Мистецтво - це моє страждання,
це муки і водоворот подій,
я пишу щосили и старанно,
але думок нескінченний потік.
Сталін каже, що я націоналіст,
що мої твори - ворог,
але навіть якщо ви будете Богом,
то не образите мене цим словом.
Те, що я пишу, то є чиста правда,
про Україну, про нещастя людей.
Але краще ж заборонити твори,
та тримати їх під контролем.
Проходять місяці, проходять роки,
а мені все гірше,
нескінченний потік думок
губить мене все більше.
Але я не здамся і буду писати,
для себе і для людей.
Може, колись в моїх строках
всі побачать реальність подій.

Холодні очі,
немов темні ночі,
в них так тихо и спокійно,
дивишся - радується душа.
Ці ніжні очі,
як мережива чорні,
Вони витончені й красиві,
немов ліс та яскрава зоря.
"Не дивись, це дикий омут" - говорять мені голоса,
Але то є спокуса,
коли я чую спів солов'я.
Як в них бути, як не заблудитись,
забувшись у зірках і темних морях?