Автори /
Андрій Содомора (1946)
|
Інфо
| * Народний рейтинг | 4.644 / 5.63 |
| * Рейтинг "Майстерень": | 4.624 / 5.6 |
| * Творчий вибір автора: | Любитель поезії |
| * Статус від Майстерень: | R1 |
| * Коефіцієнт прозорості: | 0.715 |
| Переглядів сторінки автора: | 66597 |
| Дата реєстрації: | 2009-09-14 16:39:36 |
| Група: | Користувач |
| Е-mail: | << Для контакту з автором зареєструйтеся >> |
| Автор востаннє на сайті | 2011.03.26 22:02 |
| Автор у цю хвилину | відсутній |
Про автора
Авторська сторінка відкрита адміністрацією ПМ
_________________________________________________
Андрі́й Олекса́ндрович Содомо́ра (*1 грудня 1937, Вирів) — український перекладач, письменник, науковець.
Народився 1 грудня 1937 року в с. Вирів Кам'янко-Бузького району Львівської області. Закінчив Львівський університет. Кандидат філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. І. Франка.
Автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда; з латинської творів Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки, римських елегійних поетів; прозових творів «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі»,"Студії одного вірша" ; поетичної збірки «Наодинці зі Львовом». Лауреат премії імені М. Рильського та премії Антоновичів.
31 грудня 2008 — Андрію Содоморі було присуджено звання професора.
_________________________________________________
Андрі́й Олекса́ндрович Содомо́ра (*1 грудня 1937, Вирів) — український перекладач, письменник, науковець.
Народився 1 грудня 1937 року в с. Вирів Кам'янко-Бузького району Львівської області. Закінчив Львівський університет. Кандидат філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. І. Франка.
Автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда; з латинської творів Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки, римських елегійних поетів; прозових творів «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі»,"Студії одного вірша" ; поетичної збірки «Наодинці зі Львовом». Лауреат премії імені М. Рильського та премії Антоновичів.
31 грудня 2008 — Андрію Содоморі було присуджено звання професора.
Найновіший твір
До глибин людської душі
Софокл, за відомим свідченням Арістотеля, вважав, що саме він змальовує людей, якими вони повинні бути, Евріпід же - такими, якими вони є. Визначаючи в такий спосіб різницю між власною творчістю і драмами свого молодшого сучасника, співець «віку Перікла» мимоволі наводить на думку, що перед театром Евріпіда постало значно складніше завдання, аніж те, що його розв'язували попередні драматурги. Справді-бо, одна річ скомпонувати образ героїчної особистості, чиї дії підлягають окресленій нормативності, й цілком інша - зазирнути у людську душу, спробувати поетичним словом передати те, що в ній діється. Гармонія пропорцій, співмірність, доцільність - усе, що в уявленні еллінів пов'язувалося з поняттям прекрасного, що давало насолоду від сприймання довершеної цілості, вихоплювалося з-під Евріпідового стилоса. Втім, інакше й не могло бути, адже поет зосереджував увагу на чомусь мінливому й незбагненному, що не вкладалось у звичні виміри. Ще ж Геракліт зауважив; «Хоч би якою дорогою ти йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра».
«Обличчя - дзеркало душі». Можливо, саме Евріпідове обличчя - найкраще підтвердження цієї сентенції. З-поміж багатьох зображень поета найвідомішим є так зване неаполітанське погруддя з IV ст. до н.е. - перший автентичний портрет, що дійшов до нас із тих часів. Задума і смуток, а водночас - доброта і співчутливість віддзеркалені у кожній рисі обрамленого хвилястою бородою і довгим волоссям обличчя літньої людини; а ще на ньому - відбиток страждання, що не додає гіркоти, радше гармоніює з високим просвітленим чолом мислителя. «Розуміть може той лиш, хто страждав» - спадають на думку слова «батька трагедії» Есхіла, а ще - Горація, котрий наставляв своїх сучасників-драматургів: «Хочеш, щоб я плакав, - страждай передусім сам». Отож, приглядаючись до античного погруддя, ловимо себе на думці; обличчя Евріпіда попри всю свою індивідуальність мовби узагальнює риси народу, від якого ми перейняли чи не найвагоміше з-між усіх понять - «симпатія», що в перекладі із грецької означає «співчуття», точніше - «співстраждання».
Образ Евріпіда вирізьблюється перед нами й завдяки писемній традиції: усамітнившись у печері на побережжі рідного острова Саламіна, весь у своїх думах, поет споглядає морську просторінь, а разом з тим, додамо, - обрії то схвильованої, то погідної, то знову збуреної вихором пристрастей людської душі. Про ту печеру, начебто йому показували її, згадує ще грецький історик Павсаній (II ст. н. є.). Твори Евріпіда, до речі, рясніють пов'язаними з образом моря художніми засобами. Поет дійсно ніколи не полишав філософських роздумів над життям. А хіба ж не море - його одвічний символ?
Одначе найцінніші штрихи до портрета трагіка знайдемо у самих його творах, приміром, у «Алкесті»:
Мені - й музи відомі,
Я - думками й зірок сягав,
Мудрість пив з багатьох джерел -
Сил, грізніших, ніж Доля,
Не знайшов...
Так співає хор, і за цими словами бачимо самого автора - поета, який чималу частку свого життя провів серед сувоїв власної, що було рідкістю на [5] той час, найбагатшої в Афінах книгозбірні. Мислителя, що уникав юрби, зате радо спілкувався з видатними філософами свого часу.
Мусимо згадати й про інший, не вельми привабливий портрет Евріпіда. Найбільше старань доклав тут знаменитий комедіограф Арістофан. Будучи прихильником патріархальної старовини, з пошаною відгукуючись про Есхіла та Софокла, «батько комедії» всіляко висміював у своїх творах (комедія «Жаби») новаторство Евріпіда, картав його за зниження стилю класичної трагедії, глузував з його любові до риторики, до раціоналістичної філософії, що все піддавала сумніву, розхитувала традиційне світосприймання. З легкої руки Арістофана за Евріпідом закріпилася слава жононенависника, злостивого, замкнутого в собі відлюдька й дивака, що ніби й життя закінчив ганебно: за однією версією, його пошматували жінки, за іншою - собаки. Насміхались над «низьким» походженням поета, над «неладом» у сім'ї (Евріпід був одружений двічі), над нібито фізичними вадами поета. З усіх тих вигадок і легенд можемо виснувати одне: наймолодший серед трьох великих трагіків був далеко не пересічною особистістю свого часу.
Що ж подають вірогідніші джерела? Згідно з Пароською хронікою* , Евріпід народився на острові Саламін у 484 р. до н.е., тобто за чотири роки до знаменитої Саламінської битви з персами. Саме цю найславнішу сторінку грецької історії античність намагалася пов'язати з біографією трьох найви-датніших трагіків - Есхіла, Софокла та Евріпіда: Есхіл дійсно був учасником тієї битви; шістнадцятирічний Софокл прославляв перемогу в хорі юнаків; Евріпід - так хотіла традиція - нібито в цьому ж році з'явився на світ. Насправді ж усіх трьох поетів єднає становлення афінської трагедії: кожен із них завершує своєю творчістю окремий етап у її розвитку. Все ж рідний Саламін, де елліни так славно постояли за свою волю, не раз даруватиме поетові натхнення. У трагедії «Троянки» устами хору він проспівав хвалу «омитій морем землі, годувальниці бджіл».
Евріпідів батько, Мнесарх, мав на Саламіні земельну посілість. Заможним не був (прибутковим тоді було ремесло), але спромігся дати синові блискучу освіту. У хлопчачі роки майбутній поет брав участь у щорічному вшануванні Аполлона в його делоському храмі, а такої честі вдостоювались лише вихідці із давніх аттічних родів. Замолоду - так свідчать давні біографи - Евріпід здобував перемоги як атлет, потім захоплювався малюванням. Останнє заслуговує уваги: іноді справді здається, що автор трагедій обізнаний з технікою живопису - настільки яскраві у нього паралелі саме з цим видом мистецтва. Та все ж найглибшим і найтривалішим виявився інтерес до поезії та філософії. їм і посвятив Евріпід усе життя: написав понад дев'яносто трагедій; з них дійшло до нас лише сімнадцять (вісімнадцята трагедія, «Рес», приписується йому помилково). На відміну від Софокла, він не займав, як і Сократ, жодних державних посад. Був однак палким патріотом демократичних Афін, чесно служив їм своєю поезією. Засуджуючи олігархічну, схильну до жорстокості й підступу Спарту, не вагався проте картати й рідну демократію, коли й вона збройно зазіхала на чуже («Троянки»). Можливо, через те й не втішався визнанням: за свою майже п'ятдесятилітню творчу діяльність усього чотири рази здобув першу нагороду на змаганні драматичних поетів; п'ята перемога була присуджена Евріпідові вже після його смерті за тетралогію**, до якої входили «Вакханки» та «Іфігенія в Авліді»; ці драми виставив один із трьох синів Евріпіда - теж на ім'я Евріпід. Помер драматург при дворі володаря Архелая, опікуна митців та поетів, у Македонії, куди подався, очевидно, спраглий спокою, втрачаючи віру у майбутнє розорених Пелопоннеською війною Афін, а ще, можливо, - вражений нерозумінням своїх співвітчизників. Мабуть, нелегко було сімдесятип'ятилітньому старцю покидати рідні місця. «З усіх нещасть найбільше - втратити вітчизну» - наче передчуваючи свою долю, задовго перед тим мовив Евріпід устами Медеї в однойменній трагедії.
[*Йдеться про знайдену в XVII ст. на о. Парос мармурову таблицю, що подає хроніку Греції від найдавніших часів до IV ст. до н.е.]
[**Під час весняних свят Великих Діонісій кожен із поетів виставляв три трагедії (трилогію) і один розважальний твір - «сатирівську драму», що й складало тетралогію; в Евріпіда вона вже не пов'язувалась єдиним сюжетом у цілість.] [6]
Не такою була доля Софокла. Співець «віку Перікла» не знав болісної дисгармонії між особистим успіхом та служінням вітчизні. Його неодноразово обирали на високі державні посади, він здобув двадцять три перемоги на змаганнях трагічних поетів. Глибока пошана до богів поєднувалась у нього з вірою в людину, яка, ясно усвідомлюючи мотиви своїх дій, здатна долати величезні перешкоди. Його не мучили постійні сумніви. Не втрачаючи бадьорості, втішаючись особливою повагою та розумінням серед афінян, він помер дев'яносторічним старцем, зберігаючи світлий розум і надію на майбутнє: всього декілька місяців не дожив до остаточної поразки Афін у Пелопоннеській війні. Як тут не згадати великого грецького лірика Архілоха, який зауважив, що думки та настрої людей такі, якою лампадою Зевс осяє землю? Евріпід, дарма що лиш на десять років молодший від Софокла, своїм світовідчуттям належить іншому поколінню людей - тих, кому судилось бачити охмарене довголітньою війною небо Еллади. Хоча першу свою тетралогію поет виставив у 455 р. до н.е., в сам розквіт очолюваної Періклом афінської демократії, та майже всі, що дійшли до нас, Евріпідові трагедії писані під час війни і тією чи іншою мірою є відгуком на тривожні події його доби - зіткнення демократичних Афін та олігархічної Спарти.
З кризою демократичного полісу похитнулось те, що досі видавалося несхитним, насамперед віра у богів, у відвічну гармонію та справедливість; посилюється конфлікт між інтересами особистості й непорушними, як видавалось дотепер, традиціями поліса, виробляються інші моральні поняття. Виплекані Періклом, увінчані на Акрополі знаменитим ансамблем, білокам'яні Афіни вступають у драматичну добу перемін, що глибоко позначиться на свідомості людини - в усіх сферах її діяльності. Вже не гармонійність і поважність, як у скульптурах Фідія, а суперечливі почуття, фізичні й духовні страждання людей проступають з-під різця Скопаса і Праксітеля, з-під пензля Полігнота.
Злам традиційних форм життя і вірувань стає вдячним ґрунтом для діяльності софістів (учителів мудрості), що проголошують відносність усіх моральних засад та й самого пізнання. Чи не найважливішим предметом освіти стає риторика, що озброює вмінням переконливо аргументувати ту чи ту позицію. Дієслово peitho - переконую - одне з найчастіше вживаних у трагедіях Евріпіда слів. Кожен у той час прагне здобути прихильність Пейто - богині красномовності й переконання.
Евріпід був видатним мислителем свого часу. Достатньо згадати хоча б кількох людей з його оточення, щоб відчути інтелектуальну атмосферу, в якій він формувався як філософ і поет. Це передовсім Анаксагор - філософ з малоазійського міста Клазомен, який за Перікла поширював матеріалістичне вчення в Афінах. Світовий лад, на його думку, утворений і далі твориться діяльністю «розуму», що впорядковує хаотичні частки. Сонце й інші небесні світила він назвав розпеченими від руху кам'яними брилами, заперечивши їх божественну природу. За цю вільнодумність його прогнали з Афін, звинувативши у релігійному безчесті. Евріпід був не тільки найсумліннішим учнем, а й другом цього мужнього, до кінця відданого своїй справі мислителя. Знався Евріпід і з Сократом, який на противагу до Анаксагора захоплювався не фізичною, а моральною філософією: силою розуму прагнув збагнути, як людині належить жити. Невипадково саме Евріпідові трагедії привертали увагу цього філософа, що ніколи не випускав з поля зору людини, методом діалога вказуючи їй шлях до самопізнання. Великий вплив на нашого трагіка мав найвидатніший серед софістів та вчителів риторики співвітчизник і сучасник Демокріта Протагор з Абдери. Саме в домі Евріпіда, за свідченням Діогена Лаертського, він прочитав свій твір «Про богів», за який теж поплатився вигнанням. Це йому належить відомий вислів: «Людина - міра всіх речей: існуючих - що вони існують, неіснуючих - що вони не існують». Переконаний у відносності всіх вироблених людиною понять, етичних норм та оцінок, він доводив, що про кожну річ можна з однаковим на те правом говорити і за, і проти. У так званих агонах - суперечках двох осіб у трагедії - Евріпід покаже себе здібним учнем Протагора. Не меншою популярністю - насамперед як теоретик і практик красномовства - користувався Горгій (Платон присвячує йому однойменний діалог). Евріпідові, без сумніву, імпонувала його виняткова увага до слова, дотепні софістичні аргументації, філософський скептицизм. Певне, під впливом Горгія так часто [7] вдається Евріпід до антитези, контрасту, особливо ж до оксиморона - зіставлення двох, здавалося б, несумісних понять, як от: «безжиттєве життя», «бездоріжна дорога», «бездольна доля», «нещасливе щастя» та інше. Саме тут стає очевидним прагнення поета-мислителя подолати усталений погляд на речі, дати нове про них уявлення. Іноді, підшукавши синонім, - чіткіше окреслити те чи те абстрактне поняття, скажімо, «сором»: «...він подвійний: з них незлий один, А другий - бич сімейства. Варто б різними Для ясності словами їх окреслювать». («Гіпполіт», р. 386-387). В останньому помітна обізнаність Евріпіда із вченням ще одного софіста і мовознавця - Продіка, що був, до речі, засновником синоніміки. Можна б назвати й інших мислителів, чиї погляди знайшли відгомін у творчості Евріпіда, та все ж не знайдемо когось такого, хто став би для нашого поета незаперечним авторитетом: сумнів - знак часу - кладе відбиток на весь його світогляд. А ще - прагнення дивитись на речі власними очима. «Про багато дечого я суджу не так, як інші люди» - мовить Медея, і в цих словах - чи не найсуттєвіший штрих до портрета Евріпіда.
Але Евріпід не послідовний навіть у власних поглядах, наприклад, у питанні, що таке життя, а що - смерть: «Хтозна, чи життя, котрим живемо, не є смертю, а смерть - життям» - читаємо в одному із фрагментів незбереженої трагедії. «Тіло йде у землю; душа, зблиснувши зіркою, злітає до безсмертного ефіру» - в дусі піфагорейців, а згодом і Платона висловлюється поет про безсмертя душі в іншому уривку. В «Алкесті» ж традиційно мовиться про Аїд, де «благородних чекає нагорода». І все ж Евріпід не був би «найтрагічнішим серед трагіків» (Арістотель), коли б у його світобаченні не переважала думка, яку свого часу майже дослівно повторить Горацій: «Ми - це лиш порох і тінь». На цьому контрастному тлі повної аннігіляції вимальовується в Евріпіда (як і в Горація) осяяне сонцем, сповнене чуттєвих насолод людське життя; кожна його краплина (чи то в молодості, чи в старості) - безцінна. 1 хай люди загалом нещасливі (на цьому наголошується найчастіше), все ж бажати смерті може тільки божевільний, бо «смерть перетворює людину в ніщо, а в житті є хоча б надія».
