Михайло Слабошпицький: «Викинув би зі шкільних читанок і «Харитю», і «Ледащицю», і «Наймичку»…» 06 жовтня 2006
Український письменник Михайло Слабошпицький відсвяткував свій 60-річний ювілей.

Його літературні портрети, критичні статті, оригінальні твори давно стали взірцем стилю і професійності. Наша розмова з Михайлом Федотовичем — про таємниці письменницького ремесла, сучасний літературний процес, дружин і дітей…

На Форумі видавців Михайло Слабошпицький презентував нову книгу «25 поетів української діаспори», над якою працював з 1992 року. Її героями є Юрій Клен, Євген Маланюк, Леонід Леман, Олекса Веретенченко…

- Коли я працював над літературними портретами цих поетів, — розповідав Михайло Слабошпицький кореспондентові «ВЗ», — то між їхніми поезіями і сенсаційними моментами у біографіях обирав сенсації. Намагався бути Андре Моруа. Є два підходи. Можна взяти відому людину, скинути з неї штани й сказати: «Дивіться, яка вона потворна!». Ян Парандовський написав геніальну повість про Оскара Уайльда «Король життя». Читаючи цю книгу, розумієш, як дорого письменник заплатив за свої шедеври. Не було б його особистої трагедії, не було б і багатьох його шедеврів. І пишеш не задля того, щоб скидати штани з генія, а щоб розкрити суть його творчості. А от, скажімо, Бузина, скидає штани і каже: «Нічого тут нема!». Неможливо у дощову погоду не вступити у болото. Відомі люди в нього також вступають. Але тим вони й цікаві для нащадків.

Без знання життя письменника неможливо зрозуміти його творчість. Для прикладу, Тодось Осьмачка — наскрізь автобіографічний. Коли я писав книгу «Поет із пекла», звернув увагу на те, що кожна власна назва у його творах — не вигадка, вона існує насправді. Особиста одіссея Осьмачки відтворена з документальною точністю і помножена на особистий талант і фантазію. Цікавий епізод: Осьмачка закохався у черницю і співав під її номером у готелі серенади. Сестра Йосифа (так звали черницю) змушена була втекти, і вони ніколи більше не побачилися. А в найпохмурішого українського поета Тодося Осьмачки з’явилися світлі мотиви інтимної поезії.

- Про кого легше писати — про наших сучасників чи про тих, хто жив століття-півтора тому?

- Коли я писав про Марію Башкирцеву, у мене не було досвіду біографа. Прочитав її щоденник — і побачив багато невідповідностей. Виявилося, цей щоденник «підчистила» її мама. Вона викинула з нього всі відверті місця про родинні стосунки, погляди Марії на ту чи іншу подію… Довелося дофантазовувати. Ця книга, яка витримала п’ять перевидань, мені дорога, як моя молодість. Коли ж я писав про Осьмачку, то все було по-іншому. У мене уже був чималий літературний досвід. Знав, що хочу сказати. Була ілюзія, що все знаю про цю людину. Осьмачка жив із власним пеклом у душі. Він сам був нещасним і робив нещасними людей, які його оточували, — дружину, близьких, друзів. Я написав про це. Син і онуки Осьмачки написали мені після цього гнівного листа. Згодом вибачилися.

- Про кого зараз пишете?

- Роман про Никифора Дровняка з Криниці — генія наївного малярства. Працювати важко, адже він не залишив ні щоденників, ні спогадів, лише картини. Була полеміка з приводу його походження. Ті, хто його «відкрив», намагалися довести його польське походження. Цікаво також, що в дитинстві Никифор був жебраком. Існувала навіть Гільдія жебраків. Голові цієї гільдії Шпуньці поставили пам’ятник. Йому платили податки. Никифор прислуговував жебракам, коли вони приїжджали до Криниці на якесь свято. Бачив, як вони віддирали бороди, змивали струпи, як у них з’являлася друга рука чи нога… Потім накривали столи у шинку. Никифор мав паспорт жебрака, який видавався у тодішній Польщі. Для нього жебраки були артистами, вільними людьми, а не ізгоями суспільства.

- Хто для вас є взірцем стилю?

- У молодості я був під впливом творів Павла Загребельного, особливо його роману «Диво». Він був для мене українським Фолкнером. Потім відкрив для себе Василя Земляка з його «Лебединою зграєю». Згодом — Григора Тютюнника та Валер’яна Підмогильного.

- Як оцінюєте сучасний літературний процес?

- Зараз багато цікавих письменників. Наприклад, Євген Пєшковський, якого називають «запізнілим Прустом». Цікаве явище буфонади Андруховича — ігровий момент. Цікаві й Роман Скиба, і Сергій Жадан. Прочитавши романи Любка Дереша, зрозумів, що між нами — тисяча років. Не вловлюю його сигналів. У кожного покоління — свої письменники. Дереш цікавий поколінню мого сина, яке дивується, що ми могли захоплюватися Фіцджеральдом чи Ремарком. Для них Любко Дереш — письменник усіх часів і народів.

Українська література завжди була пріснуватою, письменникам бракувало освіченості, знання іноземних мов. Їй бракувало життєвої радості. Якби я був міністром освіти, то викинув би зі шкільних читанок і «Харитю», і «Ледащицю», і «Наймичку»… Це треба проходити в університеті, на філфаці. А навіщо дітей у школі бити по голові, переконуючи, що у цьому житті немає нічого доброго, вкладаючи шизофренічну свідомість?

- Ви тричі розлучені…

- Але у дружніх стосунках з усіма колишніми дружинами. Вони жартують, що я — поганий чоловік, але хороший батько. Старша донька залишила прізвище Слабошпицька і дала його своїм дітям. Вона — редактор журналу «Viva!». Середній син Мирослав працює у Санкт-Петербурзі режисером над серіалом «Бандитський Петербург». У нього контракт ще на п’ять років. Каже, що українську мову там чує частіше, ніж у Києві — третина працівників студії — з України. Молодший син — 19-річний Святослав (ми народилися з ним в один день) знімався у старшого в епізодах фільму «Поет і княжна» — грав козачка. Святослав вчиться в університеті на факультеті міжнародних відносин. Створили з однокурсниками фірму, що спеціалізується на комп’ютерному дизайні. Чимало сайтів по всьому світі — їхня робота.

Київ-Львів.

На фото: Михайло Слабошпицький: «Неможливо у дощову погоду не вступити у болото. Відомі люди в нього також вступають. Але тим вони й цікаві для нащадків».

Розмову вела Людмила Пуляєва Фото Галини Гузьо, газета «Високий Замок»