,
моя Пісне, і будь поза часом.
|
Народилась 20 березня 1964 року. Закінчила Львівський політехнічний інститут. Пізніше, заочно, здобула професію бухгалтера. Вірші почала писати в зрілому віці. Від 1997 року друкуюся в періодиці. Від 2001 року заступник головного редактора альманаху "Соколиний край". Від 1997-го відповідальний секретар, а від 2017 року - голова Сокальського районного літературно-мистецького об'єднання "Колос".
Автор поетичних збірок "Феєрія весни" (2000), "Крізь роки і сузір'я" (2002), "Вік Ангела" (2004), "По той кінець веселки" (2006), "...віще, неповторне, головне" (2010), "НотаБене. З нестримних нотаток" (2013), "Зачаття неба" (2016), "Літа проминальна літургія" (2017), "Шлях до Воскресіння" (2019), "Дарунок Сізіфа" (2020). У березні 2024 року вийшли друком збірки віршів "Трійчастим нервом" та "Кульбабове віче".
Друкувалась у всеукраїнських та міжнародних журналах, альманахах. У 2016 році представляла Україну як одна з українських авторів (серед понад 60 авторів з 23 країн світу)в антології європейської поезії "Зеленіє дерево миру" (Польща, Зелена Гора), де надруковано мій вірш "Розгойдали небо" мовою оригіналу, а також переклад англійською та польською мовами. 2017-го у видавництві "Каменяр" вийшла друком збірка поезій "У часу питаю..." (в серії "25 улюблених віршів").
Член Національної спілки письменників України (від 2006 року). Лауреат конкурсу "Золотий тризуб" (2011 р.), переможець 1-го Міжнародного поетичного конкурсу до 200-ліття Т.Г.Шевченка "Чатує в століттях Чернеча гора" (2014), дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу ім.В.Дроцика (2015), лауреат Всеукраїнської літературної премії ім.Михайла Чабанівського (2015), лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу ім.Леся Мартовича (2016), лауреат Всеукраїнської літературної премії ім.Івана Низового (2016), лауреат Всеукраїнської літературної премії "Благовіст" (2020), лауреат Всеукраїнської премії ім. Катерини Мандрик-Куйбіди (2024).
"Любов Бенедишин – одна з тих тихих галицьких поетес, які утримують високе небо української поезії. Без ремства, претензій, без особливої надії на ширше визнання, зі святою жіночою покорою і вірою. Служіння слову – її свята офіра і, може, єдине і справжнє щастя. Її поезія суспільно заангажована (без цього важко уявити собі корінну галичанку) і сповідально-інтимна, вона віддає данину пейзажній ліриці й історичній тематиці, охоче апробовує найрізноманітніші ліричні жанри – від катрена до балади, від ліричної мініатюри до більшого за обсягом вірша. Але найцікавіше в неї, як на мене, це робота зі словом, услухання в нього, намагання вилущити з його прихованих тайників приховані смисли, якусь нову якість і свіже звучання".
Петро СОРОКА
(журнал «Дзвін», №4, 2018)
Шість висот Любові Бенедишин
ШІСТЬ ВИСОТ ЛЮБОВІ БЕНЕДИШИН
(В огляді з ангелом Сізіфом)
Безперечно, компетентний читач одразу ж запитає: хіба Сізіф – ангел? Він мученик! За свої прогріхи на землі міфічний Сізіф у підземному царстві тіней був жорстоко покараний. Його прирекли викочувати на височенну гору важенний камінь. Ось уже й вершина. І тут камінь зривається та з гуркотом, ламаючи кущі, здіймаючи куряву, летить униз…
Сізіф витирає піт – і, надриваючи жили, знову починає свою виснажливу роботу.
І так щодня. Безконечно…
Чи це не нагадує нам Україну? Скільки разів здобували Незалежність – і втрачали. Згадаймо: Хмельниччина, Гетьманщина – і Руїна… Українська Народна Республіка 1917-1921 років – і руїна. Відтак нечувані репресії, Голодомор, втрата етнічних територій…
І знов усе спочатку. 30 червня 1941-го – віднова Української Держави у Львові – і втрата. Звірства нацистів. 1991 року майже викотили камінь на вершину – і вкотре (через двадцять вісім літ існування державності!) небезпека: чи не загубимо її? Чи наново не почнемо свій Сізіфів труд?
Тому-то для Любові Бенедишин Сізіф – це і мученик, і ангел, який нагадує: що б там не було, але опускати рук не можна: свій камінь необхідно двигати догори, хоч він може й вислизнути... І це стосується не лише Держави, а й щоденного – наразі творчого – життя, яке в нашої поетки інтенсивне і суспільно-болюче.
***
2014 рік. Грудень. Підсумкова “Остання сторінка” Львівської організації НСП України. Якраз тоді Любов Бенедишин подарувала мені збірку “Нотабене. З нестримних нотаток”. Я похапцем погортав – і вже з перших рядків відчув: її Слово – справжнє!
