Міняю депутата на солдата,
або на нари – за його палац,
бо отакий слуга – то гірше ката,
цинізму і підступності палата,
а керівник – то кінчений паяц!.

Тому, повинні відслужити слуги
за вчинений з країною… абзац,
аби отримав кожен по заслугах,
уповні скуштував свою наругу,
зеленський, рабінович, інший кац…

13.07.2024

Богеміє, моє кохання гасне,
як у душі словами нищать храм.
У Чехії поет – то тільки básník,
письменник – лише spisovatel там…

Усе було: емоцій шал, любов і віра,
що ти моя і буду я тобі кумиром,
але тоді не оцінив кохання виру,
а «я твоя» із вуст твоїх – як вирок!

І знову ти майнула десь на виднокрузі,
і я пропав, і я попав у вир ілюзій.
У сні польоти, наяву, вночі і зрання!.
А може то лише жага? Жага… кохання.

На атоми я розберу любов,
молекулами питиму кохання.
Не пожалію у багаття дров,
аби палала ватра до світання!

І по краплині питиму тебе,
як спраглий подорожник у пустелі,
до вечора, що заведе в едем,
на мить не покидаючи постелі!

А ніч нам справжнє диво принесе
і, захмелівши в чарівнім польоті,
про те кохання напишу есе,
смакуючи твоїм нектаром плоті!

Заплакало дощами наше літо
закрило хмаровиння небеса,
незірвані поблякнули вже квіти…
Краса перетікає в круасан
і більше дошкуляє прохолода.
Хоча у ватрі тліють ще дрова,
не гріє вже ні молодість, ні врода…
Емоцій закінчилися жнива,
укрилися байдужості іржею
від відчуття буденності мети.
Убога ти… і тілом, і душею,
не грієш серця, як там не крути.

Не спиться, люба? Видно, що не спиш,
і радості в очах твоїх не бачу.
Життя людське – ланцюг із бурь і тиш,
та з долею нерадісних побачень…

Блаженний той, хто світ пізнати встиг
в фатально-рокові його хвилини
і смак життя усе ж відчути зміг,
здебільшого смакуючи полином…

Скажи, кохана, хто для тебе я
і чи потрібна вся оця пригода?
У тебе хоч маленька, та сім’я –
я ж не роблю в твоїм житті погоди…

Скажи, навіщо марнувати час
на літню і чужу тобі людину?
Що здатне нині поєднати нас?
У тебе ще дороги половина!.

Скажи – тобі навіщо це усе?
Можливо і сама того не знаєш…
А зустріч ця добра не принесе,
коли насправді щиро не кохаєш…

Ти кардинально погляди змінила
чи то лише маркетинговий хід?
А мо’ планида потріпала крила
і залишила на мармизці слід?!.

Поблякнули колись яскраві очі,
десь вивітрився сонячний янтар,
та посмішка ще чарувати хоче,
але бракує вже небесних чар…

Чомусь уже не радує картина,
де під очима відголоски літ,
і досвіду зрадлива павутина
нас повертає у реалій світ…

Ти мені кохання принесла,
Чехію, Моравію відкрила…
Відчуваю, відростають крила,
тане попереду сіра мла!

Ти мені Богемію спасла,
врятувала дику безнадію…
Я тепер уже про завтра мрію,
а учора – човен без весла!

І немає тим дивам числа,
та ховати вимушений вуха,
бо якби усе, що кажеш, слухав –
знов човном лишився б, без весла!.

Все минуло, пройшло… Відпускаю!
Догоріли недолі мости
і весна утонула в розмаї.
Туга серце бентежне не крає,
що мене зустрічаєш не ти…

Все спливло, пронеслось, відлетіло
постає вже світанок новий.
Свіжий вітер наповнив вітрила,
і несуть мене подумки крила
до нових, ще незвіданих, мрій!

Закінчилась у серці негода,
вже нічого, ніде не шкребе.
І упевнено ставши на сходи,
де немає ні снігу, ні льоду,
відпускаю навіки тебе.