Сумнів домінує також у питанні про існування богів: «А хто ж то певен, чи боги на небі є?..» - запитує Беллерофонт в однойменній трагедії, що збереглася в уривках. Коли ж подібний сумнів було висловлено щодо самого Зевса, та ще й на початку однієї з трагедій, то глядачі, за словами Плутарха, посхоплювавшись із місць, вимагали, щоб Евріпід тут же змінив зачин твору. В «Електрі» хор викладає міф про те, що Зевс одного разу змінив рух сонця і зірок. Далі устами цього ж хору мовить, без сумніву, сам автор - учень Анаксагора: «Так говорять. Мені ж, Далебі, щось не віриться...» Але Евріпід не тільки сумнівається: він позбавляє богів їхнього підвального атрибута - справедливості: «Якщо боги чинять зло, то вже вони не боги» - доходить висновку згаданий Беллерофонт. Так і у «Вакханках» попри хвалу, яку хор співає Діонісові, сама дія трагедії засвідчує позицію автора: надмірна мстивість Діоніса кидає тінь на його божественність. І все ж ставлення Евріпіда до богів досі є предметом дискусій. А втім (згадаймо долю Анаксагора, Протагора), чи можемо сподіватись на послідовність Евріпіда у вирішенні цього дратливого для офіційної ідеології питання?.. В одному, йдучи за Есхілом, поет не полишає сумнівів: існують несхитні закони природи, втіленням яких є Неминучість (Апапке), або Доля (Туспе), яку Гомер називає Мойрою, і цій силі мусять коритися не лише смертні люди, але й боги на чолі із Зевсом. Критика міфологічної системи, що почалася ще у VII ст. до н.е. (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен), піднесення авторитету людського розуму - ось що визначило позицію Евріпіда щодо міфічних богів.
Знаємо одначе (про це говорив ще Арістотель), що найважливішим елементом трагедії є міф. На міфічному матеріалі будує свої драми й Евріпід. Чимала кількість його творів («Троянки», «Іфігенія в Авліді», «Електра», «Орест», «Андромаха» та ін.) пов'язані з троянським циклом міфів, інші - з фіванським («Геракл», «Алкеста», «Геракліди»), з легендою про похід аргонавтів за золотим руном («Медея») тощо. Та найкраще опрацьовує Евріпід аттічні, здебільшого маловідомі міфи про героїв та володарів, наприклад, про Тесея та його сина Ппполіта, про Ксута та його сина Іона. І лише у «Вакханках», останній своїй трагедії, звертається до діонісійського циклу - інтерпретує міф про Пентея, що намагався заборонити культ Діоніса у Фівах. [8]
Міф - саме та сфера, в яку Евріпід з огляду на нове завдання, що постало перед його театром, змушений був втрутитись якнайсерйозніше. Не визнаючи догми у філософських поглядах, він і міфологічний матеріал не вважав каноном, недоторканною святістю. Над усе цінуючи у творчості свободу, він модифікує легенду так, аби найрельєфніше змалювати людину, якою вона є - з її пристрастями, душевними сум'яттями. Так, Евріпід уперше зробив Медею вбивцею своїх дітей. Тим самим зміг поставити героїню перед найважчим вибором, адже її душу справді рвуть два протилежні почуття: материнська любов до дітей і ненависть до їхнього батька-зрадника. У відомому міфі автор «Медеї» побачив патологію помсти, і саме цю жагу зробив захоплюючим видовищем. Таких дійсно хворобливих душевних мук не знала, скажімо, Софоклова Антігона: те, що всупереч усім заборонам вона повинна похоронити полеглого брата, не викликало в неї жодних сумнівів. У трагедії «Алкеста» з життя відходить не молоденька дружина володаря, а мати, яка знає ціну осяяного дітьми життя, і тим трагічнішою є її жертва. Так і Іфігенія не з примусу, а добровільно йде під ніж в Авліді, що дозволило розкрити весь спектр її переживань: від природного страху перед смертю - й до героїчного долання цього почуття. Найпоказовішою одначе є модифікація міфу про Геракла: в Евріпіда він убиває своїх дітей уже після всіх подвигів, на вершині слави, що незмірно побільшує силу удару, який впав на великого трудівника. Свій глибокий сенс, як побачимо далі, має тут і втручання Тесея, що теж є нововведенням Евріпіда. «Важко по-своєму сказати про загальновідоме» - скаже у «Поетичному мистецтві» Горацій, натякаючи, можливо, на новаторство Евріпіда у сфері міфа - спільного для всіх античних авторів матеріалу.
Помітних змін зазнає сама композиція класичної трагедії. Евріпід не дбає, як Софокл, про струнку симетрію твору. Композиційний тип Евріпідових драм визначається знову ж таки прагненням поета розкрити глибини людської натури. В «Медеї», скажімо, все підпорядковано центральній постаті - героїні, чию душу потрясають демонічні пристрасті. В «Гіпполіті», «Іфігенії в Авліді» визначальним щодо композиції є головний конфлікт. Натомість у «Троянках», де автор відхиляється від важливого для класичної трагедії принципу «єдності дії», бачимо ряд блискуче виконаних, але не пов'язаних між собою сцен - градацію нещасть, що звалюються на вдову Пріама. Іноді на будову трагедії впливає наймогутніший із зображувальних засобів - контраст; драма (наприклад, «Геракл») ділиться на дві частини: Геракл-переможець, визволитель своїх дітей - Геракл-дітовбивця, нещасливець, і цей поділ підкреслено мовби другим прологом (монолог Іріди).
Суттєві зміни, які вносить Евріпід у міф, часто лише обрамлюючи ним трагедію, власне визначають характер і самого пролога. Тут він уже не стільки драматичний, як в Есхіла чи Софокла, а радше розповідний, доволі розтягнений: інформуючи глядача про зміни у всім відомому міфі, окреслюючи майбутню дію, називаючи втягнених у неї осіб, автор наче розв'язує собі руки для зображення основного - людських пристрастей та глибоко трагічних ситуацій. Привертає увагу пролог драми «Іфігенія в Авліді» - єдиний серед усіх, що збереглись, давньогрецьких трагедій випадок, коли традиційна, виконана у ямбічних триметрах розповідь (р. 50-113) обрамована анапестичним діалогом між Агамемноном та його старим слугою (р. 1-49; 114-160); перед нами - своєрідна цілість, захоплюючий настроєвий образок. У драматичну дію не вплетений також епілог: він просто додається до того, що Діялось, аби глядач довідався про подальшу долю учасників драми. Все ж найяскравіший показник новаторства Евріпіда - його ставлення до хору. Роль останнього в порівнянні з трагедіями Есхіла та Софокла значно менша. Хор в Евріпіда - вже не безпосередній учасник дії. Його поява на сцені* часто випадкова, наприклад, у «Іфігенії в Авліді», де учасниці хору - жінки з сусідньої Халкідіки - прийшли, щоб оглянути сяючий зброєю ахейський табір. Іноді хор навіть заважає авторові, коли йдеться, скажімо, про якусь таємницю, приміром, у «Медеї» (р. 263); часом під час вистави хор покидає сцену, щоб
[*Точніше - на «орхестрі», тобто на круглому, вкритому мармуром майданчику в центрі амфітеатру. Саме тут співав і танцював хор; за орхестрою, на підвищенні, що прилягало до невеликої кам'яної будівлі (скене), на тлі декорацій виступали актори. [9] наприкінці драми знову появитися, як в «Алкесті» (р. 757). Натомість поет захоплюється монодією - сольним співом, де той чи інший персонаж виливає свій біль, наприклад, Гіпполіт (р. 1161 і наст.), Електра (р. ш і наст.), Іфігенія перед тим, як має загинути в Авліді (р. 1277 і наст.) тощо; також - «дуетами», як у «Троянках» (р. 587 і наст.), «Гіпполіті» (р. 58 і наст.).]
Евріпід - неперевершений майстер діалога. У нього знайдемо зразки так званої стіхоміфії - обміну короткими, довжиною у рядок або й піврядка, репліками, що ними обмінюються два персонажі, вступаючи у гостру суперечку. В добу, коли високо цінувалося вміння вести суперечку, увага глядачів була прикута до тих, скажемо нині, словесних «перестрілок» (наприклад, між Адметом та Феретом у «Алкесті» - р. 728 і наст., Діонісом та Пентеєм у «Вакханках» - р. 455 і наст., тощо): треба ж було вирішити кожному для себе, на чий бік стати, де тут правда, а де - манівці. Втім, зробити це було не так легко, зокрема, коли доходило до згаданих уже агонів, де два супротивники в доволі просторих монологах викладають свій погляд, доводять свою правоту. Так, у дусі софістичної засади «що корисне, те не є злом» переконує Медею у своїй «невинності» Ясон (р. 548 і наст.). Так і Єлена, здавалося б, у безвиході знаходить «переконливі» слова для свого захисту перед чоловіком, якого вона зрадила («Троянки», р. 917 і наст.). Облудність її мови майстерно викриває Гекаба (р. 972 і наст.). Подібних відхилень від перебігу дії, зрозуміло, не знаходимо в Есхіла, який не знався з софістами; у незначній мірі спостерігаємо їх у Софокла. Евріпід же, бачимо, радо вдається до риторики, але не тільки задля того, аби похизуватися своїм справді видатним хистом*, а насамперед для того, щоб показати, як нелегко дошукатися правди. Адже вона в кожного начебто своя: у Адмета й у Ферета, в Медеї і в Ясона, в Гекаби і в Єлени... «Судження - нелегке», - скаже сучасник Евріпіда знаменитий лікар Гіппократ, який теж пильно приглядався до людини.
[* Високу оцінку красномовності Евріпіда дав видатний знавець ораторського мистецтва Квінтіліан (І ст. н.е.).]
Тож Евріпід, складається враження, іноді забуває, що пише для сцени: драма, тобто перебіг дії у стислому розумінні слова, його не дуже цікавить. Часто, коли дія не знаходить природної розв'язки, поета виручає «бог з машини» («Іфігенія в Тавріді», «Гіпполіт», «Вакханки» та ін.). Одначе, захоплюючись філософськими та риторичними відступами, Евріпід відхиляється не тільки від дії, а й від правдоподібності: красномовними у нього, як зауважив Арістофан у своїх «Жабах», рівною мірою виявляються всі - і жінки, і раби, і їхні володарі, й дівчата. Постійно готовий до рефлексій, Евріпід змушує своїх персонажів висловлюватись на філософський лад. Так, приміром, у дусі Геракліта, «філософа, який плаче», песимістичний погляд на життя викладає годувальниця у трагедії «Гіпполіт» (р. 188 і наст.); ряд філософських настанов дає в «Алкесті» славний досі своїм києм та луком Геракл. Але ж у тому-то й велич Евріпіда, що він не наслідує ні монументальних образів Есхіла, ані ідеальних - Софокла. Він прагне збагнути життя. Бачить людей, яким здебільшого доводиться страждати. Приглядаючись до них, сам переймається їхнім болем. І цю велику працю його душі оцінили ще в давнину: недарма ж назвали «найтрагічнішим з-поміж трагіків», а також «філософом сцени».
Відомим є вислів Канта про дві найбільші таємниці: зоряне небо, що високо над нами, і душа, що в нас самих. Евріпід зіставляє ці дві таємниці: макрокосм, зоряний всесвіт, і людину - мікрокосм. Маємо на увазі вже згадану початкову сцену з «Іфігенії в Авліді». Агамемнон, верховний вождь ахейців, у великому сум'ятті: щоб судна могли рушити з безвітряної затоки на Трою і зруйнувати її, він мусить (таке віщування) принести в жертву свою дочку Іфігенію. Як батько - він усім своїм єством постає проти кривавої розправи над улюбленим дитям; як проводир війська - з почуття обов'язку готовий пожертвувати дочкою. Та є ще третя, яку він сам не усвідомлює, сила - амбітність наділеного повнотою влади володаря. Вона й схиляє терези сумнівів не на користь батьківських почуттів. Глядач зустрічається з Агамемноном у момент нестерпних вагань. Скаламучена болем душа людини - на тлі незворушної, що буває перед світанком, тиші. На тлі особливо чистого в [10] цю пору всіяного зорями неба. Вийшовши з намету після безсонної ночі, Агамемнон звертає погляд до космосу, мов до порадника, та чує - лиш тишу; бачить - одвічну гармонію зірок:
Це що за світило в небі пливе?..
СЛУГА
То Сіріус. До семизір'я Плеяд
Підкотився... На півдорозі тепер.
АГАМЕМНОН
Ні звуку довкіл. Не скрикне птах,
Ані море хлюпнеться. Мовчить Евріп...
Яка божественна тиша!..
Вождь ахейців мовби не чує слів старого слуги. Весь він - у мовчазних глибинах космосу. Початкові рядки трагедії - це наче безмовний діалог людини із зоряним всесвітом, перегук двох споріднених загадкових світів. У цьому розумінні вступна сцена з «Іфігенії в Авліді», мабуть, не має собі рівних у світовій літературі.
І ще один контраст. Душа Агамемнона, який заплутавсь у своїх почуттях та амбіціях, - у зіставленні з чистою, ще майже дитинною душею Іфігенії. Неперевершеною можемо назвати й сцену зустрічі батька з дочкою (р. 629 і наст.). Саме тут, можливо, найкраще зрозуміємо, чому Арістотель назвав Евріпіда «найтрагічнішим серед трагіків». Адже страждання Агамемнона справді сягають межі: що більша радість дочки (довгождана зустріч з батьком, передчуття весільних радощів), то разючіший біль пронизує Агамемнона, який заманив у пастку власну дочку. Мало того, він ще й веселого мусить вдавати:
ІФІГЕНІЯ
Казав, що радий стрічі, а журба в очах...
АГАМЕМНОН
Ну ось, я вже веселий... в міру сил моїх...
ІФІГЕНІЯ
Веселий, а в очах он - ще сльоза бринить...
Іфігенія, перестраждавши, подолавши страх, розуміючи, що «життя безвісне краще смерті славної», все ж зуміла прийняти тверде рішення: заради спільної справи добровільно вмерти на жертовнику. У цьому сила образу Іфігенії; можливо, - й повчальність: місце для двох протилежних почуттів - слабості й героїзму - знайшлося саме у чистій, не засміченій марнославністю та егоїстичними розрахунками душі.
І все ж, дочитавши трагедію, подумки вертаємось до вождя ахейців. Знову бачимо його на тлі безмовного космосу. Вже й не Агамемнона - звичну, хоч і в багряниці, людину (саме таким зображує його Евріпід), з п вадами, з її, хоч би й владною була та людина, неволею та недолею. І тут мимоволі спадає на думку один із ліричних відступів у Шевченковій «Катерині»:
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі -
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі на знають -
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати сором...
Як і Агамемнонові, владареві «багатих золотом» Мікен:
Отож мені, державцю, сором сльози лить,
Та соромно й не плакать, раз біда така
Звалилася на мене...
[11]
Філософський підсумок цим роздумам робить сам Евріпід у трагедії «Гекаба»:
Нема такого, хто б насправді вільний був:
Як не багатству, то вже долі служимо.
Не уникнув насланих долею випробувань і фессалійський володар Адмет. Розгнівавши Артеміду, він мав умерти, але Аполлон домігся у сестри ласки: Адмет не помре, якщо хтось добровільно погодиться віддати за нього своє життя. Ніхто з близьких, у тому числі похилий віком Адметів батько Ферет, не схотів уступити Адметові свого життя. Робить це лише його молода дружина Алкеста.
Щоб відчути емоційну силу Евріпідової «Алкести», мусимо, сьогоднішні читачі, «розшифрувати» домінуючий уже в пролозі контраст - зіткнення двох постатей: сонячного Аполлона («бачити сонце» у греків - значить «жити») й зодітого у темне Танатоса, бога смерті («зійти у темряву» - те саме, що «вмерти»). Коли ж уявимо собі античний театр - осяяні чистою блакиттю схили Акрополя, білий мармур охрестри - то постать темнокрилого демона смерті вирізьбиться ще похмуріше.