Звісно, то не була перша книжка Люби. Вона вже мала їх п’ять. Це “Феєрія весни” (2000), “Крізь роки і сузір’я” (2002), “Вік Ангела” (2004), “По той кінець веселки” (2006) і “…віще, неповторне, головне” (2010). Перелічую їх не випадково, бо й назви визначають характер книжки, вказують на вміння (чи невміння) дати своєму дітищу належне ім’я. Люба – вміє!
Прочитав, що вона (тоді ще з батьківським прізвищем Омелян) закінчила хіміко-технологічний факультет Львівської політехніки і повернулася до рідного Сокаля, де народилась. На четвертому курсі навчання вийшла заміж за Леоніда Бенедишина, який на рік раніше закінчив радіотехнічний факультет того ж інституту. Народила доньку Олену й сина Сергія. Зараз працює бухгалтером. І – творить. І перекладає (головно з російської). І керує літературно-мистецьким об’єднанням “Колос”. І перемагає на творчих конкурсах. І отримує літературні премії…
(Цікаво, що один її вірш, “Розгойдали небо”, вміщено в антології європейської поезії «Zieleni się drzewo pokoju», яка 2016 року вийшла в Польщі, в місті Зельона Гура, і яку репрезентують 60 поетів із 23 країн. Вірші подані мовою оригіналу: польською, англійською та… українською. Це, отже, поезія Люби Бенедишин).
Після названих вище збірок вона видала ще п'ять, назви яких теж промовисті. Це – крім уже згаданої "Нотабене" – "Зачаття неба" (2016), "Літа проминальна літургія" (2017), "У часу питаю..." (серія "25 улюблених віршів" видавництва "Каменяр" під орудою невсипущого Дмитра Сапіги) і "Шлях до Воскресіння: цикл віршів на біблійну тематику" (2019).
На появу цих видань захоплено відгукнулись такі авторитетні знавці, як Левко Різник, Богдан Завідняк, Євген Баран, Ігор Павлюк, Ярослав Чорногуз, Богдан Залізняк та інші шанувальники, зокрема літературознавець і критик-філософ Богдан Дячишин, який, пізнаючи художні здобутки Люби Бенедишин, вкотре вже переконався, “що поезія – це не гра слів і не багатство римування, а глибинне осмислення порухів душі і почуття, єдність слова і думки, це виховання читача” (“Буковинський журнал”, 2019, № 4).
6 червня 2019-го Б. Дячишин провадив у Сокалі в районній бібліотеці творчу зустріч з Любою Бенедишин, а 26 вересня – у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука. Це була презентація "Шляху до Воскресіння" – презентація незвичайна: пан Богдан коментував той чи інший рядок, ту чи іншу строфу з філософської, світоглядної точки зору – і це було незвично, оригінально й повчально, принаймні для слухачів. Небуденна форма аналізу…
І от “Дарунок Сізіфа”. Збірка найповніша, найцікавіша, найрозмаїтіша. Вона складається з шести тематичних частин. І в кожній неспокійна душа авторки засвічує нові грані: і у розділі про війну – (“Луни тривожний рикошет”), і у віршах житейських (“Світ – розхитаний вулик”), і у розділах про кохання, природу, творчість, і – нарешті – в циклі катренів “Пазлики”. Це справді творчі “висоти” поетки, з яких вона назагал критично оглядає й осмислює нашу каламутну сучасність, в якій так важко людині з чуйним серцем.
У назві першого розділу навіть “рикошет” – з військової термінології. Взагалі кожне слово тут – на місці, воно образне, точне і функціональне. Нічого зайвого. Ось “Покрова”:
Диявол розшарпує поли
небес безкраїх.
А люди аж давляться болем:
«То Бог карає!»
Стражданням кінця ще не видко.
Погроми, війни.
А «градом» прошита накидка –
в руках надійних.
Світанок у крапельках крові,
і врозтіч – мрії.
…Церує дірки у покрові
Свята Марія.
Або “Роздуми над хлібиною”: що на землі – все живе, цінне, небайдужій людині – дороге. І хліб, що пам’ятає Голодомор (…):
Знає все, що було…
Хліб цілую в чоло.
Думка не полиша:
В хліба теж є душа.
***
Звісно, людина, тим паче творча, не може повсякчас жити війною. Тим-то й Люба творить і суто житейські вірші, і вірші про кохання. “Любов манила, як Говерла” – назвала вона третій розділ. Зрештою, кого не манила ця одвічна Говерла почуттів, не чарувала до безпам’ятства, не розчаровувала? Авжеж, зізнається, поетка (чи її лірична героїня):
Любили мене очима…
Обожнювали словами…
Згубила надію з отим, а
он той – про важливе! – в грамах.
І гори мені обіцяли,
й примарні вогні Ельдорадо…
З одним – ледь вернулась до тями,
а з іншим – прощалася радо.
Молилася: «Де ж єдиний,
мій суджений, Богом даний?!»
…Ти поруч.
– Спасибі за сина,
й за доньку – спасибі,
коханий!