27.04.2023

Зневаги чом багато у суспільстві?
Чому неправда поглинає світ?
Чому усюди підлість і насильство?
Невже людський вироджується рід?

Ми уявляли так собі сучасність?!.
Бракує запитань і навіть слів,
бо жадібність панує та безкарність
і розбрат усіма заволодів!.

І не відмити ті родимі плями
ні в чистий, ні у будь-який четвер.
Як людство не повернеться до тями,
невдовзі пролунає – світ помер!

Укласти мир воно готове,
не відновивши статус кво,
а пістолет – напоготові,
і знову суне кулю в ствол!

Та «міль» несе всьому народу
ідеї братнього злиття:
кайдани миру і свободи,
а ще – петлю для забуття.

Бо сіє прутень в Україні
лише біду і люту смерть.
Уже очікує скотину
болотяна мокшанська твердь!

Дорвалися до влади арлекіни
на тьмяній хвилі шабашу бариг.
Вже накриває словоблуддя піна,
і нудить від шахрайства та інтриг.

Врядилися паяци в однострої,
вони «герої» в нинішній війні...
Як легко научать мистецтву бою,
коли той бій гримить... удалині!

Із клешнею туди зелена жаба,
де кінське не ступало копито́.
Якщо не дати відсічі нахабам –
загубить і державу шапіто!.

Ховаючи хвилини в мушлю часу,
рахуючи години і роки,
данину повертаю я Парнасу,
з Пегасом деручись крізь будяки…

Моя ти конячино вередлива,
уже з тобою стільки літ ідем –
побачили удвох доволі дива,
але не відшукали ще Едем…

Яка мета? Ніхто оте не знає!
Тернистий шлях дає не лише Бог…
Та ми його упевнено долаєм
і сонце зустрічаємо удвох!

Не вийшло казки, будень чари з’їв,
рожеві ранки в побуті сховались,
а на початку нам обом здавалось,
що чуєм одне одного без слів…

Але чомусь усе пішло не так…
У тому винні випадок чи доля
і наші намагання вельми кволі,
що повернули ми тоді навспак?.

Та як би нам сумливо не було,
талан чи варто надаремно злити?
Коли не можна все перемінити –
не додаваймо суму в темне тло!.

Жура навколо тебе і страждання…
Усе несе лише душевний біль!.
Як похіть видавати за кохання –
і серце поглинає заметіль.

Укриється воно сердешне снігом,
закуте в кригу, стихне назавжди.
А ти усе гортаєш долі книгу,
лишаючи присутності сліди…

Невже ми помилилися обоє,
що різними дорогами пішли,
і снитиметься лише запах хвої
та журавлине жалібне «курли»…

Уява малюватиме волосся,
що хвилями спадало до плечей.
Жалітимемо – щастя не збулося,
серед безсонно-місячних ночей.

Невже ми розминулися у часі?
Направились у різні полюси,
серця закривши на сталевий засув,
у пошуках примарної яси…

Ти живеш в перевернутім світі,
де ногами усе догори,
а на щоглах розвіює вітер
полинялі надій прапори…

Де колишуться думи в затоні,
повні ревнощів, суму і мрій,
що як яхти стоять на припоні
і чекають на тишу завій…

Де висять кажани-сподівання,
головою схилившись униз,
а між ними примара кохання
видуває з валторни каприс…

Ти існуєш у схибленім світі,
де за люстром лише пустота
і спустошує сумнівів вітер
власну душу. Свята простота…

Ти жінка-вамп, ти просто унікальна.
Такої іншої нема і не було,
а на обличчі усмішка фатальна,
що вкоротила не одне крило…

Ти – жінка-фікс, уява невичерпна,
і спокою оточенню нема…
Тобі б зимою у спекотний червень,
на тепле море, а мороз – дарма.

Упевнена в собі незаперечно,
на все у тебе власна думка, план…
Та запитаю, може недоречно –
Чому кленеш омріяний талан?

Ти діамант у золотій оправі,
із кожним днем росте твоя ціна…
А може те усе лише в уяві?
Чи не тому і досі ти одна?