Після пролога Аполлон і Танатос покинуть сцену, але впродовж усього твору глядач бачитиме те, що вони уособлюють - світло й темряву: саме на цій грані - між життям і смертю - перебуває героїня трагедії. «А як то можна вмерти й... сонце бачити?..» - дивується хтось із дійових осіб. Але власне сам болісний момент відходу від життя (Алкеста «вмирає» на сцені, що було новаторством Евріпіда), саму «клініку» вмирання намагався зобразити автор драми: «Ноги слабнуть... Темної ночі мла Вповзає в очі... Вже вони мов важчають...» Глядач наче й сам зазирав за ту межу, звідки нема вороття. Прислухаючись до слів умирущої, оглядав її очима моторошні видива:
Чи не бачиш?.. Він тут, він жене мене
В оселю мертвих...
Он гнівом очі блищать з-під брів -
Це смерті бог крилатий.
І ще на одне слід зважити, коли хочемо осягнути глибину трагізму, закладеного у сцені «вмирання» Адметової дружини. Є, за Евріпідом, щось іще дорожче, аніж світло дня, з яким прощається Алкеста: це - діти. «Пі миле проміння сонця, ні мерехтлива морська хвиля, ні розквітлий луг - читаємо в одному з фрагментів Евріпідової трагедії - ніщо не може зрівнятись із осяйною радістю, яка навідує хату, де народилось довгождане дитя». Наш поет, здається, єдиний серед античних авторів, хто приглядався оком психолога й до дітей. Невипадково лише він з-поміж усіх давньогрецьких трагіків надає у своєму театрі слово й дитині (монодія Евмела в «Алкесті» - р. 403 і наст.).
Благородну, закохану в життя Алкесту, як і Іфігенію, подивляємо; над поведінкою Адмета, як і Агамемнона, - роздумуємо: поет-мислитель промовляє як до серця, так і до розуму. Та щоб одразу ж не пройнятись антипатією до фессалійського володаря, котрий без вагань приймає жертву Алкести, перенесімось на мить у тодішню добу, в якій життя жінки не могло йти в порівнянні з життям чоловіка, надто - володаря: «...гине муж в сім'ї - Велика втрата. Жінка - мало ціниться» - чуємо з уст Іфігенії («Іфігенія в Тавріді» - р. 981-982). Адмет, щоправда, час од часу скрикує: «Який я нещасний!» або: «Яку жону втрачаю!» Але за цими словами ще немає розуміння втрати, а значить - страждання. По-філософському, як то буває у Евріпіда, висловлюється з цього приводу служниця: «Лише перестраждавши, зрозуміє це». Уважний читач зверне увагу на сказані потім (р. 959) слова Адмета: «Лиш тепер збагнув я це!» Саме цей рядок - межа між, скажемо, двома Адметами: тим, що видавався нещасним, і тим, який став ним насправді. Евріпід поглиблює намічену Есхілом морально-психологічну проблему «бути і видаватися»* .
[*Проснувавшись через віки, ця проблема викличе особливе зацікавлення письменників та філософів-моралістів XVII ст. (варто згадати хоча б «Мемуари» Сен-Сімона).] [12]
Що ж помогло Адметові збагнути своє горе? Евріпід як тонкий психолог показав «механізм» цього прозріння. Воно прийшло раптово, коли Адмет ступив на поріг порожньої спальні, опинився серед речей, які неминуче асоціювали з образом господині. В одну мить Адмет побачив зігріте присутністю Алкести минуле, якого досі наче й не помічав, а щодо свого майбутнього, то він почув про нього з уст хору: «Ніколи вже Не глянеш ти в очі жони... У них - день твій згас, потьмаривсь». Чи не так і Пенелопу, що випадково зазирнула до однієї з кімнат, де були Одіссеєві речі, його зброя, пройняв раптовий смуток? Чи не з цієї сцени, що в «Алкесті», виснувався загадковий рядок з Вергілієвої «Енеїди»: «Є таки сльози речей; що вмируще - торкається серця?..»
То хто ж усе-таки егоїст? Старець Ферет, що відмовився померти, аби продовжити життя синові, чи сам Адмет, що ціною життя дружини продовжує «бачити сонце»?.. При поверховому читанні трагедії звичайно поспішають протиставити благородність Алкести «ницості» вкрай «егоїстичного» Ферета. Вчитавшись одначе у ритористичну суперечку між батьком і сином, зрозуміємо, що драма має значно глибший сенс. Правий по-своєму Адмет, вагомі доводи й у Ферета, відчуття правоти додає сили й Алкесті. У кожного, підкреслимо ще раз, своя «правда». І все ж з уст Ферета чуємо слова, яким Адмет уже нічого не міг протиставити: «Одне прожить нам дано, а не два життя». Чи не вчувається тут голос автора трагедії? Евріпід - справжній мислитель - ставить проблему., І не тільки перед своїми сучасниками. Чи не знайшла поставлена в «Алкесті» проблема несподіваного відгомону й у наші дні - в медицині - коли йдеться про трансплантацію життєво важливих органів однієї людини - іншій?
Не викликає сумніву натомість егоїзм Ясона із трагедії «Медея». Здавалося б, довіку повинен бути вдячний ватажок аргонавтів своїй чудовій помічниці - дочці колхідського володаря Медеї; порятувала ж його, вітчизну заради нього покинула, синів народила йому у Корінфі... Але Ясон, пориваючи з Медеєю, вирішує одружитися з Креусою, дочкою корінфського владаря Креонта. Мало того, розгніваній Медеї, аби не накоїла лиха, велено тут-таки разом з дітьми покинути Корінф. З холодним цинізмом Ясон доводить їй, що шлюб з Креусою - не тільки розсудливий, але й корисний вчинок як для Медеї, так і для дітей. До того ж, аби «полегшити» їй життя на вигнанні, пропонує залишити дітей з ним, у Корінфі. Тут, певне, й внесла Медея справді трагічну (для себе й для Ясона) зміну у свій попередній задум: тепер, окрім Креуси й Креонта, хоче вбити не Ясона, а дітей - двох його синів, щоб «у саме серце вразити мужа». Страхітлива внутрішня боротьба потрясає цю демонічну постать: гору беруть то найніжніші материнські почуття, то знову перемагає невтримна жага помсти. Драматичний конфлікт між розумом і пристрастями закінчується перемогою останніх:
Все лихо бачу, на яке я зважилась,
Та гнів сильніший від усіх бажань моїх, -
Він горя людям завдає найгіршого.
Щоб зрозуміти ці винятково важливі для всієї творчості Евріпіда рядки, мусимо зосередити увагу на двох ключових поняттях: з одного боку «thymos» - вічно рухлива душевна субстанція, від якої залежать емоції (у тому числі й «гнів», як у перекладі), яку, отже, постійно треба приборкувати (пор. наше: «Дай серцю волю - заведе в неволю»); з другого боку - «bulemata» - думки (або «бажання», як у перекладі). На противагу до Сократа, Евріпід, як бачимо, не вважав, що розуміння є запорукою правильного, щасливого життя: не завжди можемо впоратись із тією могутньою ірраціональною силою, що здатна завдати людині незмірних страждань.
Медея ж не тільки не впоралась - хитро подбала й про силу удару: начебто злагідніла, примирилася з Ясоном, а тоді жорстоким підступом убиває Креонта і його дочку - Ясонову наречену. Але то ще не удар. «Нещасний, свого горя ще не знаєш ти...» - чує від котроїсь із жінок Ясон, що прибіг «любим дітям врятувать життя». Він бачить їх мертвими. Медея не дозволяє йому навіть торкнутись убитих - бере з собою, відлітаючи на запряженій зміями колісниці. Ясон, для якого смерть була б лише полегшенням, - на самоті із своїм довічним горем, із завданою йому у саме серце невигойною раною. [13]
Взагалі ж цю, як і чимало інших трагедій Евріпіда, щодо закладеної в них емоційної сили можна порівняти з напнутим луком: протилежності начебто сходяться (Медея «примирюється» з Ясоном), вістря, відступаючи, ховається (Ясон і не підозрює, що йому мітять у серце). Але глядач, навпаки, перебуває у все більшому напруженні: ось-ось має статися щось жахливе. Евріпід - майстер саме такої, у найвищій мірі трагедійної атмосфери.
Якщо темою «Медеї», як згадувалось, є патологічна жага помсти за зраджену любов, то трагедія «Гіпполіт» змальовує на сцені патологію недозволеного кохання. Федра, дружина володаря Тесея, волею Афродіти запрагнула Ппполіта, що був сином Тесея від першої його дружини - проводарки амазонок Антіопи. Шанувальник безшлюбної Артеміди, гордий своєю цнотою Гіпполіт з обуренням сприймає повідомлення Федриної служниці про палке почуття своєї господині. Одначе заприсягнувся не розголошувати почутого. Погорджена Федра накладає на себе руки. Водночас прирікає на смерть Гіпполіт а: Тесей знаходить у її руці передсмертну записку, в якій дружина сповіщає, що Гіпполіт посягав на її честь. Тесей, не бажаючи й слухати сина, карає його вигнанням, ще й накликає на нього загибель прокляттям. Сполохані коні смертельно калічать вигнанця. Про це з живими подробицями розказує вісник. Засліплений гнівом Тесей навіть цю жахливу звістку, як І появу самого скривавленого сина, сприймає незворушно: «Ні тішитись не буду, ні тужитиму». І лише втручання Артеміди знімає полуду з очей Тесея - він бачить увесь безмір горя, що налягатиме на нього впродовж усього життя: «Якби-то я, мій сину, замість тебе вмер!..»
Саме в цій трагедії новаторство Евріпіда очевидне в прямому значенні слова: глядач уперше побачив на сцені спричинені любовною пристрастю, змальовані з дивовижним знанням жіночої душі страждання; стежив, скажемо ще раз, за «клінікою» (від грец. kline - ліжко) душевних мук - Федра таки серед сцени лежала на своєму «болісному ложі». І якщо Медея не опиралася жазі помсти, а лиш розривалася між двома протилежними почуттями, то Федра справді по-геройськи протистоїть навальній пристрасті. Не піддається їй не тільки з огляду на сором та осуд, що впали б на неї, перелюбницю: усвідомлення провини (навіть якщо б кохалася з Гіпполіт ом потайки) було б для неї нестерпним; її, скажемо, дещо модернізуючи, мучила б совість (р. 414 і Наст.)*. Федра вибиргє смерть. Але перед тим, як згадувалось, прирікає на смерть і Гіпполіта своєю запискою. Що керувало її рукою у передсмертну мить? Страх, що залишиться свідок її ганебної пристрасті?.. Раптова ненависть до того, хто не відгукнувся на її почуття?.. На це питання ледве чи відповіла б сама Федра. Хіба що словами Медеї - визнавши зверхність тієї ірраціональної сили, яку греки називають іпутов, ми найчастіше - серцем, або, як римляни, духом (лат. animus - дух, настрій)**. Не забуваймо, що Евріпід зображував людей не ідеальними, а такими, якими бони є у житті.
[*Див. щодо цього: В.Н.Ярхо. Бьіла ли у древних греков совесть? (Античность и современность. - М.: Наука, 1972. - С. 251-263).]
[**Грец. euthymia - важливе поняття моральної філософії. Наша калька - «добро-душність»; у Сковороди - «веселіє серця», тобто не скаламучена пристрастями, поглиблена розумінням світового ладу життєва радість.]
І все ж головний герой трагедії - Гіпполіт. Його прекрасна, мов у білому мармурі різьблена постать ще чіткіше виділяється на тлі розбурханого пристрастями світу. Різьблена з особливою симпатією: як і юнака Іона в пізнішій однойменній трагедії, так і Ппполіта Евріпід наділяє рисами власної вдачі. Син владарки амазонок, скажімо, воліє перебучати на лоні неторкнутої природи, серед безлюддя; він мовчазний серед юрби, красномовний - у вузькому колі однодумців; товаришує лишень із «справедливими, що ні самі не чинять зла, ні іншим у злі не сприяють». Щоправда, від усвідомлення своєї незрівнянної цноти Гіпполіт буває не тільки гордий, дещо самозакоханий, а й шорсткий у ставленні до близьких людей, навіть до самої Афродіти. Знову ж підкреслимо: Гіпполіт - не ідеальний герой, а людина, хоча, зрозуміло, далеко не пересічна. [14]
Безглуздим, жорстоким парадоксом, коли зважимо на моральну чистоту Ппполіта, видаються спричинені йому мстивою Афродітою фізичні страждання; Евріпід зображує їх із справді лікарською обізнаністю*:
Мою голову тне блискавичний біль,
Аж у мозок раз по раз мов жалить щось.
I не тільки фізичні: герой трагедії ще й душею страждає від того, що гине без жодної провини, мало того - поплатився за свою чесноту:
Надаремно чесноти тягар важкий
Терпеливо я ніс поміж людом!..
Звідси - страдницька резиґнація, чи не найпохмуріший погляд на життя людини:
Переповнене болем життя людське,
I не має просвіту в муках.
Все ж завдяки Артеміді Тесей примирюється з сином. Муки Гіпполіта перед самою смертю (теж цікаве спостереження) наче влягаються. Просвіток усе-таки заблиснув.
Не побачимо його однак у трагедії «Троянки». И не дивно, адже йдеться про повержену Трою, що стала символом спричинених війною страждань. Тут лиш чорно-червоні тони: багряне, що шугає до неба, полум'я, клуби густого диму. На цьому тлі - то простерта в попелі згарищ, то знову з піднятими до неба руками сивоголова жінка. Це - дружина Пріама Гекаба, найнещасливіша з-між усіх жінок, бо мала все, що тільки може вимріяти собі людина, і все це втратила: багатство, славу, наділеного найвищою владою мужа, прекрасних синів. Але й це не межа нещасть: її дочку, віщу Кассандру, забирає собі для любовних утіх Агамемнон; другу дочку, Поліксену, приносять у жертву на могилі Ахілла... Один лиш промінчик надії тримає страдницю при житті - маленький син Андромахи, її внук Астіанакс. Але й цей промінь гасне: аби позбутись майбутнього месника, Гекторового сина кидають із високої вежі. Саму ж Гекабу призначають слугувати найненависнішій для неї людині - тому ж таки Одіссею, чиїм підступом упала Троя, хто й тепер порадив позбутись Астіанакса. І нарешті найбільше з нещасть - утрата вітчизни: Гекабу, та й інших троянок, відривають од рідної, хай і сплюндрованої, землі й женуть на судна - їх чекає довічна неволя у чужому краї; «для вільного ж неполя - гірш загибелі». Вражаючі видовищні ефекти, до яких вдавались в античному театрі, багата музика, що помножувала емоційну силу драматичних сцен, - ось що повинен мати на увазі сьогоднішній читач, аби оцінити незрівнянну силу цього твору, що своїм вістрям скерований проти найстрашнішого з лих - війни. І хоча «Троянки» - це живий відгомін на тогочасні події**, Евріпід як справжній митець робить свій твір у найвищій мірі узагальнюючим, надає йому неперехідної цінності. Слова прихильника Трої моревладного Посейдона звучать докором не лише тим грекам, що в героїчну добу оружно рушали до берегів Іліоиа, засторогою не лише сучасникам Евріпіда, котрі скарали вільнолюбних мелосців і зазіхали на Сіцілію, а й всім, хто схильний до загарбництва:
Який же нерозумний, хто міста бере,
Могили, храми, все святе спустошує! -
Він завтра ж не уникне й сам загибелі.
[*У багатьох грецьких і римських письменників спостерігаємо майже професійне знання медицини, що залишалось важливим елементом світобачення.]
[**У 415 р. до н.е., коли й виставлені були «Троянки», афіняни, аби поліпшити свої справи у війні із Спартою, спорядили морську експедицію для підкорення врожайної Сіцілії, а рік перед тим вчинили жорстоку розправу над жителями острова Мелоса: за відмову підкоритися Афінам усі чоловіки були перебиті, а жінки й діти продані в рабство.]
І нарешті - теж однаково цінна для всіх часів та народів настанова з уст віщої Кассандри: [15]
Отож розумний хай війни сторониться,
А почалась - за край свій хай життя кладе.