В Любові Бенедишин чимало таких сповідально-новелістичних віршів, що їх хочеться процитувати. (І я цитую ті, як мені особисто до вподоби найбільше). Як-ось цей – “Сказали…” – з розділу про війну:
Той хлопчик дивився на мене захопленими очима,
Закоханими очима – щоразу здавалось мені.
А я переходила вулицю, мовчки проходила мимо
І так почувалась дивно, мов босими – по стерні.
Заміжня доросла жінка, шарілась немов школярка.
А погляд – бентежив душу, услід між лопаток пік…
О, я к він умів дивитись! Відверто, не як у шпарку.
А потім його не стало. От був – і раптово зник.
Та я не цікавилась, де він – сусідський той котигорошок.
Бо звісно: туди закотився, куди уже й не зазирну.
…Спогадка напівзабута, журби непозбутня ноша.
Сказали, що був на Майдані. А потім пішов на війну…
Або такий:
Приснилось:
твоя дружина
тобі народила двійню.
Уже й підростають хлоп’ята.
І радісно – дружна сім’я!
І світ – молодий і прекрасний.
В минулому – чвари і війни…
Приснилось:
твоя дружина –
я.
***
Четвертий і п’ятий розділи (про природу й творчість) так само чарівливі. Авторка ступає “Вишневій завії навстріч” – і бачить, як “ліси здійняли ввись дубові гребені, / Вичісують кошлату вовну хмар”; як падають “яблука-відчайдухи / Сторч головою в траву”; як міняється довкілля: “То весен пізня насолода, / то ранніх зим скорбота…/ Розвій… Занепад…/ У природи – Сізіфова робота?”
Так, згадки про свого ангела розсипані в кожному розділі. Є і в розділі “Передчуття дзвінкого дива...”: “Каміння збираю: / Гора на межі. / Дарунок Сізіфа / Тулю до душі…” Є і у циклі “Пазлики”, що його складають чотирирядкові мініатюри – катрени, які поза всякою критикою. Бо вишукані, місткі, повчальні – і всі без винятку. Приміром:
Ой, не плачте по мені
Так неса(у)мовито!
Я не вбита на війні –
Я війною вбита.
Або чотиривірш “А ти?!:
Злі та ти…
З літа ти!
В Лету – ти?
Злет.
…А ти?
Це нова якість. Привертає увагу гра слів: “Морок мацає мороку”; “Змарнілі дні змарновані”; “Зависаю між кроком і криком”; “І бісить біс надію босу”… І т. п. Зустрічаємо чимало роздумів про творчість, про те, що “там, де словесний силос, / Марно шукати стилос”. Воістину так! Але стилос у Люби – відточений й гострий.
***
Не сперечаються в штукарстві,
змагаються одначе:
Моя поезія бунтарська
І надто тиха вдача.
Такою антитезою назагал окреслила свою художню творчість і характер Любов Бенедишин. Так воно і є. На вигляд вона тендітна, спокійна, врівноважена, але емоції (щодо поезії)… зашкалюють. За своєю експресією, сугестією наша поетка нагадує мені Тодося Осьмачку, лапідарністю – Євгена Плужника, в прозі – Василя Стефаника.
“Любов Бенедишин, – писав незабутній Петро Сорока, – одна з тих тихих галицьких поетес, які утримують високе небо української поезії. Без ремства, претензій, без особливої надії на ширше визнання, зі святою жіночою покорою і вірою” (ж. “Дзвін”. 2018. №. 34, с. 55).
Проте утримує це небо разом з іншими поетесами: Марією Людкевич, Юлією Курташ-Карп, Мирославою Данилевською-Милян, а також – і передусім – з тими, що живуть і по-справжньому творять поза межами Львова, як-от Світлана Антонишин (Броди), Ольга Кіс (Золочів), Люба Проць (Самбірщина), Ольга Яворська (Старосамбірщина)…
Серед цієї плеяди Любов Бенедишин вирізняється своїм небуденним, часто іронічним, голосом, глибиною й темпераментом. Вона – самодостатня. І цілком оригінальна. Це наочно підтвердив “Дарунок Сізіфа”. Бо він для поетки (як зазначено на початку цього есею) – ангел. Ангел, який завжди готовий допомогти. І допомагає:
Знов надія у серці гасне
І нуртує тривоги гребінь…
…Він приходить до мене вчасно,
Й не з’являється без потреби.
Я не знаю, якого Він рангу
І чи жде похвали від Бога.
Кажуть, в кожного є свій ангел,
Отже – екстрена допомога.
Певно, звик до нервових зривів,
Звинувачень, образ даремних.
Він зі мною від горя сивів,
І підсвічував там, де темно.
Не жалів, не хапав на руки:
Лиш підштовхував до вершини.
Перед Господом на поруки
Брав не раз. Допоможе й нині.
…Непоганий дарунок – вміння
Не давитись насущним хлібом.
За довіру і за терпіння
Називаю Його Сізіфом.
Петро ШКРАБ’ЮК,
письменник, доктор історичних наук,
старший науковий співробітник
відділу української літератури Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України.
Executed in 0.1824 seconds