Граєм довго ми в мовчанку,
мов маленькі діти.
Вже минає час світанку –
що нам говорити ?

Місяць зорі обіймає
і голубить небо…
“Може чаю?”- Він спитає,
я скажу –“Не треба...

Краще будем слухать зорі
й колискову ночі.
Бачиш- сльохи непрозорі,
в них, як в душ, є очі.

Бачиш, скільки ми забули!”
/ День насупивсь грізно./
“Ми б ще все це повернули!...”
Він сказав: ”Вже пізно...”

Тільки поглядом можна любити,
лише поглядом ніжним очей.
Я не раджу слова говорити –
слід лиш глянуть в зіниці ночей...

крізь заплутані в роздумах очі
Ти заглянеш в найдальші кутки.
Все, що серце сказати так хоче,
там ясніє, як світла витки.

Відзеркалля душі – Твої очі,
і хоч як Ти б цього не хотів,
але все, що сказати не хочеш,
промовлятимуть очі Твої...

Коли Втома приходить до мене,
то солодко так пригортає,
вона очі змащує медом,
колискову ласкаву співає...

І колише – колише на вітах,
і трояндами ліжко встеляє.
І здається – лежу я у квітах,
колискову Втома співає...

Укриває вона так ніжно
покривалом пухким з зірками.
Так би в неї й гостила вічно,
й прокидалась і спала б з казками...

Але Втому повинна я гнати –
буде час ще із нею гостити.
Треба ранок новий зустрічати,
і летіти – спішити жити...

Повідпадали в безнадії крила,
І кожен звук вже вкотре спопелів...
Я Вас любила. Боже, як любила!
Напевно, так ніхто ще не любив...

Як вбитий птах, я падаю додолу.
І не роса, а сльози поміж нас.
Любов свою не віддарую знову,
Її вогонь від сліз моїх загас...

Я Вас любила... Боже, як любила!
І досі в чарах спогадів не сплю.
Я Вам усі нездогадки простила.
Пробачте й Ви. За те, що я люблю...