Чорне крило Танатоса отінює кожну з Евріпідових трагедій: така вимога жанру. Саме отінює, бо смерть - не найстрашніше, що діється в його театрі. Супроти моральних та фізичних мук, що їх змальовує поет, вона є полегшенням. Дійшовши, як Гекаба у «Троянках», межі страждань, людина навіть без надії залишається жити. То де ж усе-таки межа людських страждань?.. Саме це питання, здається, найчастіше ставив перед собою Евріпід. Мов професійний психолог, нагромаджуючи страждання, він приглядається до поведінки людей у тих, скажемо, екстремальних ситуаціях, з наполегливістю дослідника прагне «зазирнути в безодню нещастя».
Цікавою щодо цього є трагедія «Геракл». Героя, що витримав усі випробування на міцність м'язів, Евріпід піддає найсуворішим душевним випробуванням. І справді, горе Гекаби, яка втратила численних своїх синів та дочок, відступає перед силою удару, що впав на сина Алкмени: у нападі шалу він своїми ж руками вбиває рідних дітей. Та ще й тоді, коли звершив останній свій подвиг і, повернувшись у Фіви, врятував синів од насильницької смерті. Перед нами - низка вражаючих контрастів, парадоксів: безнадія змінюється нежданим порятунком; сльози горя стають сльозами радості; барвиста Іріда, вісниця богів, - поряд із Ліссою, найтемнішим демоном підземелля; співчуває Зевсові саме зодіта в чорне, блідолиця Лісса, а не сяюча веселковими кольорами Іріда. Й над усім цим домінує визначальний для цього твору контраст: Геракл, що на вершині слави, - Геракл, що на дні неслави й горя. Тож тільки поверховому, що стежить за зовнішніми змінами, читачеві цей твір може видатися позбавленим динаміки, статичним.
Та не подумаймо, що Евріпід - безсторонній експериментатор. Згадані контрасти й парадоксальні ситуації - не просто літературні засоби. За ними - розшарпане суперечностями, багатше втратами, аніж набутками, життя, яким бачив його і вболівав над ним автор «Геракла». Давно вже пішов на вигнання Анаксагор. Фідій, що на довгі віки прославив у мармурі велич Пeріклової доби, закінчив життя у тюрмі. Втративши двох синів, помер і сам Перікл од чуми, що косила тоді населення Афін. Відходило в минуле й позначене його натхненною суспільною діяльністю п'ятдесятиліття - найблискучіша в історії Афін епоха... Життя сповнене перемін, дуже часто - не на краще. Людина повинна мужньо переносити удари долі, хоч би якими тяжкими вони були. Такою є провідна думка трагедії «Геракл», виставленої не десятий рік виснажливої Пелопоннеської війни.
Втім, перед Евріпідом теж - найгнітючіша з перемін - старість, що «мов Етна висне над головою, млою встеляє вічі»: пишучи «Геракла», поет переступив рубіж свого сімдесятиліття. Власне думку про нетривалість людського щастя, про плинність усього сущого особливо часто повторює у своїх творах Евріпід. У трагедії «Іон» устами Креуси в стилі Геракліта він підсумовує:
Така-то смертних доля: не стоїть ніщо
На місці - ненастанно все міняється.
Але саме цей стрімкий потік - хоч як парадоксально - дає людині рятівну точку опори: надію. Евріпід особливо наголошує на цьому понятті. «Надіятись» і «бути в безнадії» стають у нього критеріями морального плану, скажімо, у цій же трагедії «Геракл»:
Найкращим той є, хто й у скруті має ще
Надію; безнадія - знак лихих людей.
Тому-то, говорячи про песимізм «найтрагічнішого з-поміж трагіків», не забуваймо саме про цю життєлюбну позицію поета, що не раз назвав життя «найвищою серед усіх цінностей». І ця оспівана Евріпідом надія навіть у безнадії, невгасна жага життя відгукнуться через віки у творчості багатьох поетів, найяскравіше, можливо, у нашої Лесі Українки (Contra spem spero). Як і в Івана Франка:
Лиш хто любить, терпить,
В кім кров живо кипить,
В кім надія ще лік, [16]
Кого бій ще манить,
Людське горе смутить,
А добро веселить, -
Той цілий чоловік.
«Цілий», тобто не ущербний душею, або, як у Евріпіда, «найкращий» (aristos). Цікаво, що у Франковій концепції справжньої, цілісної людини на першому місці стоять саме «любов» і «терпіння» - найяскравіші вияви повносилого людського почуття, без якого неможлива будь-яка творчість, передусім, - творчість поета-трагіка, кого мусить «людське горе смутити».
Людина перед лицем ненастанних перемін - ось що назвали б ми, отже, головним об'єктом творчих досліджень Евріпіда. Славу, владу, багатство, щастя, життєву снагу - все підхоплює та обертає у протилежність невблаганний потік одвічних перемін. Неперехідна цінність, доходить висновку Евріпід, - лише в самій людині. Це - «природа душі», характер* , тобто те, що «вирізьблене» самою природою. А значить - і щастя: якщо в людині більше доброго, аніж лихого, то вже тим вона повинна бути щасливою («Гіпполіт», р. 472-473).
Ось тут виразно бачимо незалежність поглядів нашого трагіка: володіти неоціненним скарбом - доброю, благородною душею, без чого й щастя немислиме, може не тільки аристократ за походженням, а й звичайна людина - як селянин у трагедії «Електра». Те, що дочка володаря Агамемнона стала дружиною простого хлібороба, та ще й називає його «богорівним», було, мабуть, найзухвалішим з точки зору звиклого до непорушних традицій глядача нововведенням Евріпіда. А ще - почутий з уст цього ж селянина тверезий погляд на цінність праці людських рук:
Хоч як богам молися, нива колосом Не втішить, поки потом не поллєш її.
Мозолі на руках селянина лиш підкреслюють лагідність його душі; «мозолястою», як ми вже спостерігали, виявилась душа Електриного батька, який все-таки віддав під ніж Іфігенію. До речі, зв'язана з працею на ниві метафорика виводить Евріпіда до ще одного спостереження: не відкидаючи значення виховання у формуванні характеру, поет усе ж наполягає на думці, що чесна людина завжди буде чесною, підла - завжди підлою. Не так земля: погана, коли підживиш, дає добрі плоди; добра, коли не отримає належного, - погані.
[Від грец. charatto - роблю заглибини, різьблю.]
Якщо Евріпід оригінальний в уявленнях про благородність і порядність, то щодо поміркованості (sophrosyne) він розвиває погляди своїх попередників, зокрема, Есхіла. Лише той, часто повторює наш автор, володіє «найвищим даром богів», хто вміє триматися міри - у багатстві, у славі, в радості, в бажаннях. Чимало страждань людина сама ж накликає на себе, порушуючи давню мудрість: «Нічого над міру». Насамперед - у любові. Евріпід не раз співає хвалу «мірній» любові («Гіпполіт», р. 252, 526 і наст.; «Медея», р. 626 і наст.; «Іфігенія в Авліді», р. 537 і наст. тощо). Цікаво, що й у витоках найбільшого лиха - війни - стояла, за уявленням давніх греків, саме любовна пристрасть - зрада Єлени. Не інакше й щодо звичаїв, життєвих засад взагалі: незвичайна цнотливість згубила Гіпполіта: вперта, надмірна тверезість - Пентея. Віру Евріпіда у рятівну силу поміркованості спостерігаємо навіть у його суспільно-політичному світогляді: підвалиною афінської демократії він бачить саме середні соціальні групи («Благальниці», р. 238), представником яких був Уже згаданий селянин з трагедії «Електра».
У лагідному світлі поміркованості вимальовує Евріпід свій ідеал життя, наприклад, словами Іона в однойменній трагедії. Будучи прислужником у храмі (згадаймо хлопчачі роки самого трагіка), він переконує свого батька у перевагах саме такого, далекого від метушні, життя:
Прожити скромно, без турбот хотів би я.
Тож слухай, батьку, чим це місце вигідне:
Дозвілля тут (а що, скажи, милішим є?)
Та й люд не метушиться...
Дозволь, щоб жив я сам для себе, в затінку: [17]
Великим статком чи малим втішатися -
Яка різниця?..
Згодом саме цей ідеал далекого від амбітних бажань та пристрастей споглядального життя знайде щедре відлуння у світовій літературі; най-тепліше - у творчості Горація, що оспівав поміркованість і дозвілля, далі - у нашого Сковороди, який не тільки оспівав, але й перетворив цю мрію у життя: світ ловив мандрівного філософа своїми звабами, та все ж не спіймав. Пригадаймо тут і зворушливу, мов зітхання, мрію М.Рильського - на тлі недавньої трагічної доби: «О тиха пристане робочого стола...»
Роздуми над поміркованістю, що є підвальним поняттям античної філософії, ведуть нас до останньої, найдраматичнішої (а за словами Гете - й найкращої) з-між усіх Евріпідових трагедій - до «Вакханок». Саме тут мрія про «спокійне, мірне життя», яке «не схитнеться, хоч би яка вдарила буря», вирізьблюється з . особливою рельєфністю. Важливо й те, що наприкінці життя Евріпід устами хору підсумовує роздуми над щастям людини:
Щасливим є той, хто з бурі
Вирвався, в гавань судно звернувши.
Щасливець і той, хто стлумив
Бурю душі!..
А хто й днину безжурно
Відпровадив за обрій -
Той направду блаженний.
Звідси й висновується сконденсована у знаменитому афоризмі Горація (Сагре сНеш - Лови день) філософія «дня» - часового відтинку, над яким ще владна людина. В усіх своїх бажаннях, вчить Евріпід, мусимо орієнтуватись на свою «коротковічність». Інакше втратимо й те, на що й так поскупились для нас невмирущі боги:
Вік наш - це мить. Ось чому той,
Хто на далеке мітить,
З рук упуска щастя своє -
День перелітний.
Центральний конфлікт трагедії - між Пентеєм та Діонісом - стає вираженням двох протилежних життєвих позицій: з одного боку оперті на раціоналізм моральні засади, що їх з надмірною ревністю обстоює Пентей, з другого - відвічний потяг людини до насолод, що є голосом самої природи, яку втілює тут могутній бог вина і п'янкого натхнення Діоніс. У результаті конфлікту гине не тільки засліплений своїм ригоризмом Пентей: жахливої долі зазнали й ті, хто догоджав богові вина - Агава й Кадм. Читач «Вакханок» не знайде прямої відповіді на питання, якої з тих двох позицій слід триматися. Та все ж варто прислухатися до останніх рядків, що їх відспівує хор:
Чим люд найпростіший
Живе, що схвалив він, -
Тим радив би я керуватись.
Чи якраз не ці слова є порадою самого автора трагедії? І справді, пізнавши хитромудрі докази софістів, сягнувши глибин тогочасної філософії, Евріпід відсилає свого учасника до випробуваної віками мудрості народу. Не забуваймо, що культ Діоніса популярний був не так серед аристократії, як саме між простим людом. «Усьому свій час» - ось одна з невигадливих, але водночас глибоких його засад. «Іноді з тверезою думкою можна змішати й хвилинну глупість. Солодко й розум втратити, коли цього жадає догідна мить» - так в одній із останніх своїх од скаже шанувальник Діонісія Горацій, який теж охоче прислухався до думки тих, хто «вчений не з книжки - з життя». Доречно тут іще раз повторити одну з найцікавіших думок Евріпіда: «Якщо більше в тобі доброго, аніж лихого, - вважай себе щасливим».
«Один вигляд мають речі, коли вони близько, інший - коли глянути на них звіддалік». Те, що Евріпід спостеріг оком художника, в'яжеться з історичною долею його власної спадщини. Сучасники, як уже мовилось, не змогли належно оцінити того, що у творах великого драматурга виходило за рамки класичної трагедії, що суперечило канону трагічного жанру. Лише з певної часової відстані стала очевидною видатна роль Евріпіда у розвитку [18] грецької літератури. Саме в його драмах визрівали нові ідеї та настрої, зароджувались нетрадиційні літературні форми, що знайшли свій розвиток у пізній античності. Так, із соціально-побутових драм (скажімо, таких, як «Алкеста», «Іон», «Єлена») на зорі доби еллінізму (з кінцем IV ст. до - н.е.) виникнула так звана «нова» (побутова) аттічна комедія, що розробляла теми любові та сімейних стосунків. Мотиви Евріпідових творів помітні також у тогочасному епосі, в любовному романі та в пантомімі - своєрідному сольному танці, що супроводжувався співом хору.
Сюжети, характери, зображальні засоби Евріпідових трагедій живили й римську літературу: 3 творами знаменитого драматурга знайомив римлян у III ст. до н.е. Лівій Андронік - перший перекладач Гомерової «Одіссеї». На Евріпіда орієнтувався творець римського епосу Енній. Згодом, у І ст. н.е., сюжети Евріпідових творів опрацьовував у своїх трагедіях, передусім у «Федрі» та «Медеї», філософ Сенека. До речі, трагедію «Медея» (не збереглася) в молодості написав також Овідій, чиї «Метаморфози» чи не найщедріше позначені впливом Евріпіда. Яскраві ремінісценції знаходимо у Лукреція та Вергілія, у не раз уже згадуваного Горація, інших римських письменників.
З початком візантійської доби на значення античної літератури звертає увагу видатний богослов і письменник Василь Кесарійський (IV ст.). В одній із своїх гомілій (бесід) поряд із кількома найцікавішими з його точки зору авторами він називає і Евріпіда - за правдиве зображення ним душевної дисгармонії. Про авторитет Евріпіда у даній добі красномовно свідчить хоча б те, що в єдиній, яка дійшла до нас із тих часів (XI-XII ст.) драмі невідомого автора «Страждаючий Христос» використано матеріал Евріпідових трагедій «Медея», «Гіпполіт», «Вакханки».
У добу Відродження, для якої мудрість стародавніх зосереджується головно у двох сентенціях: «Пізнай самого себе» та «Ніщо людське не чуже й мені», зацікавлення Евріпідом, зрозуміло, зростає. Насамперед - в Італії - на формування драми у XVI ст. (Тріссіно, Дольче, Спероні та інші). Невичерпні співчуття до людського болю споріднюють з Евріпідом генія нової драми - Шекспіра.
У добу класицизму (XVII ст.) особливого впливу Евріпіда зазнав Расін («Андромаха», «Федра», «Іфігенія в Авліді»). Та й потім, століттям пізніше, Евріпідова «Іфігенія в Тавріді» відгукнеться однойменною драмою Гете, а сюжет «Фінікіянок» проснується у драмі Шіллера «Мессінська наречена».
Що стосується нашої культури, то знайомство з Евріпідом, із сюжетами його драм пов'язується з візантійським хроністом Іоанном Малалою (VI ст.), чиї твори перекладаються і поширюються у Київській Русі ще з XII ст. Виняткову роль відіграли тут популярні збірники афоризмів на зразок «Пчоли» (XIII ст.), до яких радо зверталися письменники різних епох, у тому числі й Григорій Сковорода.
Не пригасає інтерес до Евріпіда й за нових часів. І.Франко особливо високо цінив трагедію «Медея», назвавши її геніальним твором (стаття «Макбет»). Драматичну сцену «Іфігенія в Тавріді» пише Леся Українка. Одноактну оперу за цією драмою компонує Кирило Стеценко. Окремі трагедії (передусім «Медею» та «Гіпполіта»), а також уривки інших Евріпідових творів перекладали українською мовою І.Франко, Борис Тен, А.Білецький, О.Роздольський, Ф-Самоненко. Над перекладом «Медеї» та «Гіпполіта» працював у гімназійні та студентські роки син {.Франка Тарас Франко (переклади - у рукописі). У пропонованих сьогодні перекладах - ті з Евріпідових трагедій, що знайшли найширше відлуння в європейській літературі.
Ще. в давнину звернули увагу на особливу зображальну силу мови Евріпіда: навіть почуте зі сцени викликало в уяві глядача живі образи; він плакав, гадаючи, що все діється не на словах, а насправді. Та й сьогодні, прочитавши Евріпідові драми, побачимо ряд постатей: від Алкести, що болісно прощається з життям. - до Іфігенії, яка, подолавши страх, рішуче ступає до жертовника. Але, можливо, найдовше затримається перед нашим зором «друг людей, великий добродійник» Геракл: чи не зламається після найжахливішого, що позбавив його всякої надії, удару? Що може врятувати невтомного трудівника?.. Відповіддю - остання сцена трагедії: Гераклові, який і не омився ще від крові, подає руку, не боячися скверни, Тесей. Геракл опирається на плече друга... І тут згадаємо, що саме дружбу Евріпід оспівав з особливим натхненням; саме з [19] його творів злинуло у світ чи не найбільше пов'язаних з поняттям дружби крилатих висловів. I не тільки висловів: живими людьми постануть перед нами Орест і Пілад із трагедії «Електра». Зрозуміємо, що Евріпід гідно продовжив почату ще Гомером тему дружби. Побачимо Ахілла й Патрокла з «Іліади», Берилієвих Ніса й Евріала... А далі - вже не літературних героїв а живих людей: Дамона і Фінтія, Сенеку і Луцілія, Еразма Роттердамського і Томаса Мора, Григорія Сковороду і Михайла Ковалинського... Навіть тих, хто відділений був один від одного віками: Вергілія і Данте... І знову, повертаючись думкою до останньої сцени «Геракла», зустрінемося вже не з міфічними героями, а із звичайними, якими тони є, людьми - на дорозі вже й не до Афін, а просто до людської оселі, де у пошані найповажніша з богинь - Мудрість.
