Вода приймає сподівання,
Мою брехню, моє кохання,
Мою ненависть, міркування,
Не збиті віросповідання,
Тебе хай приме, хоч втони,
Назавжди у святій воді.
Мою мрийливість і чутливість,
Мóї крики й гамінливість.
Хай прийме душу і вірші,
Пішло усе, усе на дні.

Коли ріки скорботи висохнуть,
А пустирі на їх місцях проіснують достатньо,
Там де колись текли течії водні,
Виростуть новí, цвітіння щастя.
І навколо них з'являться черги,
Тих хто народився до початку культу на горе,
Та молодші за нарождення первобутніх енергій.
Хто буде палити особисті обгортки,
Тим самим підвищуючи свою смертність.
Ті, чиї м'язи пам'ятають руки смерті і Бога,
Ті хто будуть ненависні іншими за природу свою, й відвертість.
Ті хто ще пам'ятають птахів і море.
Ті хто мають квіти замість клапанів в серці.

Скажи мені, дитя весни,
Що тебе турбує?
Чому ти плачеш від біди,
Чого тобі бракує?

Чи це проміння між гіллям,
Сліплять тобі очі?
Чи це річки розлились так,
Що не перескочеш?

Гуки сови у пізній час,
Підняли серед ночі?
Чи то були не сови знов,
Бо зови були вовчі?

Чи загубив ти знов свій слід,
А може то все чари?
Може дядька лісовик,
Згущив над лісом хмари.

Чому мовчиш,
Невже причин нема?
Невже не знаєш ти,
І не вгадала я.
Ну що ж, спочинь,
Спочине хай земля.
Та не забувай весни,
Не вічна й вона.

Мій кращий вірш,
Був написаний у стані повного розпачу.
Ніхто не казав мені що він кращий,
Я придумала це сама-
Для підтримки себе і образу.

Ніхто не читав моїх віршів,
Я не маю жодного доказу.
Але по теоріям з уроків у школі,
Чим гірше людина -
Тим краще її сміття і покази.

І палити листи романтичніше,
Ніж писати перекази.
В мене немає музи,
Натхнення вирізається лезами...

Куди виливати всю свóю ненáвисть?
Кому з вас кричати, кого турбувати?
Кому пожалітись? Питати? Зустрітись?
Кому розказати про те що наснилось?
Кому розказати про те що вже сталось?
Чи буде цікаво? Виникають питання?
Донести би так, щоб не тільки страждання?
Писати? Співати? А може... мовчати?
Чекати поки самі зрозуміють?
Щоб лезо торкнулось не тільки шкіри?
Друкувати в газетах? Клеїти листування?
Скоромовкою тороторити на чужому єкрані?
Ховати за метафорами кохання?
Замовляти в письменників оповідання?
Просити в вітрів приносити вітання?
Що нам робити? Це ж не змагання...?

Куди виливати всю свóю ненáвисть?
Кому з вас кричати, кого турбувати?
Кому пожалітись? Питати? Зустрітись?
Кому розказати про те що наснилось?
Кому розказати про те що вже сталось?
Чи буде цікаво? Виникають питання?
Донести би так, щоб не тільки страждання?
Писати? Співати? А може... мовчати?
Чекати поки самі зрозуміють?
Щоб лезо торкнулось не тільки шкіри?
Друкувати в газетах? Клеїти листування?
Скоромовкою тороторити на чужому єкрані?
Ховати за метафорами кохання?
Замовляти в письменників оповідання?
Просити в вітрів приносити вітання?
Що нам робити? Це все змагання...?

Я казала про наступний дзвінок знаючи,
Що його вже ніколи не буде.
Я уявляла нашу зустріч в Парижі,
Знаючи, що їй нема місця.
Я бачила свій дім у примарі,
Маленький. З садочком. На околиці міста.
Я жадала великої сцени і знала,
Що так і не з'явиться "та сама пісня".
Позичала книжки і буклети,
Хоч знала що ніколи їх не відкрию.
Записала себе в найвидатніші поети,
Хоча й писати я толком не вмію.

Мовчати можно хоч до пізньої ночі,
Поки не зламаю всі кістки б'ючись об стіни.
Я не знаю як стати мені ще серйознішою.
Я не знаю чи буду я колись щасливою.

Нащо святкувати усі дні народження,
Якщо одного ранку я вже не прокинусь?
Я боюсь виходити наодинці на вулицю,
Хоча,й вдома мені одній страшно сидіти

Нащо писати усі ці пісні,
Якщо їх все одно ніхто не побачить?
Так само, як і мої дитячі вірші,
Вони все одно нічого, ні для кого не значать.

Чотири акорди і строки безтямності.
Ось вся наука, нема тут ніякої щирості.
Я б могла працювати на телелебачені,
Там теж з правди тільки дати і призьвіська.

2023 рік

Під натиском кисню,
Під дією лужного розчину,
Я розчиняють у масі людей,
В них занадто дотепні лозунги.

Думки розщепляються,
Ненароком всі рими губляться,
Всі хто побачить, попрошу я вас,
Будь ласка, додумайте.

Від сміху до ліків,
Та хіба такі речі лікуються,
Хоч і я боюсь крові,
Саме нею життя й малюється.

Соціальни проблеми,
Не мають вже жодного значення,
Коли ти є і чинником,
І в списку об'єктів ураження.
2023 рік

Я все що відчуваю її на порогах своєї уяви.
Я постійно згадую її гарний сміх.
І якщо я можу здобути, хоч секунду тінь  її незначної уваги,
Я зроблю це, щоб тільки вгодити їй.

Я зустрічаю її образ, у місці,
Де тяжкі груди моря, зустрічають весняний сніг.
Від неї побачу не більше ніж втому,
Та й це, для мене - найбільша нагорода за  непробачніший гріх.

Нею наче пронизані всі бажання і вислови,
Вона важливіше, за будь який страх.
Хоч, я й не можу згадати лиця її риси,
Я відчуваю її у крові,у венах, кістках.

Вона у книжках, у малюнках , у мисленні,
В холоднім повірті у небі ночах,
У зірках, що не трактують, бо до нас їх вже
виснажили.
У тріщенках і уламках скла від дзеркал.
2023 рік.