таке життя ― тебе давно нема
який вже рік не дзвониш і не пишеш
мене м'якими лапами колише
пронизана ненавистю пітьма

я з'їхав з глузду, з теми і з квартир
забув усіх, кого вважав "своїми"
зібрався йти, та, вийшовши у сіни,
збагнув, ― пітьма і нікуди іти

хіба, лишень, на пошуки себе
вчорашнього, що вільний наче вітер
чужі так швидко підростають діти
під небом тим, що досі голубе

таке життя ― ми разом не змогли
і темп його тепер ніхто не стишить
і ти давно не дзвониш і не пишеш...
зі сходу віє сирістю могил

2015

зіткані може зі світла, а може й ні
зорі чужих небес і безлюдних вулиць
ми починали з того, що розминулись
ніби фантоми на цій нелюдській війні
як потопельники Лети… хоча... хоча
онде Харон допотопний латає човен
робить усе можливе, питає, чом ви
тихо прийшли на щитові і без меча?

осінь надворі, хмари пливуть увись
тільки здається, власне, куди їм вище?
вітер лоскоче нерви, натужно свище
вітрові просто по́фігу я і ви –
дві заблукалі пта́хи – без сліз, без крил
дві безпородні долі на білім світі
чорною заздрістю невідь-коли зігріті
чий затухає в стінах бетонних крик

а поза стінами тільки туман – і от
взявшись за руки, ми рушили в різні бо́ки
все має чітко окреслені дату й строки
термін придатності і смуговий штрих-код
в нього "зашито" радість, печаль і сум
хтось розшифрує згодом усі ці знаки
все що я хочу знати – це, власне, знати
як догорить вогонь, що його несу?

2017

*

жив би собі, не чіпаючи олівця
не написав би навіть рядка курсивом
тільки, одначе, десь народилась ця
музика слова й дива

знав би собі, що кохаю одну лиш – ту
кроки чиї розпізналися би з віками
тільки, одначе, падає в пустоту
музика, ніби камінь…


**

…і потім нас від сонця повели
своє життя передивитись в тіні:
якихось п'ять чи, може, сім хвилин, ―
ми зрозумієм, що вони безцінні.

а ми ішли… і ось вона, та мить.
була, чомусь, короткою дорога.
― а це, пробачте, камера тремтить
в руках у Бога…

2017

він там на порозі раптово закляк,
не видушив слова із себе.
якщо не скляними очима, то як
дивитись сьогодні на тебе?

ти лялька із тих, що по гожій ціні
купують собі товстосуми.
та що є у ньому і що є в мені
такого, крім серця і суму?

і що є у тих, сильних світу цього,
крім скороминущої слави?
що душу припнули стальним ланцюгом
до корпоративних уставів.

що можуть купити тебе хоч на ніч,
не знаючи страху і болю.
та що є такого, крім серця, в мені?
крім суму, самотності й волі?

і от на розпутті заклякнули ми
удвох, підпираючи небо.
якщо не скляними очима пітьми,
то як ще дивитись на тебе?

2019

зупинюсь я за крок до твоєї руки,
зупинюся, бо й так піють півні…
тільки, зрештою, хто я сьогодні такий?
тільки темні для світлих не рівня.

зупинюсь я на мить, і два кроки у тінь,
у свою персональну безодню.
тільки як вгамувати сто тисяч хотінь?
тільки, зрештою, хто я сьогодні?

чи не той, хто за крок, до світанку за мить
і до рук твоїх майже за подих?..
тільки, зрештою, різні отримали ми
генетичні і банківські коди.

але хтось нагорі перекроїть цю ніч,
перепише сценарій зі снами.
тільки хто ти така? тільки хто ти мені?
тільки що це за прірва між нами?

2016

та ні, це не сльози, це нібито лід
із пекла чи, може, з безодні…
та знаєш, це мій не останній політ
останній ― лише на сьогодні

це мій не єдиний дзвінок в пустоту
замовлення звичне: мені "all inclusive"
де вічно "не з тими", "не тих" і "не ту" ―
знецінення навіть ілюзій!

та ні, це не страх, сто відсотків не він
не сонце, що зіткане з ночі
хіба може тіні невтомно живі
і так недоречно пророчі

це мій не останній політ, далебі́
з летовища і до спокути
я в людство не вірю, я вірю тобі
а отже, мені ще десь бути…

2020

а осьо цей день, подивися, Боже:
зупинити б час, замести би слід.
скільки їх таких, ні на що не схожих,
вічна мерзлота закувала в лід...

а осьо вже він ― чоловік, що бачив
як іде війна, як гримить війна.
що топив журбу у спиртному, наче
в тому є, тако́ж, і його вина.