1993
© А.Содомора, 1993
Джерело: Евріпід. Трагедії. К.: Основи, 1993.448 с. С.:5-20.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003
Софокл, за відомим свідченням Арістотеля, вважав, що саме він змальовує людей, якими вони повинні бути, Евріпід же - такими, якими вони є. Визначаючи в такий спосіб різницю між власною творчістю і драмами свого молодшого сучасника, співець «віку Перікла» мимоволі наводить на думку, що перед театром Евріпіда постало значно складніше завдання, аніж те, що його розв'язували попередні драматурги. Справді-бо, одна річ скомпонувати образ героїчної особистості, чиї дії підлягають окресленій нормативності, й цілком інша - зазирнути у людську душу, спробувати поетичним словом передати те, що в ній діється. Гармонія пропорцій, співмірність, доцільність - усе, що в уявленні еллінів пов'язувалося з поняттям прекрасного, що давало насолоду від сприймання довершеної цілості, вихоплювалося з-під Евріпідового стилоса. Втім, інакше й не могло бути, адже поет зосереджував увагу на чомусь мінливому й незбагненному, що не вкладалось у звичні виміри. Ще ж Геракліт зауважив; «Хоч би якою дорогою ти йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра».
«Обличчя - дзеркало душі». Можливо, саме Евріпідове обличчя - найкраще підтвердження цієї сентенції. З-поміж багатьох зображень поета найвідомішим є так зване неаполітанське погруддя з IV ст. до н.е. - перший автентичний портрет, що дійшов до нас із тих часів. Задума і смуток, а водночас - доброта і співчутливість віддзеркалені у кожній рисі обрамленого хвилястою бородою і довгим волоссям обличчя літньої людини; а ще на ньому - відбиток страждання, що не додає гіркоти, радше гармоніює з високим просвітленим чолом мислителя. «Розуміть може той лиш, хто страждав» - спадають на думку слова «батька трагедії» Есхіла, а ще - Горація, котрий наставляв своїх сучасників-драматургів: «Хочеш, щоб я плакав, - страждай передусім сам». Отож, приглядаючись до античного погруддя, ловимо себе на думці; обличчя Евріпіда попри всю свою індивідуальність мовби узагальнює риси народу, від якого ми перейняли чи не найвагоміше з-між усіх понять - «симпатія», що в перекладі із грецької означає «співчуття», точніше - «співстраждання».
Образ Евріпіда вирізьблюється перед нами й завдяки писемній традиції: усамітнившись у печері на побережжі рідного острова Саламіна, весь у своїх думах, поет споглядає морську просторінь, а разом з тим, додамо, - обрії то схвильованої, то погідної, то знову збуреної вихором пристрастей людської душі. Про ту печеру, начебто йому показували її, згадує ще грецький історик Павсаній (II ст. н. є.). Твори Евріпіда, до речі, рясніють пов'язаними з образом моря художніми засобами. Поет дійсно ніколи не полишав філософських роздумів над життям. А хіба ж не море - його одвічний символ?
Одначе найцінніші штрихи до портрета трагіка знайдемо у самих його творах, приміром, у «Алкесті»:
Мені - й музи відомі,
Я - думками й зірок сягав,
Мудрість пив з багатьох джерел -
Сил, грізніших, ніж Доля,
Не знайшов...
Так співає хор, і за цими словами бачимо самого автора - поета, який чималу частку свого життя провів серед сувоїв власної, що було рідкістю на [5] той час, найбагатшої в Афінах книгозбірні. Мислителя, що уникав юрби, зате радо спілкувався з видатними філософами свого часу.
Мусимо згадати й про інший, не вельми привабливий портрет Евріпіда. Найбільше старань доклав тут знаменитий комедіограф Арістофан. Будучи прихильником патріархальної старовини, з пошаною відгукуючись про Есхіла та Софокла, «батько комедії» всіляко висміював у своїх творах (комедія «Жаби») новаторство Евріпіда, картав його за зниження стилю класичної трагедії, глузував з його любові до риторики, до раціоналістичної філософії, що все піддавала сумніву, розхитувала традиційне світосприймання. З легкої руки Арістофана за Евріпідом закріпилася слава жононенависника, злостивого, замкнутого в собі відлюдька й дивака, що ніби й життя закінчив ганебно: за однією версією, його пошматували жінки, за іншою - собаки. Насміхались над «низьким» походженням поета, над «неладом» у сім'ї (Евріпід був одружений двічі), над нібито фізичними вадами поета. З усіх тих вигадок і легенд можемо виснувати одне: наймолодший серед трьох великих трагіків був далеко не пересічною особистістю свого часу.
Що ж подають вірогідніші джерела? Згідно з Пароською хронікою* , Евріпід народився на острові Саламін у 484 р. до н.е., тобто за чотири роки до знаменитої Саламінської битви з персами. Саме цю найславнішу сторінку грецької історії античність намагалася пов'язати з біографією трьох найви-датніших трагіків - Есхіла, Софокла та Евріпіда: Есхіл дійсно був учасником тієї битви; шістнадцятирічний Софокл прославляв перемогу в хорі юнаків; Евріпід - так хотіла традиція - нібито в цьому ж році з'явився на світ. Насправді ж усіх трьох поетів єднає становлення афінської трагедії: кожен із них завершує своєю творчістю окремий етап у її розвитку. Все ж рідний Саламін, де елліни так славно постояли за свою волю, не раз даруватиме поетові натхнення. У трагедії «Троянки» устами хору він проспівав хвалу «омитій морем землі, годувальниці бджіл».
Евріпідів батько, Мнесарх, мав на Саламіні земельну посілість. Заможним не був (прибутковим тоді було ремесло), але спромігся дати синові блискучу освіту. У хлопчачі роки майбутній поет брав участь у щорічному вшануванні Аполлона в його делоському храмі, а такої честі вдостоювались лише вихідці із давніх аттічних родів. Замолоду - так свідчать давні біографи - Евріпід здобував перемоги як атлет, потім захоплювався малюванням. Останнє заслуговує уваги: іноді справді здається, що автор трагедій обізнаний з технікою живопису - настільки яскраві у нього паралелі саме з цим видом мистецтва. Та все ж найглибшим і найтривалішим виявився інтерес до поезії та філософії. їм і посвятив Евріпід усе життя: написав понад дев'яносто трагедій; з них дійшло до нас лише сімнадцять (вісімнадцята трагедія, «Рес», приписується йому помилково). На відміну від Софокла, він не займав, як і Сократ, жодних державних посад. Був однак палким патріотом демократичних Афін, чесно служив їм своєю поезією. Засуджуючи олігархічну, схильну до жорстокості й підступу Спарту, не вагався проте картати й рідну демократію, коли й вона збройно зазіхала на чуже («Троянки»). Можливо, через те й не втішався визнанням: за свою майже п'ятдесятилітню творчу діяльність усього чотири рази здобув першу нагороду на змаганні драматичних поетів; п'ята перемога була присуджена Евріпідові вже після його смерті за тетралогію**, до якої входили «Вакханки» та «Іфігенія в Авліді»; ці драми виставив один із трьох синів Евріпіда - теж на ім'я Евріпід. Помер драматург при дворі володаря Архелая, опікуна митців та поетів, у Македонії, куди подався, очевидно, спраглий спокою, втрачаючи віру у майбутнє розорених Пелопоннеською війною Афін, а ще, можливо, - вражений нерозумінням своїх співвітчизників. Мабуть, нелегко було сімдесятип'ятилітньому старцю покидати рідні місця. «З усіх нещасть найбільше - втратити вітчизну» - наче передчуваючи свою долю, задовго перед тим мовив Евріпід устами Медеї в однойменній трагедії.
[*Йдеться про знайдену в XVII ст. на о. Парос мармурову таблицю, що подає хроніку Греції від найдавніших часів до IV ст. до н.е.]
[**Під час весняних свят Великих Діонісій кожен із поетів виставляв три трагедії (трилогію) і один розважальний твір - «сатирівську драму», що й складало тетралогію; в Евріпіда вона вже не пов'язувалась єдиним сюжетом у цілість.] [6]
Не такою була доля Софокла. Співець «віку Перікла» не знав болісної дисгармонії між особистим успіхом та служінням вітчизні. Його неодноразово обирали на високі державні посади, він здобув двадцять три перемоги на змаганнях трагічних поетів. Глибока пошана до богів поєднувалась у нього з вірою в людину, яка, ясно усвідомлюючи мотиви своїх дій, здатна долати величезні перешкоди. Його не мучили постійні сумніви. Не втрачаючи бадьорості, втішаючись особливою повагою та розумінням серед афінян, він помер дев'яносторічним старцем, зберігаючи світлий розум і надію на майбутнє: всього декілька місяців не дожив до остаточної поразки Афін у Пелопоннеській війні. Як тут не згадати великого грецького лірика Архілоха, який зауважив, що думки та настрої людей такі, якою лампадою Зевс осяє землю? Евріпід, дарма що лиш на десять років молодший від Софокла, своїм світовідчуттям належить іншому поколінню людей - тих, кому судилось бачити охмарене довголітньою війною небо Еллади. Хоча першу свою тетралогію поет виставив у 455 р. до н.е., в сам розквіт очолюваної Періклом афінської демократії, та майже всі, що дійшли до нас, Евріпідові трагедії писані під час війни і тією чи іншою мірою є відгуком на тривожні події його доби - зіткнення демократичних Афін та олігархічної Спарти.
З кризою демократичного полісу похитнулось те, що досі видавалося несхитним, насамперед віра у богів, у відвічну гармонію та справедливість; посилюється конфлікт між інтересами особистості й непорушними, як видавалось дотепер, традиціями поліса, виробляються інші моральні поняття. Виплекані Періклом, увінчані на Акрополі знаменитим ансамблем, білокам'яні Афіни вступають у драматичну добу перемін, що глибоко позначиться на свідомості людини - в усіх сферах її діяльності. Вже не гармонійність і поважність, як у скульптурах Фідія, а суперечливі почуття, фізичні й духовні страждання людей проступають з-під різця Скопаса і Праксітеля, з-під пензля Полігнота.
Злам традиційних форм життя і вірувань стає вдячним ґрунтом для діяльності софістів (учителів мудрості), що проголошують відносність усіх моральних засад та й самого пізнання. Чи не найважливішим предметом освіти стає риторика, що озброює вмінням переконливо аргументувати ту чи ту позицію. Дієслово peitho - переконую - одне з найчастіше вживаних у трагедіях Евріпіда слів. Кожен у той час прагне здобути прихильність Пейто - богині красномовності й переконання.
Евріпід був видатним мислителем свого часу. Достатньо згадати хоча б кількох людей з його оточення, щоб відчути інтелектуальну атмосферу, в якій він формувався як філософ і поет. Це передовсім Анаксагор - філософ з малоазійського міста Клазомен, який за Перікла поширював матеріалістичне вчення в Афінах. Світовий лад, на його думку, утворений і далі твориться діяльністю «розуму», що впорядковує хаотичні частки. Сонце й інші небесні світила він назвав розпеченими від руху кам'яними брилами, заперечивши їх божественну природу. За цю вільнодумність його прогнали з Афін, звинувативши у релігійному безчесті. Евріпід був не тільки найсумліннішим учнем, а й другом цього мужнього, до кінця відданого своїй справі мислителя. Знався Евріпід і з Сократом, який на противагу до Анаксагора захоплювався не фізичною, а моральною філософією: силою розуму прагнув збагнути, як людині належить жити. Невипадково саме Евріпідові трагедії привертали увагу цього філософа, що ніколи не випускав з поля зору людини, методом діалога вказуючи їй шлях до самопізнання. Великий вплив на нашого трагіка мав найвидатніший серед софістів та вчителів риторики співвітчизник і сучасник Демокріта Протагор з Абдери. Саме в домі Евріпіда, за свідченням Діогена Лаертського, він прочитав свій твір «Про богів», за який теж поплатився вигнанням. Це йому належить відомий вислів: «Людина - міра всіх речей: існуючих - що вони існують, неіснуючих - що вони не існують». Переконаний у відносності всіх вироблених людиною понять, етичних норм та оцінок, він доводив, що про кожну річ можна з однаковим на те правом говорити і за, і проти. У так званих агонах - суперечках двох осіб у трагедії - Евріпід покаже себе здібним учнем Протагора. Не меншою популярністю - насамперед як теоретик і практик красномовства - користувався Горгій (Платон присвячує йому однойменний діалог). Евріпідові, без сумніву, імпонувала його виняткова увага до слова, дотепні софістичні аргументації, філософський скептицизм. Певне, під впливом Горгія так часто [7] вдається Евріпід до антитези, контрасту, особливо ж до оксиморона - зіставлення двох, здавалося б, несумісних понять, як от: «безжиттєве життя», «бездоріжна дорога», «бездольна доля», «нещасливе щастя» та інше. Саме тут стає очевидним прагнення поета-мислителя подолати усталений погляд на речі, дати нове про них уявлення. Іноді, підшукавши синонім, - чіткіше окреслити те чи те абстрактне поняття, скажімо, «сором»: «...він подвійний: з них незлий один, А другий - бич сімейства. Варто б різними Для ясності словами їх окреслювать». («Гіпполіт», р. 386-387). В останньому помітна обізнаність Евріпіда із вченням ще одного софіста і мовознавця - Продіка, що був, до речі, засновником синоніміки. Можна б назвати й інших мислителів, чиї погляди знайшли відгомін у творчості Евріпіда, та все ж не знайдемо когось такого, хто став би для нашого поета незаперечним авторитетом: сумнів - знак часу - кладе відбиток на весь його світогляд. А ще - прагнення дивитись на речі власними очима. «Про багато дечого я суджу не так, як інші люди» - мовить Медея, і в цих словах - чи не найсуттєвіший штрих до портрета Евріпіда.
Але Евріпід не послідовний навіть у власних поглядах, наприклад, у питанні, що таке життя, а що - смерть: «Хтозна, чи життя, котрим живемо, не є смертю, а смерть - життям» - читаємо в одному із фрагментів незбереженої трагедії. «Тіло йде у землю; душа, зблиснувши зіркою, злітає до безсмертного ефіру» - в дусі піфагорейців, а згодом і Платона висловлюється поет про безсмертя душі в іншому уривку. В «Алкесті» ж традиційно мовиться про Аїд, де «благородних чекає нагорода». І все ж Евріпід не був би «найтрагічнішим серед трагіків» (Арістотель), коли б у його світобаченні не переважала думка, яку свого часу майже дослівно повторить Горацій: «Ми - це лиш порох і тінь». На цьому контрастному тлі повної аннігіляції вимальовується в Евріпіда (як і в Горація) осяяне сонцем, сповнене чуттєвих насолод людське життя; кожна його краплина (чи то в молодості, чи в старості) - безцінна. 1 хай люди загалом нещасливі (на цьому наголошується найчастіше), все ж бажати смерті може тільки божевільний, бо «смерть перетворює людину в ніщо, а в житті є хоча б надія».