а осьо вона як печаль незвана,
як любов чужа, як любов ― чужа, ―
залишає слід ― перманентні рани ―
на його душі, ніби від ножа.

і нема кінця беззмістовній драмі
заблукалих душ воскових фігур.
за таких, як він, не виходять заміж;
та й вона лиш тінь пересохлих губ.

2020

перший, прийом! чи ти чуєш мене, перший?
скільки потрібно часу на мене, стерши
з пам'яті все, а пона́дто – слова й кроки?
все це не так виглядатиме крізь ро́ки.

перший, прийом! це давно вже моя тиша,
та, що довкруж, що морзянкою нам пише.
чуєш її? вона близько, вона – всюди...
перший, прийом! розкажи мені, як буде?

ми ж бо тепер ув оточенні злих духів.
нас не шукатимуть – підуть лишень слухи.
зрештою, хто ще зможе колись згадати
явки, паролі... всі імена і дати?!..

перший, прийом! відзовися, я свій, другий!
той, хто зібрав у кулак всю свою тугу,
стати хотів бодай кимось – не зміг встати.
перший, у нас втрати.

перший, прийом! розсекретила нас осінь,
вересень тихо за плечі торкнув – ось він
дивиться впевнено, мружить свої очі,
бавиться холодом (що йому я?) з ночі.

перший, прийом! я ж бо знаю, що десь є́ ти.
хай там вже як, але, зрештою, ми – квити.
нам в забуття, в невідомість, на дно Лети...
перший, а все ж, – де́ ти?!..

2017

почитай ті слова про тринадцяте й просто зітри,
я не мав на меті щось писати: ні вíршів, ні прози.
не лягає рядок, ніби фрази змітають вітри,
ніби я тут замерз на період лютневих морозів.

почитай ті слова і зітри їх, залиш їх, забудь.
все моє при мені і нема чого лізти зі шкіри.
ми з тобою удвох як смішні детективи з НАБУ ―
то шукаєм не тих, то, знайшовши, не знаємо міри.

ми з тобою удвох не складаємось, як не крути,
і римуємось теж нікудишньо, як кров до любові…
може саме тому ті слова про тринадцяте ти
почитай і зітри ― там помилка у кожному слові,

там розтріпані сни і реальність, яку я приймав.
там усі почуття, що приносились демону в жертву.
навіть ми там удвох, але більше нічого нема
окрім смерті, звичайно, бо з нею ми квити, ми ― мертві.

2017

починатися там звідки стелиться небо як дим
звідки сотні доріг поведуть тебе строго туди
де чекають давно ― там є стіл і накрито на стіл ―
невблаганно далекі й такі невимовно прості

звідки видно міста у яких ти ніколи не був
де про грішне мовчать адже грішне по суті ― табу
де існують слова не промовлені всує ніким
де ніколи рука не торкалась чиєїсь руки

звідки падають ниць і встають із колін у пітьмі
де ти вийшов у світ і зробив все що мусив і зміг
де біда на біді в невідомість бідою жене
де рятують слова: не забудь і не кидай мене

от і весь тобі світ з його сутністю плином і дном
і диявол тебе спокушає жінками й вином
непомірною розкішшю / часом / зужитістю рим
а Господь береже твою душу і тіло згори

і допоки живеш перескакуєш з миті на мить
стане часу для "я" але стане його і для "ми"
і допоки слова що здіймаються в небо як дим
не роз'їли тебе ― не вмирай /хоч не факт/ молодим

2016

я не бачу себе в амальгамі розбитих дзеркал,
мої сни ― якнайкращий сценарій для Девіда Лінча.
в моїй пам'яті збій, а думки як бурхлива ріка
у потребі добути, принаймні, до першого січня.
як там далі ― ніхто не підкаже, хіба календар,
що безпрограшно ділить життя на червоне і чорне.
я прийняв його так, як приймають що-небудь у дар,
як приймають удар; як сприймають прекрасне й потворне.
я прийняв це життя зі всіма стоголосими "ні",
з напівсказаним "так", ледь вловимим і вічно невчасним.
а дзеркальник тепер сто свічад наштампує мені,
в амальгамі яких я побачу себе лиш почасти…

2014

ще бодай один крок, аби стати найкращим
вона каже йому, і примружує очі
але й знає – удвох вони точно пропащі
він хотів би її, але він не хоче

він хотів би її, він просив би у дідька
ще хоча б один день чи, принаймні, годину
і усі почуття ці беруться нізвідки –
вона хоче від нього сина

але знає, що біль притупляється з віком
почуття – вони теж покриваються глеєм
він не став би найкращим з усіх чоловіком –
щось не так із його душею

щось не так в цьому світі вельмож і безхатьків
щось не так із цим небом, з водою і хлібом
він не став би найкращим у всесвіті батьком
але він їй потрібен…