Сумнів домінує також у питанні про існування богів: «А хто ж то певен, чи боги на небі є?..» - запитує Беллерофонт в однойменній трагедії, що збереглася в уривках. Коли ж подібний сумнів було висловлено щодо самого Зевса, та ще й на початку однієї з трагедій, то глядачі, за словами Плутарха, посхоплювавшись із місць, вимагали, щоб Евріпід тут же змінив зачин твору. В «Електрі» хор викладає міф про те, що Зевс одного разу змінив рух сонця і зірок. Далі устами цього ж хору мовить, без сумніву, сам автор - учень Анаксагора: «Так говорять. Мені ж, Далебі, щось не віриться...» Але Евріпід не тільки сумнівається: він позбавляє богів їхнього підвального атрибута - справедливості: «Якщо боги чинять зло, то вже вони не боги» - доходить висновку згаданий Беллерофонт. Так і у «Вакханках» попри хвалу, яку хор співає Діонісові, сама дія трагедії засвідчує позицію автора: надмірна мстивість Діоніса кидає тінь на його божественність. І все ж ставлення Евріпіда до богів досі є предметом дискусій. А втім (згадаймо долю Анаксагора, Протагора), чи можемо сподіватись на послідовність Евріпіда у вирішенні цього дратливого для офіційної ідеології питання?.. В одному, йдучи за Есхілом, поет не полишає сумнівів: існують несхитні закони природи, втіленням яких є Неминучість (Апапке), або Доля (Туспе), яку Гомер називає Мойрою, і цій силі мусять коритися не лише смертні люди, але й боги на чолі із Зевсом. Критика міфологічної системи, що почалася ще у VII ст. до н.е. (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен), піднесення авторитету людського розуму - ось що визначило позицію Евріпіда щодо міфічних богів.
Знаємо одначе (про це говорив ще Арістотель), що найважливішим елементом трагедії є міф. На міфічному матеріалі будує свої драми й Евріпід. Чимала кількість його творів («Троянки», «Іфігенія в Авліді», «Електра», «Орест», «Андромаха» та ін.) пов'язані з троянським циклом міфів, інші - з фіванським («Геракл», «Алкеста», «Геракліди»), з легендою про похід аргонавтів за золотим руном («Медея») тощо. Та найкраще опрацьовує Евріпід аттічні, здебільшого маловідомі міфи про героїв та володарів, наприклад, про Тесея та його сина Ппполіта, про Ксута та його сина Іона. І лише у «Вакханках», останній своїй трагедії, звертається до діонісійського циклу - інтерпретує міф про Пентея, що намагався заборонити культ Діоніса у Фівах. [8]
Міф - саме та сфера, в яку Евріпід з огляду на нове завдання, що постало перед його театром, змушений був втрутитись якнайсерйозніше. Не визнаючи догми у філософських поглядах, він і міфологічний матеріал не вважав каноном, недоторканною святістю. Над усе цінуючи у творчості свободу, він модифікує легенду так, аби найрельєфніше змалювати людину, якою вона є - з її пристрастями, душевними сум'яттями. Так, Евріпід уперше зробив Медею вбивцею своїх дітей. Тим самим зміг поставити героїню перед найважчим вибором, адже її душу справді рвуть два протилежні почуття: материнська любов до дітей і ненависть до їхнього батька-зрадника. У відомому міфі автор «Медеї» побачив патологію помсти, і саме цю жагу зробив захоплюючим видовищем. Таких дійсно хворобливих душевних мук не знала, скажімо, Софоклова Антігона: те, що всупереч усім заборонам вона повинна похоронити полеглого брата, не викликало в неї жодних сумнівів. У трагедії «Алкеста» з життя відходить не молоденька дружина володаря, а мати, яка знає ціну осяяного дітьми життя, і тим трагічнішою є її жертва. Так і Іфігенія не з примусу, а добровільно йде під ніж в Авліді, що дозволило розкрити весь спектр її переживань: від природного страху перед смертю - й до героїчного долання цього почуття. Найпоказовішою одначе є модифікація міфу про Геракла: в Евріпіда він убиває своїх дітей уже після всіх подвигів, на вершині слави, що незмірно побільшує силу удару, який впав на великого трудівника. Свій глибокий сенс, як побачимо далі, має тут і втручання Тесея, що теж є нововведенням Евріпіда. «Важко по-своєму сказати про загальновідоме» - скаже у «Поетичному мистецтві» Горацій, натякаючи, можливо, на новаторство Евріпіда у сфері міфа - спільного для всіх античних авторів матеріалу.
Помітних змін зазнає сама композиція класичної трагедії. Евріпід не дбає, як Софокл, про струнку симетрію твору. Композиційний тип Евріпідових драм визначається знову ж таки прагненням поета розкрити глибини людської натури. В «Медеї», скажімо, все підпорядковано центральній постаті - героїні, чию душу потрясають демонічні пристрасті. В «Гіпполіті», «Іфігенії в Авліді» визначальним щодо композиції є головний конфлікт. Натомість у «Троянках», де автор відхиляється від важливого для класичної трагедії принципу «єдності дії», бачимо ряд блискуче виконаних, але не пов'язаних між собою сцен - градацію нещасть, що звалюються на вдову Пріама. Іноді на будову трагедії впливає наймогутніший із зображувальних засобів - контраст; драма (наприклад, «Геракл») ділиться на дві частини: Геракл-переможець, визволитель своїх дітей - Геракл-дітовбивця, нещасливець, і цей поділ підкреслено мовби другим прологом (монолог Іріди).
Суттєві зміни, які вносить Евріпід у міф, часто лише обрамлюючи ним трагедію, власне визначають характер і самого пролога. Тут він уже не стільки драматичний, як в Есхіла чи Софокла, а радше розповідний, доволі розтягнений: інформуючи глядача про зміни у всім відомому міфі, окреслюючи майбутню дію, називаючи втягнених у неї осіб, автор наче розв'язує собі руки для зображення основного - людських пристрастей та глибоко трагічних ситуацій. Привертає увагу пролог драми «Іфігенія в Авліді» - єдиний серед усіх, що збереглись, давньогрецьких трагедій випадок, коли традиційна, виконана у ямбічних триметрах розповідь (р. 50-113) обрамована анапестичним діалогом між Агамемноном та його старим слугою (р. 1-49; 114-160); перед нами - своєрідна цілість, захоплюючий настроєвий образок. У драматичну дію не вплетений також епілог: він просто додається до того, що Діялось, аби глядач довідався про подальшу долю учасників драми. Все ж найяскравіший показник новаторства Евріпіда - його ставлення до хору. Роль останнього в порівнянні з трагедіями Есхіла та Софокла значно менша. Хор в Евріпіда - вже не безпосередній учасник дії. Його поява на сцені* часто випадкова, наприклад, у «Іфігенії в Авліді», де учасниці хору - жінки з сусідньої Халкідіки - прийшли, щоб оглянути сяючий зброєю ахейський табір. Іноді хор навіть заважає авторові, коли йдеться, скажімо, про якусь таємницю, приміром, у «Медеї» (р. 263); часом під час вистави хор покидає сцену, щоб
[*Точніше - на «орхестрі», тобто на круглому, вкритому мармуром майданчику в центрі амфітеатру. Саме тут співав і танцював хор; за орхестрою, на підвищенні, що прилягало до невеликої кам'яної будівлі (скене), на тлі декорацій виступали актори. [9] наприкінці драми знову появитися, як в «Алкесті» (р. 757). Натомість поет захоплюється монодією - сольним співом, де той чи інший персонаж виливає свій біль, наприклад, Гіпполіт (р. 1161 і наст.), Електра (р. ш і наст.), Іфігенія перед тим, як має загинути в Авліді (р. 1277 і наст.) тощо; також - «дуетами», як у «Троянках» (р. 587 і наст.), «Гіпполіті» (р. 58 і наст.).]
Евріпід - неперевершений майстер діалога. У нього знайдемо зразки так званої стіхоміфії - обміну короткими, довжиною у рядок або й піврядка, репліками, що ними обмінюються два персонажі, вступаючи у гостру суперечку. В добу, коли високо цінувалося вміння вести суперечку, увага глядачів була прикута до тих, скажемо нині, словесних «перестрілок» (наприклад, між Адметом та Феретом у «Алкесті» - р. 728 і наст., Діонісом та Пентеєм у «Вакханках» - р. 455 і наст., тощо): треба ж було вирішити кожному для себе, на чий бік стати, де тут правда, а де - манівці. Втім, зробити це було не так легко, зокрема, коли доходило до згаданих уже агонів, де два супротивники в доволі просторих монологах викладають свій погляд, доводять свою правоту. Так, у дусі софістичної засади «що корисне, те не є злом» переконує Медею у своїй «невинності» Ясон (р. 548 і наст.). Так і Єлена, здавалося б, у безвиході знаходить «переконливі» слова для свого захисту перед чоловіком, якого вона зрадила («Троянки», р. 917 і наст.). Облудність її мови майстерно викриває Гекаба (р. 972 і наст.). Подібних відхилень від перебігу дії, зрозуміло, не знаходимо в Есхіла, який не знався з софістами; у незначній мірі спостерігаємо їх у Софокла. Евріпід же, бачимо, радо вдається до риторики, але не тільки задля того, аби похизуватися своїм справді видатним хистом*, а насамперед для того, щоб показати, як нелегко дошукатися правди. Адже вона в кожного начебто своя: у Адмета й у Ферета, в Медеї і в Ясона, в Гекаби і в Єлени... «Судження - нелегке», - скаже сучасник Евріпіда знаменитий лікар Гіппократ, який теж пильно приглядався до людини.
[* Високу оцінку красномовності Евріпіда дав видатний знавець ораторського мистецтва Квінтіліан (І ст. н.е.).]
Тож Евріпід, складається враження, іноді забуває, що пише для сцени: драма, тобто перебіг дії у стислому розумінні слова, його не дуже цікавить. Часто, коли дія не знаходить природної розв'язки, поета виручає «бог з машини» («Іфігенія в Тавріді», «Гіпполіт», «Вакханки» та ін.). Одначе, захоплюючись філософськими та риторичними відступами, Евріпід відхиляється не тільки від дії, а й від правдоподібності: красномовними у нього, як зауважив Арістофан у своїх «Жабах», рівною мірою виявляються всі - і жінки, і раби, і їхні володарі, й дівчата. Постійно готовий до рефлексій, Евріпід змушує своїх персонажів висловлюватись на філософський лад. Так, приміром, у дусі Геракліта, «філософа, який плаче», песимістичний погляд на життя викладає годувальниця у трагедії «Гіпполіт» (р. 188 і наст.); ряд філософських настанов дає в «Алкесті» славний досі своїм києм та луком Геракл. Але ж у тому-то й велич Евріпіда, що він не наслідує ні монументальних образів Есхіла, ані ідеальних - Софокла. Він прагне збагнути життя. Бачить людей, яким здебільшого доводиться страждати. Приглядаючись до них, сам переймається їхнім болем. І цю велику працю його душі оцінили ще в давнину: недарма ж назвали «найтрагічнішим з-поміж трагіків», а також «філософом сцени».
Відомим є вислів Канта про дві найбільші таємниці: зоряне небо, що високо над нами, і душа, що в нас самих. Евріпід зіставляє ці дві таємниці: макрокосм, зоряний всесвіт, і людину - мікрокосм. Маємо на увазі вже згадану початкову сцену з «Іфігенії в Авліді». Агамемнон, верховний вождь ахейців, у великому сум'ятті: щоб судна могли рушити з безвітряної затоки на Трою і зруйнувати її, він мусить (таке віщування) принести в жертву свою дочку Іфігенію. Як батько - він усім своїм єством постає проти кривавої розправи над улюбленим дитям; як проводир війська - з почуття обов'язку готовий пожертвувати дочкою. Та є ще третя, яку він сам не усвідомлює, сила - амбітність наділеного повнотою влади володаря. Вона й схиляє терези сумнівів не на користь батьківських почуттів. Глядач зустрічається з Агамемноном у момент нестерпних вагань. Скаламучена болем душа людини - на тлі незворушної, що буває перед світанком, тиші. На тлі особливо чистого в [10] цю пору всіяного зорями неба. Вийшовши з намету після безсонної ночі, Агамемнон звертає погляд до космосу, мов до порадника, та чує - лиш тишу; бачить - одвічну гармонію зірок:
Це що за світило в небі пливе?..
СЛУГА
То Сіріус. До семизір'я Плеяд
Підкотився... На півдорозі тепер.
АГАМЕМНОН
Ні звуку довкіл. Не скрикне птах,
Ані море хлюпнеться. Мовчить Евріп...
Яка божественна тиша!..
Вождь ахейців мовби не чує слів старого слуги. Весь він - у мовчазних глибинах космосу. Початкові рядки трагедії - це наче безмовний діалог людини із зоряним всесвітом, перегук двох споріднених загадкових світів. У цьому розумінні вступна сцена з «Іфігенії в Авліді», мабуть, не має собі рівних у світовій літературі.
І ще один контраст. Душа Агамемнона, який заплутавсь у своїх почуттях та амбіціях, - у зіставленні з чистою, ще майже дитинною душею Іфігенії. Неперевершеною можемо назвати й сцену зустрічі батька з дочкою (р. 629 і наст.). Саме тут, можливо, найкраще зрозуміємо, чому Арістотель назвав Евріпіда «найтрагічнішим серед трагіків». Адже страждання Агамемнона справді сягають межі: що більша радість дочки (довгождана зустріч з батьком, передчуття весільних радощів), то разючіший біль пронизує Агамемнона, який заманив у пастку власну дочку. Мало того, він ще й веселого мусить вдавати:
ІФІГЕНІЯ
Казав, що радий стрічі, а журба в очах...
АГАМЕМНОН
Ну ось, я вже веселий... в міру сил моїх...
ІФІГЕНІЯ
Веселий, а в очах он - ще сльоза бринить...
Іфігенія, перестраждавши, подолавши страх, розуміючи, що «життя безвісне краще смерті славної», все ж зуміла прийняти тверде рішення: заради спільної справи добровільно вмерти на жертовнику. У цьому сила образу Іфігенії; можливо, - й повчальність: місце для двох протилежних почуттів - слабості й героїзму - знайшлося саме у чистій, не засміченій марнославністю та егоїстичними розрахунками душі.
І все ж, дочитавши трагедію, подумки вертаємось до вождя ахейців. Знову бачимо його на тлі безмовного космосу. Вже й не Агамемнона - звичну, хоч і в багряниці, людину (саме таким зображує його Евріпід), з п вадами, з її, хоч би й владною була та людина, неволею та недолею. І тут мимоволі спадає на думку один із ліричних відступів у Шевченковій «Катерині»:
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі -
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі на знають -
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати сором...
Як і Агамемнонові, владареві «багатих золотом» Мікен:
Отож мені, державцю, сором сльози лить,
Та соромно й не плакать, раз біда така
Звалилася на мене...
[11]
Філософський підсумок цим роздумам робить сам Евріпід у трагедії «Гекаба»:
Нема такого, хто б насправді вільний був:
Як не багатству, то вже долі служимо.
Не уникнув насланих долею випробувань і фессалійський володар Адмет. Розгнівавши Артеміду, він мав умерти, але Аполлон домігся у сестри ласки: Адмет не помре, якщо хтось добровільно погодиться віддати за нього своє життя. Ніхто з близьких, у тому числі похилий віком Адметів батько Ферет, не схотів уступити Адметові свого життя. Робить це лише його молода дружина Алкеста.
Щоб відчути емоційну силу Евріпідової «Алкести», мусимо, сьогоднішні читачі, «розшифрувати» домінуючий уже в пролозі контраст - зіткнення двох постатей: сонячного Аполлона («бачити сонце» у греків - значить «жити») й зодітого у темне Танатоса, бога смерті («зійти у темряву» - те саме, що «вмерти»). Коли ж уявимо собі античний театр - осяяні чистою блакиттю схили Акрополя, білий мармур охрестри - то постать темнокрилого демона смерті вирізьбиться ще похмуріше.
Після пролога Аполлон і Танатос покинуть сцену, але впродовж усього твору глядач бачитиме те, що вони уособлюють - світло й темряву: саме на цій грані - між життям і смертю - перебуває героїня трагедії. «А як то можна вмерти й... сонце бачити?..» - дивується хтось із дійових осіб. Але власне сам болісний момент відходу від життя (Алкеста «вмирає» на сцені, що було новаторством Евріпіда), саму «клініку» вмирання намагався зобразити автор драми: «Ноги слабнуть... Темної ночі мла Вповзає в очі... Вже вони мов важчають...» Глядач наче й сам зазирав за ту межу, звідки нема вороття. Прислухаючись до слів умирущої, оглядав її очима моторошні видива:
Чи не бачиш?.. Він тут, він жене мене
В оселю мертвих...
Он гнівом очі блищать з-під брів -
Це смерті бог крилатий.