2019

падає ніби камінь
віра моя в людей
не обростуть вінками
ті що ніхто й ніде

але й слідів не лишать
жодних тобі слідів
піде безмовна тиша
колами по воді

слухай не кидай камінь
не каламуть віки
бо заростуть вінками
ті що були ніким

кров'ю заллється морок
зітканий з блок-постів
скоро вже зовсім скоро
мертвими будуть всі

смерть або смерть на вибір
гоблін або паяц
ніби пустеля рибі
віра в людей моя

2024

я міг би, без сумніву, впасти на вуха,
щоб Ти мене слухав /хоч Ти б мене слухав/,
бо тут безнадія і майже розруха,
розбавлена жахом війни.
я міг би просити за себе й за неї,
за всі її сни, почуття, орхідеї,
розбиті серця, як любовні трофеї ―
за це хай не знає вини.

вона ж бо чиясь із чиїхось ілюзій,
брюнетка без гальм на розтрощеній смузі,
або ж нічия... може, подруга друзів,
що світ вибиває з-під ніг.
я міг би просити за неї хоч двічі,
відкинувши, зрештою, всі протиріччя,
бо й так, як зустрінеться вечір із ніччю,
знеціняться денні вогні.

я міг би за тих попросити, хто схибив;
хто бачив, як градом осипались шиби;
за тих, кому випав сякий-такий вибір ―
зі смерті одна лише смерть.
я міг би, звичайно… щоразу ми можем,
от тільки просити чомусь і не гоже,
життя невблаганне, до чаші підхоже,
наповнене лихом ущерть.

2021

Тихо. Немає слів і не чутно звуків,
позавмирали навіть дворо́ві пси.
Падають зорі з неба тобі у руки.
Падають зорі — тільки їх донеси.

Не дозволяй їм занапастити душу.
Серця мені ти навстіж не відкривай,
доки я з місця невідь куди не зрушу:
долі звичайних смертних — проста крива.

Падають тихо тіні на плечі — треба
всенеприйнятний біль тамувати нам.
Бо вже вростають спраглим корінням в небо
чорні дерева, ніби якась мана́.

Що вони знають — привиди темних вулиць?
Звідки взялася чиста оця сльоза?
Ті, що згубили розум, але незчулись,
ніби не "проти" щастя, хоча й не "за".

2021

вже січень розбив плани
на все, що, здавалось, було в руці
пливеш, то пливи ― стане
тебе ненадовго на цій ріці

вже й лютий пішов тихо
нема заметілей давним-давно
проснеться моє лихо
як антагоніст у старім кіно

і березень б'є в бубон
вселяє надію усім живим
от тільки моя згуба
зі мною на відстані і на "ви"

та й крига давно скресла
і квітень з весною звели мости
потримай мої весла ―
я більше не знаю куди плисти

2020

гірко чи солодко? довго чи коротко? —
вигорить все це дотла!
схоплять за горло тебе, моє золотко,
вісники чорного зла.
вітряно стане, туманом затягнеться,
ляже на душу печаль.
я ж розумів, що згадати її лиця
більше не зможу, хоча
тіні збиралися парами — бавили
в людях її силует.
просто корінням я врізався в правила,
правила зго́ді — в хребет.
дай же мені найстрашніше, незвідане,
бачене кимось у сні!
не пожалкую за щастями й бідами,
не пожалкую я, ні...

2021

...бо кожен тримає дорогу свою
і по́милки робить на власний розсуд
я ― з ким не буває ― багато п'ю
вона тупо трощить посуд

і так воно все день за днем трива
і котиться повагом далі й далі
і тільки байдужість, немов трава
росте собі крізь печалі

а з нею сліпий проростає страх
пускає коріння своє під шкіру
і я вже як пес ― з голови до хвоста
нічого не йму на віру

а в неї як в кішки ― дев'ять життів
і сховані кігтики гострі в ла́пках
я, певне, найбільше її хотів
коли вона ставила крапку…

та кожен тримає дорогу свою
і помилки робить на власний розсуд
я ― з ким не буває ― і досі п'ю
вона досі трощить посуд

2018

просто ти не моя Америка
і не я не тебе відкрив
тільки наскрізь з тамтого берега
продувають мене вітри

хочеш вірити ‒ можеш вірити
у безглуздість таких речей
я один відчуваю шкірою
як болить воно, як пече?

я один, чи мені примарилось?
може в просторі стався зсув
а тебе літаки за хмарами
до нових до земель несуть

і стрічають тепер летовища
нічию, не мою тебе
і, без сумніву, це видовище
варте всіх не моїх небес

а мені і свого не втримати
ще впаде на чужі міста…
‒ залишай нікудишні рими ти, ‒
скаже прямо Гертруда Стайн

2017

в білій церкві свято били дзвони.
я курив, а Сашка не курив.
на дротах розсілися воро́ни,
зиркати на бовдурів згори.

я ж тоді не знав іще, не відав,
що звернувши якось не туди,
я піду кривим порочним слідом
помилок, самотності й біди.

ось прості гічкоковські мотиви.
згасне вечір аж до забуття.
Гемінґвей, що світ йому спротивів,
краще описав би це життя.

на вогник моєї цигарки злітались примари
вони ж бо не знали, яка тут жахлива зима
усі мої мрії, що ними я день у день марив
розкидані десь понад містом, якого нема

а в місті — у тому — розбомблені парки і сквери
давно не клаксонять авта і не зловиш таксі
на вогник моєї цигарки злітались химери
та вічно не в повному складі, ну, себто, не всі

так-так, їх багато, як жертв від руки Че Ґевари
не більше й не менше, ніж випало нам усім бід
на вогник моєї цигарки злітались почвари
і чемно всідались на верхній і нижній губі

чого вам, кохані? я більше нічого не хочу!
життя і без того прожито на більше, ніж чверть
сьогодні чи завтра, удень чи глибокої ночі
на вогник моєї цигарки опуститься смерть

2024

скільки лишилось не читаних мною глав
скільки рядків загубилося на півслові
все, що змогла ти, і все, чого не змогла
хай залишається в ніжних руках любові

нам помирати доводилося не раз ―
я ніби кішку пригрів біля себе ката
розчерком не золотого свого пера
ти пробачаєш, як Ієшуа Пілату

нам помирати сьогодні, на днях, колись…
нам підберуть з потопельників Лети пару
все, що змогли ми, і все, чого не змогли
хай догорить в осяйному вогні стожарів

тут не судилося, може на небесах
перебиратиму списані кимось стоси...
ти коли підеш ― буяє нехай весна
я коли йтиму ― хай буде глибока осінь

2023

чи то Всевишній бавився кресалом,
чи то зірки розсипались як ртуть.
ми ще були, та нас уже не стало,
а ті, що запізнились на "виставу",
нехай ще день чи тиждень поживуть.

а ми усі́ тут: зрячі і незрячі,
надламані, розгублені — всі ту́т.
до пекла роздають квитки гарячі,
і брешуть ситі рила поросячі
демократично обраних іуд.

ми всі десь тут, у цьому пеклі скраю:
пирій, бур'ян, нізвідки і ніхто.
чи не тому з корінням виривають?
чи не тому не втрапимо до раю? —
вирішують у цирку шапіто.

і не втекти від долі — нічим крити,
не відвести впокорену біду.
життя і смерть тепер довічно квити,
я ж сам на сам хотів би залишитись,
коли мене на страту поведуть.

2023

де земля зацвітає ранами
там де випалена трава
називав я тебе коханою
найдорожчою називав

стали зими шалено лютими
і розбитими всі мости
не сказав я тоді "люблю тебе"
не сказав я тоді "прости"

а сьогодні змаліли помисли
почорніли немов смола
все довкола як дим коромислом:
смерть руїни війна бедлам

заглядають у вікна вибиті
хижі звірі лютневих днів
не зірватися б і не схибити
не шукати б спокі́й на дні

…чорні вирви і сталь обвуглена
ніби вавки на тілі міст
ти в одному із них загублена:
сліз немає вуста — німі

2023

Гори ― не одгори, світи, але не падай.
Мовчиш? Тоді мовчи про те, що не збулось
у перші дні, коли набрався листопаду
по вінця, до країв, як студня відголо́сь.

Ідеш? Іди, іди ― не озирайся вічно ―
крізь темінь, крізь віки до всіх своїх начал.
Нехай слова твої, немов зв'язок кармічний,
ведуть тебе до губ чи до її плеча.

Вона твоя любов, прокляття і прозріння;
суддя тобі і кат, остання з могікан.
Та силу звички ти не вирвеш із корінням,
а доля як полин ― гірка вона, гірка.

А як мовчиш ― мовчи. Світи собі та й годі.
У двох словах як жив не варто ще… Хоча
весь біль і вся печаль осядуться на споді...
Гори ― не одгори, як воскова свіча.

2023

зупини мене в час тривожний
доки розум не вбила злість ця
бо до раю мені не можна
а у пеклі немає місця

віджени всі мої печалі
ти це вмієш чи не найкраще!
і я може кудись причалю
на плотові своїм пропащім

і я може прийду до тебе
як уперше колись на сповідь
поки ще не згоріло небо
ув огненній своїй любові

не показуй лишень дорогу
що згубилася в травах сте́клих
як збиратимуся без Бога
йти до раю чи йти до пекла

2023