І ще на одне слід зважити, коли хочемо осягнути глибину трагізму, закладеного у сцені «вмирання» Адметової дружини. Є, за Евріпідом, щось іще дорожче, аніж світло дня, з яким прощається Алкеста: це - діти. «Пі миле проміння сонця, ні мерехтлива морська хвиля, ні розквітлий луг - читаємо в одному з фрагментів Евріпідової трагедії - ніщо не може зрівнятись із осяйною радістю, яка навідує хату, де народилось довгождане дитя». Наш поет, здається, єдиний серед античних авторів, хто приглядався оком психолога й до дітей. Невипадково лише він з-поміж усіх давньогрецьких трагіків надає у своєму театрі слово й дитині (монодія Евмела в «Алкесті» - р. 403 і наст.).
Благородну, закохану в життя Алкесту, як і Іфігенію, подивляємо; над поведінкою Адмета, як і Агамемнона, - роздумуємо: поет-мислитель промовляє як до серця, так і до розуму. Та щоб одразу ж не пройнятись антипатією до фессалійського володаря, котрий без вагань приймає жертву Алкести, перенесімось на мить у тодішню добу, в якій життя жінки не могло йти в порівнянні з життям чоловіка, надто - володаря: «...гине муж в сім'ї - Велика втрата. Жінка - мало ціниться» - чуємо з уст Іфігенії («Іфігенія в Тавріді» - р. 981-982). Адмет, щоправда, час од часу скрикує: «Який я нещасний!» або: «Яку жону втрачаю!» Але за цими словами ще немає розуміння втрати, а значить - страждання. По-філософському, як то буває у Евріпіда, висловлюється з цього приводу служниця: «Лише перестраждавши, зрозуміє це». Уважний читач зверне увагу на сказані потім (р. 959) слова Адмета: «Лиш тепер збагнув я це!» Саме цей рядок - межа між, скажемо, двома Адметами: тим, що видавався нещасним, і тим, який став ним насправді. Евріпід поглиблює намічену Есхілом морально-психологічну проблему «бути і видаватися»* .
[*Проснувавшись через віки, ця проблема викличе особливе зацікавлення письменників та філософів-моралістів XVII ст. (варто згадати хоча б «Мемуари» Сен-Сімона).] [12]
Що ж помогло Адметові збагнути своє горе? Евріпід як тонкий психолог показав «механізм» цього прозріння. Воно прийшло раптово, коли Адмет ступив на поріг порожньої спальні, опинився серед речей, які неминуче асоціювали з образом господині. В одну мить Адмет побачив зігріте присутністю Алкести минуле, якого досі наче й не помічав, а щодо свого майбутнього, то він почув про нього з уст хору: «Ніколи вже Не глянеш ти в очі жони... У них - день твій згас, потьмаривсь». Чи не так і Пенелопу, що випадково зазирнула до однієї з кімнат, де були Одіссеєві речі, його зброя, пройняв раптовий смуток? Чи не з цієї сцени, що в «Алкесті», виснувався загадковий рядок з Вергілієвої «Енеїди»: «Є таки сльози речей; що вмируще - торкається серця?..»
То хто ж усе-таки егоїст? Старець Ферет, що відмовився померти, аби продовжити життя синові, чи сам Адмет, що ціною життя дружини продовжує «бачити сонце»?.. При поверховому читанні трагедії звичайно поспішають протиставити благородність Алкести «ницості» вкрай «егоїстичного» Ферета. Вчитавшись одначе у ритористичну суперечку між батьком і сином, зрозуміємо, що драма має значно глибший сенс. Правий по-своєму Адмет, вагомі доводи й у Ферета, відчуття правоти додає сили й Алкесті. У кожного, підкреслимо ще раз, своя «правда». І все ж з уст Ферета чуємо слова, яким Адмет уже нічого не міг протиставити: «Одне прожить нам дано, а не два життя». Чи не вчувається тут голос автора трагедії? Евріпід - справжній мислитель - ставить проблему., І не тільки перед своїми сучасниками. Чи не знайшла поставлена в «Алкесті» проблема несподіваного відгомону й у наші дні - в медицині - коли йдеться про трансплантацію життєво важливих органів однієї людини - іншій?
Не викликає сумніву натомість егоїзм Ясона із трагедії «Медея». Здавалося б, довіку повинен бути вдячний ватажок аргонавтів своїй чудовій помічниці - дочці колхідського володаря Медеї; порятувала ж його, вітчизну заради нього покинула, синів народила йому у Корінфі... Але Ясон, пориваючи з Медеєю, вирішує одружитися з Креусою, дочкою корінфського владаря Креонта. Мало того, розгніваній Медеї, аби не накоїла лиха, велено тут-таки разом з дітьми покинути Корінф. З холодним цинізмом Ясон доводить їй, що шлюб з Креусою - не тільки розсудливий, але й корисний вчинок як для Медеї, так і для дітей. До того ж, аби «полегшити» їй життя на вигнанні, пропонує залишити дітей з ним, у Корінфі. Тут, певне, й внесла Медея справді трагічну (для себе й для Ясона) зміну у свій попередній задум: тепер, окрім Креуси й Креонта, хоче вбити не Ясона, а дітей - двох його синів, щоб «у саме серце вразити мужа». Страхітлива внутрішня боротьба потрясає цю демонічну постать: гору беруть то найніжніші материнські почуття, то знову перемагає невтримна жага помсти. Драматичний конфлікт між розумом і пристрастями закінчується перемогою останніх:
Все лихо бачу, на яке я зважилась,
Та гнів сильніший від усіх бажань моїх, -
Він горя людям завдає найгіршого.
Щоб зрозуміти ці винятково важливі для всієї творчості Евріпіда рядки, мусимо зосередити увагу на двох ключових поняттях: з одного боку «thymos» - вічно рухлива душевна субстанція, від якої залежать емоції (у тому числі й «гнів», як у перекладі), яку, отже, постійно треба приборкувати (пор. наше: «Дай серцю волю - заведе в неволю»); з другого боку - «bulemata» - думки (або «бажання», як у перекладі). На противагу до Сократа, Евріпід, як бачимо, не вважав, що розуміння є запорукою правильного, щасливого життя: не завжди можемо впоратись із тією могутньою ірраціональною силою, що здатна завдати людині незмірних страждань.
Медея ж не тільки не впоралась - хитро подбала й про силу удару: начебто злагідніла, примирилася з Ясоном, а тоді жорстоким підступом убиває Креонта і його дочку - Ясонову наречену. Але то ще не удар. «Нещасний, свого горя ще не знаєш ти...» - чує від котроїсь із жінок Ясон, що прибіг «любим дітям врятувать життя». Він бачить їх мертвими. Медея не дозволяє йому навіть торкнутись убитих - бере з собою, відлітаючи на запряженій зміями колісниці. Ясон, для якого смерть була б лише полегшенням, - на самоті із своїм довічним горем, із завданою йому у саме серце невигойною раною. [13]
Взагалі ж цю, як і чимало інших трагедій Евріпіда, щодо закладеної в них емоційної сили можна порівняти з напнутим луком: протилежності начебто сходяться (Медея «примирюється» з Ясоном), вістря, відступаючи, ховається (Ясон і не підозрює, що йому мітять у серце). Але глядач, навпаки, перебуває у все більшому напруженні: ось-ось має статися щось жахливе. Евріпід - майстер саме такої, у найвищій мірі трагедійної атмосфери.
Якщо темою «Медеї», як згадувалось, є патологічна жага помсти за зраджену любов, то трагедія «Гіпполіт» змальовує на сцені патологію недозволеного кохання. Федра, дружина володаря Тесея, волею Афродіти запрагнула Ппполіта, що був сином Тесея від першої його дружини - проводарки амазонок Антіопи. Шанувальник безшлюбної Артеміди, гордий своєю цнотою Гіпполіт з обуренням сприймає повідомлення Федриної служниці про палке почуття своєї господині. Одначе заприсягнувся не розголошувати почутого. Погорджена Федра накладає на себе руки. Водночас прирікає на смерть Гіпполіт а: Тесей знаходить у її руці передсмертну записку, в якій дружина сповіщає, що Гіпполіт посягав на її честь. Тесей, не бажаючи й слухати сина, карає його вигнанням, ще й накликає на нього загибель прокляттям. Сполохані коні смертельно калічать вигнанця. Про це з живими подробицями розказує вісник. Засліплений гнівом Тесей навіть цю жахливу звістку, як І появу самого скривавленого сина, сприймає незворушно: «Ні тішитись не буду, ні тужитиму». І лише втручання Артеміди знімає полуду з очей Тесея - він бачить увесь безмір горя, що налягатиме на нього впродовж усього життя: «Якби-то я, мій сину, замість тебе вмер!..»
Саме в цій трагедії новаторство Евріпіда очевидне в прямому значенні слова: глядач уперше побачив на сцені спричинені любовною пристрастю, змальовані з дивовижним знанням жіночої душі страждання; стежив, скажемо ще раз, за «клінікою» (від грец. kline - ліжко) душевних мук - Федра таки серед сцени лежала на своєму «болісному ложі». І якщо Медея не опиралася жазі помсти, а лиш розривалася між двома протилежними почуттями, то Федра справді по-геройськи протистоїть навальній пристрасті. Не піддається їй не тільки з огляду на сором та осуд, що впали б на неї, перелюбницю: усвідомлення провини (навіть якщо б кохалася з Гіпполіт ом потайки) було б для неї нестерпним; її, скажемо, дещо модернізуючи, мучила б совість (р. 414 і Наст.)*. Федра вибиргє смерть. Але перед тим, як згадувалось, прирікає на смерть і Гіпполіта своєю запискою. Що керувало її рукою у передсмертну мить? Страх, що залишиться свідок її ганебної пристрасті?.. Раптова ненависть до того, хто не відгукнувся на її почуття?.. На це питання ледве чи відповіла б сама Федра. Хіба що словами Медеї - визнавши зверхність тієї ірраціональної сили, яку греки називають іпутов, ми найчастіше - серцем, або, як римляни, духом (лат. animus - дух, настрій)**. Не забуваймо, що Евріпід зображував людей не ідеальними, а такими, якими бони є у житті.
[*Див. щодо цього: В.Н.Ярхо. Бьіла ли у древних греков совесть? (Античность и современность. - М.: Наука, 1972. - С. 251-263).]
[**Грец. euthymia - важливе поняття моральної філософії. Наша калька - «добро-душність»; у Сковороди - «веселіє серця», тобто не скаламучена пристрастями, поглиблена розумінням світового ладу життєва радість.]
І все ж головний герой трагедії - Гіпполіт. Його прекрасна, мов у білому мармурі різьблена постать ще чіткіше виділяється на тлі розбурханого пристрастями світу. Різьблена з особливою симпатією: як і юнака Іона в пізнішій однойменній трагедії, так і Ппполіта Евріпід наділяє рисами власної вдачі. Син владарки амазонок, скажімо, воліє перебучати на лоні неторкнутої природи, серед безлюддя; він мовчазний серед юрби, красномовний - у вузькому колі однодумців; товаришує лишень із «справедливими, що ні самі не чинять зла, ні іншим у злі не сприяють». Щоправда, від усвідомлення своєї незрівнянної цноти Гіпполіт буває не тільки гордий, дещо самозакоханий, а й шорсткий у ставленні до близьких людей, навіть до самої Афродіти. Знову ж підкреслимо: Гіпполіт - не ідеальний герой, а людина, хоча, зрозуміло, далеко не пересічна. [14]
Безглуздим, жорстоким парадоксом, коли зважимо на моральну чистоту Ппполіта, видаються спричинені йому мстивою Афродітою фізичні страждання; Евріпід зображує їх із справді лікарською обізнаністю*:
Мою голову тне блискавичний біль,
Аж у мозок раз по раз мов жалить щось.
I не тільки фізичні: герой трагедії ще й душею страждає від того, що гине без жодної провини, мало того - поплатився за свою чесноту:
Надаремно чесноти тягар важкий
Терпеливо я ніс поміж людом!..
Звідси - страдницька резиґнація, чи не найпохмуріший погляд на життя людини:
Переповнене болем життя людське,
I не має просвіту в муках.
Все ж завдяки Артеміді Тесей примирюється з сином. Муки Гіпполіта перед самою смертю (теж цікаве спостереження) наче влягаються. Просвіток усе-таки заблиснув.
Не побачимо його однак у трагедії «Троянки». И не дивно, адже йдеться про повержену Трою, що стала символом спричинених війною страждань. Тут лиш чорно-червоні тони: багряне, що шугає до неба, полум'я, клуби густого диму. На цьому тлі - то простерта в попелі згарищ, то знову з піднятими до неба руками сивоголова жінка. Це - дружина Пріама Гекаба, найнещасливіша з-між усіх жінок, бо мала все, що тільки може вимріяти собі людина, і все це втратила: багатство, славу, наділеного найвищою владою мужа, прекрасних синів. Але й це не межа нещасть: її дочку, віщу Кассандру, забирає собі для любовних утіх Агамемнон; другу дочку, Поліксену, приносять у жертву на могилі Ахілла... Один лиш промінчик надії тримає страдницю при житті - маленький син Андромахи, її внук Астіанакс. Але й цей промінь гасне: аби позбутись майбутнього месника, Гекторового сина кидають із високої вежі. Саму ж Гекабу призначають слугувати найненависнішій для неї людині - тому ж таки Одіссею, чиїм підступом упала Троя, хто й тепер порадив позбутись Астіанакса. І нарешті найбільше з нещасть - утрата вітчизни: Гекабу, та й інших троянок, відривають од рідної, хай і сплюндрованої, землі й женуть на судна - їх чекає довічна неволя у чужому краї; «для вільного ж неполя - гірш загибелі». Вражаючі видовищні ефекти, до яких вдавались в античному театрі, багата музика, що помножувала емоційну силу драматичних сцен, - ось що повинен мати на увазі сьогоднішній читач, аби оцінити незрівнянну силу цього твору, що своїм вістрям скерований проти найстрашнішого з лих - війни. І хоча «Троянки» - це живий відгомін на тогочасні події**, Евріпід як справжній митець робить свій твір у найвищій мірі узагальнюючим, надає йому неперехідної цінності. Слова прихильника Трої моревладного Посейдона звучать докором не лише тим грекам, що в героїчну добу оружно рушали до берегів Іліоиа, засторогою не лише сучасникам Евріпіда, котрі скарали вільнолюбних мелосців і зазіхали на Сіцілію, а й всім, хто схильний до загарбництва:
Який же нерозумний, хто міста бере,
Могили, храми, все святе спустошує! -
Він завтра ж не уникне й сам загибелі.
[*У багатьох грецьких і римських письменників спостерігаємо майже професійне знання медицини, що залишалось важливим елементом світобачення.]
[**У 415 р. до н.е., коли й виставлені були «Троянки», афіняни, аби поліпшити свої справи у війні із Спартою, спорядили морську експедицію для підкорення врожайної Сіцілії, а рік перед тим вчинили жорстоку розправу над жителями острова Мелоса: за відмову підкоритися Афінам усі чоловіки були перебиті, а жінки й діти продані в рабство.]
І нарешті - теж однаково цінна для всіх часів та народів настанова з уст віщої Кассандри: [15]
Отож розумний хай війни сторониться,
А почалась - за край свій хай життя кладе.
Чорне крило Танатоса отінює кожну з Евріпідових трагедій: така вимога жанру. Саме отінює, бо смерть - не найстрашніше, що діється в його театрі. Супроти моральних та фізичних мук, що їх змальовує поет, вона є полегшенням. Дійшовши, як Гекаба у «Троянках», межі страждань, людина навіть без надії залишається жити. То де ж усе-таки межа людських страждань?.. Саме це питання, здається, найчастіше ставив перед собою Евріпід. Мов професійний психолог, нагромаджуючи страждання, він приглядається до поведінки людей у тих, скажемо, екстремальних ситуаціях, з наполегливістю дослідника прагне «зазирнути в безодню нещастя».
Цікавою щодо цього є трагедія «Геракл». Героя, що витримав усі випробування на міцність м'язів, Евріпід піддає найсуворішим душевним випробуванням. І справді, горе Гекаби, яка втратила численних своїх синів та дочок, відступає перед силою удару, що впав на сина Алкмени: у нападі шалу він своїми ж руками вбиває рідних дітей. Та ще й тоді, коли звершив останній свій подвиг і, повернувшись у Фіви, врятував синів од насильницької смерті. Перед нами - низка вражаючих контрастів, парадоксів: безнадія змінюється нежданим порятунком; сльози горя стають сльозами радості; барвиста Іріда, вісниця богів, - поряд із Ліссою, найтемнішим демоном підземелля; співчуває Зевсові саме зодіта в чорне, блідолиця Лісса, а не сяюча веселковими кольорами Іріда. Й над усім цим домінує визначальний для цього твору контраст: Геракл, що на вершині слави, - Геракл, що на дні неслави й горя. Тож тільки поверховому, що стежить за зовнішніми змінами, читачеві цей твір може видатися позбавленим динаміки, статичним.
Та не подумаймо, що Евріпід - безсторонній експериментатор. Згадані контрасти й парадоксальні ситуації - не просто літературні засоби. За ними - розшарпане суперечностями, багатше втратами, аніж набутками, життя, яким бачив його і вболівав над ним автор «Геракла». Давно вже пішов на вигнання Анаксагор. Фідій, що на довгі віки прославив у мармурі велич Пeріклової доби, закінчив життя у тюрмі. Втративши двох синів, помер і сам Перікл од чуми, що косила тоді населення Афін. Відходило в минуле й позначене його натхненною суспільною діяльністю п'ятдесятиліття - найблискучіша в історії Афін епоха... Життя сповнене перемін, дуже часто - не на краще. Людина повинна мужньо переносити удари долі, хоч би якими тяжкими вони були. Такою є провідна думка трагедії «Геракл», виставленої не десятий рік виснажливої Пелопоннеської війни.
Втім, перед Евріпідом теж - найгнітючіша з перемін - старість, що «мов Етна висне над головою, млою встеляє вічі»: пишучи «Геракла», поет переступив рубіж свого сімдесятиліття. Власне думку про нетривалість людського щастя, про плинність усього сущого особливо часто повторює у своїх творах Евріпід. У трагедії «Іон» устами Креуси в стилі Геракліта він підсумовує:
Така-то смертних доля: не стоїть ніщо
На місці - ненастанно все міняється.
Але саме цей стрімкий потік - хоч як парадоксально - дає людині рятівну точку опори: надію. Евріпід особливо наголошує на цьому понятті. «Надіятись» і «бути в безнадії» стають у нього критеріями морального плану, скажімо, у цій же трагедії «Геракл»:
Найкращим той є, хто й у скруті має ще
Надію; безнадія - знак лихих людей.
Тому-то, говорячи про песимізм «найтрагічнішого з-поміж трагіків», не забуваймо саме про цю життєлюбну позицію поета, що не раз назвав життя «найвищою серед усіх цінностей». І ця оспівана Евріпідом надія навіть у безнадії, невгасна жага життя відгукнуться через віки у творчості багатьох поетів, найяскравіше, можливо, у нашої Лесі Українки (Contra spem spero). Як і в Івана Франка:
Лиш хто любить, терпить,
В кім кров живо кипить,
В кім надія ще лік, [16]
Кого бій ще манить,
Людське горе смутить,
А добро веселить, -
Той цілий чоловік.
«Цілий», тобто не ущербний душею, або, як у Евріпіда, «найкращий» (aristos). Цікаво, що у Франковій концепції справжньої, цілісної людини на першому місці стоять саме «любов» і «терпіння» - найяскравіші вияви повносилого людського почуття, без якого неможлива будь-яка творчість, передусім, - творчість поета-трагіка, кого мусить «людське горе смутити».
Людина перед лицем ненастанних перемін - ось що назвали б ми, отже, головним об'єктом творчих досліджень Евріпіда. Славу, владу, багатство, щастя, життєву снагу - все підхоплює та обертає у протилежність невблаганний потік одвічних перемін. Неперехідна цінність, доходить висновку Евріпід, - лише в самій людині. Це - «природа душі», характер* , тобто те, що «вирізьблене» самою природою. А значить - і щастя: якщо в людині більше доброго, аніж лихого, то вже тим вона повинна бути щасливою («Гіпполіт», р. 472-473).
Ось тут виразно бачимо незалежність поглядів нашого трагіка: володіти неоціненним скарбом - доброю, благородною душею, без чого й щастя немислиме, може не тільки аристократ за походженням, а й звичайна людина - як селянин у трагедії «Електра». Те, що дочка володаря Агамемнона стала дружиною простого хлібороба, та ще й називає його «богорівним», було, мабуть, найзухвалішим з точки зору звиклого до непорушних традицій глядача нововведенням Евріпіда. А ще - почутий з уст цього ж селянина тверезий погляд на цінність праці людських рук:
Хоч як богам молися, нива колосом Не втішить, поки потом не поллєш її.
Мозолі на руках селянина лиш підкреслюють лагідність його душі; «мозолястою», як ми вже спостерігали, виявилась душа Електриного батька, який все-таки віддав під ніж Іфігенію. До речі, зв'язана з працею на ниві метафорика виводить Евріпіда до ще одного спостереження: не відкидаючи значення виховання у формуванні характеру, поет усе ж наполягає на думці, що чесна людина завжди буде чесною, підла - завжди підлою. Не так земля: погана, коли підживиш, дає добрі плоди; добра, коли не отримає належного, - погані.
[Від грец. charatto - роблю заглибини, різьблю.]
Якщо Евріпід оригінальний в уявленнях про благородність і порядність, то щодо поміркованості (sophrosyne) він розвиває погляди своїх попередників, зокрема, Есхіла. Лише той, часто повторює наш автор, володіє «найвищим даром богів», хто вміє триматися міри - у багатстві, у славі, в радості, в бажаннях. Чимало страждань людина сама ж накликає на себе, порушуючи давню мудрість: «Нічого над міру». Насамперед - у любові. Евріпід не раз співає хвалу «мірній» любові («Гіпполіт», р. 252, 526 і наст.; «Медея», р. 626 і наст.; «Іфігенія в Авліді», р. 537 і наст. тощо). Цікаво, що й у витоках найбільшого лиха - війни - стояла, за уявленням давніх греків, саме любовна пристрасть - зрада Єлени. Не інакше й щодо звичаїв, життєвих засад взагалі: незвичайна цнотливість згубила Гіпполіта: вперта, надмірна тверезість - Пентея. Віру Евріпіда у рятівну силу поміркованості спостерігаємо навіть у його суспільно-політичному світогляді: підвалиною афінської демократії він бачить саме середні соціальні групи («Благальниці», р. 238), представником яких був Уже згаданий селянин з трагедії «Електра».
У лагідному світлі поміркованості вимальовує Евріпід свій ідеал життя, наприклад, словами Іона в однойменній трагедії. Будучи прислужником у храмі (згадаймо хлопчачі роки самого трагіка), він переконує свого батька у перевагах саме такого, далекого від метушні, життя:
Прожити скромно, без турбот хотів би я.
Тож слухай, батьку, чим це місце вигідне:
Дозвілля тут (а що, скажи, милішим є?)
Та й люд не метушиться...
Дозволь, щоб жив я сам для себе, в затінку: [17]
Великим статком чи малим втішатися -
Яка різниця?..
Згодом саме цей ідеал далекого від амбітних бажань та пристрастей споглядального життя знайде щедре відлуння у світовій літературі; най-тепліше - у творчості Горація, що оспівав поміркованість і дозвілля, далі - у нашого Сковороди, який не тільки оспівав, але й перетворив цю мрію у життя: світ ловив мандрівного філософа своїми звабами, та все ж не спіймав. Пригадаймо тут і зворушливу, мов зітхання, мрію М.Рильського - на тлі недавньої трагічної доби: «О тиха пристане робочого стола...»
Роздуми над поміркованістю, що є підвальним поняттям античної філософії, ведуть нас до останньої, найдраматичнішої (а за словами Гете - й найкращої) з-між усіх Евріпідових трагедій - до «Вакханок». Саме тут мрія про «спокійне, мірне життя», яке «не схитнеться, хоч би яка вдарила буря», вирізьблюється з . особливою рельєфністю. Важливо й те, що наприкінці життя Евріпід устами хору підсумовує роздуми над щастям людини:
Щасливим є той, хто з бурі
Вирвався, в гавань судно звернувши.
Щасливець і той, хто стлумив
Бурю душі!..
А хто й днину безжурно
Відпровадив за обрій -
Той направду блаженний.
Звідси й висновується сконденсована у знаменитому афоризмі Горація (Сагре сНеш - Лови день) філософія «дня» - часового відтинку, над яким ще владна людина. В усіх своїх бажаннях, вчить Евріпід, мусимо орієнтуватись на свою «коротковічність». Інакше втратимо й те, на що й так поскупились для нас невмирущі боги:
Вік наш - це мить. Ось чому той,
Хто на далеке мітить,
З рук упуска щастя своє -
День перелітний.
Центральний конфлікт трагедії - між Пентеєм та Діонісом - стає вираженням двох протилежних життєвих позицій: з одного боку оперті на раціоналізм моральні засади, що їх з надмірною ревністю обстоює Пентей, з другого - відвічний потяг людини до насолод, що є голосом самої природи, яку втілює тут могутній бог вина і п'янкого натхнення Діоніс. У результаті конфлікту гине не тільки засліплений своїм ригоризмом Пентей: жахливої долі зазнали й ті, хто догоджав богові вина - Агава й Кадм. Читач «Вакханок» не знайде прямої відповіді на питання, якої з тих двох позицій слід триматися. Та все ж варто прислухатися до останніх рядків, що їх відспівує хор:
Чим люд найпростіший
Живе, що схвалив він, -
Тим радив би я керуватись.
Чи якраз не ці слова є порадою самого автора трагедії? І справді, пізнавши хитромудрі докази софістів, сягнувши глибин тогочасної філософії, Евріпід відсилає свого учасника до випробуваної віками мудрості народу. Не забуваймо, що культ Діоніса популярний був не так серед аристократії, як саме між простим людом. «Усьому свій час» - ось одна з невигадливих, але водночас глибоких його засад. «Іноді з тверезою думкою можна змішати й хвилинну глупість. Солодко й розум втратити, коли цього жадає догідна мить» - так в одній із останніх своїх од скаже шанувальник Діонісія Горацій, який теж охоче прислухався до думки тих, хто «вчений не з книжки - з життя». Доречно тут іще раз повторити одну з найцікавіших думок Евріпіда: «Якщо більше в тобі доброго, аніж лихого, - вважай себе щасливим».
«Один вигляд мають речі, коли вони близько, інший - коли глянути на них звіддалік». Те, що Евріпід спостеріг оком художника, в'яжеться з історичною долею його власної спадщини. Сучасники, як уже мовилось, не змогли належно оцінити того, що у творах великого драматурга виходило за рамки класичної трагедії, що суперечило канону трагічного жанру. Лише з певної часової відстані стала очевидною видатна роль Евріпіда у розвитку [18] грецької літератури. Саме в його драмах визрівали нові ідеї та настрої, зароджувались нетрадиційні літературні форми, що знайшли свій розвиток у пізній античності. Так, із соціально-побутових драм (скажімо, таких, як «Алкеста», «Іон», «Єлена») на зорі доби еллінізму (з кінцем IV ст. до - н.е.) виникнула так звана «нова» (побутова) аттічна комедія, що розробляла теми любові та сімейних стосунків. Мотиви Евріпідових творів помітні також у тогочасному епосі, в любовному романі та в пантомімі - своєрідному сольному танці, що супроводжувався співом хору.
Сюжети, характери, зображальні засоби Евріпідових трагедій живили й римську літературу: 3 творами знаменитого драматурга знайомив римлян у III ст. до н.е. Лівій Андронік - перший перекладач Гомерової «Одіссеї». На Евріпіда орієнтувався творець римського епосу Енній. Згодом, у І ст. н.е., сюжети Евріпідових творів опрацьовував у своїх трагедіях, передусім у «Федрі» та «Медеї», філософ Сенека. До речі, трагедію «Медея» (не збереглася) в молодості написав також Овідій, чиї «Метаморфози» чи не найщедріше позначені впливом Евріпіда. Яскраві ремінісценції знаходимо у Лукреція та Вергілія, у не раз уже згадуваного Горація, інших римських письменників.
З початком візантійської доби на значення античної літератури звертає увагу видатний богослов і письменник Василь Кесарійський (IV ст.). В одній із своїх гомілій (бесід) поряд із кількома найцікавішими з його точки зору авторами він називає і Евріпіда - за правдиве зображення ним душевної дисгармонії. Про авторитет Евріпіда у даній добі красномовно свідчить хоча б те, що в єдиній, яка дійшла до нас із тих часів (XI-XII ст.) драмі невідомого автора «Страждаючий Христос» використано матеріал Евріпідових трагедій «Медея», «Гіпполіт», «Вакханки».
У добу Відродження, для якої мудрість стародавніх зосереджується головно у двох сентенціях: «Пізнай самого себе» та «Ніщо людське не чуже й мені», зацікавлення Евріпідом, зрозуміло, зростає. Насамперед - в Італії - на формування драми у XVI ст. (Тріссіно, Дольче, Спероні та інші). Невичерпні співчуття до людського болю споріднюють з Евріпідом генія нової драми - Шекспіра.
У добу класицизму (XVII ст.) особливого впливу Евріпіда зазнав Расін («Андромаха», «Федра», «Іфігенія в Авліді»). Та й потім, століттям пізніше, Евріпідова «Іфігенія в Тавріді» відгукнеться однойменною драмою Гете, а сюжет «Фінікіянок» проснується у драмі Шіллера «Мессінська наречена».
Що стосується нашої культури, то знайомство з Евріпідом, із сюжетами його драм пов'язується з візантійським хроністом Іоанном Малалою (VI ст.), чиї твори перекладаються і поширюються у Київській Русі ще з XII ст. Виняткову роль відіграли тут популярні збірники афоризмів на зразок «Пчоли» (XIII ст.), до яких радо зверталися письменники різних епох, у тому числі й Григорій Сковорода.
Не пригасає інтерес до Евріпіда й за нових часів. І.Франко особливо високо цінив трагедію «Медея», назвавши її геніальним твором (стаття «Макбет»). Драматичну сцену «Іфігенія в Тавріді» пише Леся Українка. Одноактну оперу за цією драмою компонує Кирило Стеценко. Окремі трагедії (передусім «Медею» та «Гіпполіта»), а також уривки інших Евріпідових творів перекладали українською мовою І.Франко, Борис Тен, А.Білецький, О.Роздольський, Ф-Самоненко. Над перекладом «Медеї» та «Гіпполіта» працював у гімназійні та студентські роки син {.Франка Тарас Франко (переклади - у рукописі). У пропонованих сьогодні перекладах - ті з Евріпідових трагедій, що знайшли найширше відлуння в європейській літературі.
Ще. в давнину звернули увагу на особливу зображальну силу мови Евріпіда: навіть почуте зі сцени викликало в уяві глядача живі образи; він плакав, гадаючи, що все діється не на словах, а насправді. Та й сьогодні, прочитавши Евріпідові драми, побачимо ряд постатей: від Алкести, що болісно прощається з життям. - до Іфігенії, яка, подолавши страх, рішуче ступає до жертовника. Але, можливо, найдовше затримається перед нашим зором «друг людей, великий добродійник» Геракл: чи не зламається після найжахливішого, що позбавив його всякої надії, удару? Що може врятувати невтомного трудівника?.. Відповіддю - остання сцена трагедії: Гераклові, який і не омився ще від крові, подає руку, не боячися скверни, Тесей. Геракл опирається на плече друга... І тут згадаємо, що саме дружбу Евріпід оспівав з особливим натхненням; саме з [19] його творів злинуло у світ чи не найбільше пов'язаних з поняттям дружби крилатих висловів. I не тільки висловів: живими людьми постануть перед нами Орест і Пілад із трагедії «Електра». Зрозуміємо, що Евріпід гідно продовжив почату ще Гомером тему дружби. Побачимо Ахілла й Патрокла з «Іліади», Берилієвих Ніса й Евріала... А далі - вже не літературних героїв а живих людей: Дамона і Фінтія, Сенеку і Луцілія, Еразма Роттердамського і Томаса Мора, Григорія Сковороду і Михайла Ковалинського... Навіть тих, хто відділений був один від одного віками: Вергілія і Данте... І знову, повертаючись думкою до останньої сцени «Геракла», зустрінемося вже не з міфічними героями, а із звичайними, якими тони є, людьми - на дорозі вже й не до Афін, а просто до людської оселі, де у пошані найповажніша з богинь - Мудрість.
Андрій Содомора
1993
© А.Содомора, 1993
Джерело: Евріпід. Трагедії. К.: Основи, 1993.448 с. С.:5-20.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.2063 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.2063 seconds