він вже повністю наповнений брудом
після її 100 кроку по колу
бо вона,як завжди не знімає мешти
він,як і минулого разу-не мовить ні слова

вона гупотить по ньому ще дужче
каблуком розірвавши кінцеву точку опори
він,як вперше дякує,ніби це дарунок
вона,як і вчора-рани його перекриває глумом

він вже мав би піднятись і змити ці будні
поки вона знімає мешти у новому домі
та він знає,що зрештою вона повернеться
бо крім нього-її бруд більше нікому не треба

і якби він мав ще раніше вибір
стерти всі її сліди на своїх доріжках
він би ніколи не звернув на нього увагу
аби вона завжди була комусь потрібна

Вона мовчала
Заживо ковтаючи лезо,
І не кричала
Аби собаки не будили пресу.
Захлиналась кров'ю
Не посміхаючись широко,
Аби всі думали
За що вона це щастя отримала?

Він сміявся
Губивши усі манери,
І забувався
У снах зі спекотною леді,
Смикав руки
Коли вона намагалась його втішити,
З огидою гиркав дверима
Коли усі стіни тріскали,від її криків та відчаю.

Вона-ядучий сигаретний дим,
Туманить розум,й всі вуста мої у нім.
Задихаюсь.
Кашляю.
Вдихаю знову.
І знаю-звикну,роблячи себе рабом її.

Вона-табак,який виною всьому.
Проникливо надломить рівновагу й сни,
Посіє в середині купу гною
Й ідучи,залишить все мені...

Вона-розвіяний,гнітючий попіл,
Що після себе хибну вабу оселив.
Я вірю,що відчую знову твої ноти
Не губами тільки-пальцями,що гасять чужаків.

Вони мовчки сказали один одному
Лиш мені шкода
Й останнім дотиком до рідних рук,
Утамували біль і виправдання власних
Перешкод на їхню долю
Посміхнулись,не видаючи тремтіння душ.
Вони розбіглися.
Затоптуючи мемуари в тротуари.
Не знаючи куди подіти всі роки...
І ріки,що вони разом перепливали,
І очі..очі,що собою закривали кулі самоти.
Вона згадала,як він оберігав її від втоми,
А він,як вона ту втому викликала у бої.
Її душа кричала:"Я лиш в ньому!"
Без правил,без логічних перспектив
Лиш вітром у волоссі закружляю,
Лиш туманом плечі сильні обгорну.
А він казав:"Вона подарувала мені вірші.
І день,коли зненацька смерть її за руку узяла,
Нічого не сказавши так й стояла
Ловлячи дощу краплини,аби я
Тільки встиг закарбувати у серці всі тони її лиця..."

Зупинились.Впали на коліна.
Намагаючись забути насолоду усього свого буття.
Сльоза скотилась,забираючи за раз увесь супротив,
Й сказала:"Час не повернути,але тебе на мить ще-так.."
Тож я біжу.
Тільки чекай на мене там.

Вона ніколи не вміла говорити з ним напряму,
Тому він ніколи не захищав її від осуду совісті на краю

Тому він не дізнається,
Як вона ненавидить його губу,
Яка торкалась всього-але не її контрастів,і простого "люблю".
Тому вона ніколи не зможе спокійно спати вночі,
Тому він ніколи не приховув нових захоплень та глядачів.
Тому вона шукатиме забуття у кров'яному вині,
Саме тому він не бачить шипів,які пробивають її сади.
Де вона раніше любила думати про їхні роки,
Де вона наважилась вперше взяти у свої руки
його кришталі.

Саме тому вона далі мовчки лежатиме голою у замкнутому куті,
І тому він ніколи не поцікавиться,чому вона почала викурювати свої поривання душі.

Ми почали з нею розмову вночі,
Допоки ще свіча не втонула у власній труні.
Я запитав:
Чому ти так і не прийшла?
А у відповідь лиш посмішка й мовчання ягня.
Ця тиша прорізала смолу,
Що запекла правду,і мою останню грішну сльозу.
Я запитав:
Чи вистачає тобі зараз всього?
І отримав гостру біль
Через яку забув,чи я взагалі живу.
Її погляд проклав шлях до вершини спокути
Я впав на коліна і почав говорити до неї,
Як до власного іншомовного Бога.
Загубивши молитви і говоривши щиро,
Я розумів-це те,чого вона завжди хотіла!
І що я забирав,надаючи їй вигляду квітки,
Якій не вистачає фосфору та міцної підтримки.

І тепер замість мене,
Її доглядає чорний ворон.
Який втамує її голод,й продовжить з нею розмову.
А мені лишається лиш споглядати на фото,
Закутане в чорний туман моїх хиб
І не здійснених в глибокому морі дотиків.

Мене не потрібно любити.
Лиш,як повітря вдихати в клітини
Не старіти від сміху до болю
І тримати руку в гіпсі для ролі.

Мене не потрібно кохати.
Лиш,як воду кожен день випивати
В тих ріках втопити книгу скарг
І забути за створений тобою для мене курган.

Мене не потрібно любити.
Лиш,як гальма вчасно вміти не спалити
Подушкою безпеки обгорнути серце
І все ж в кінці намагатися поцілувати
Навіть якщо без перцю...

Він пішов за нею в море
Бачивши лише її маяк
Аби чути,як вона хоробро
Пробивається крізь хвилі у власний шлях.

Він пішов за нею в море...
Знаючи,що під ногами не знайде він дна.
Відчуваючи,що зможе потонути
Та в останню мить все ж буде бачити її талан.

Він пішов за нею в море
Пошепки,як той маяк
Аби хвилі її ненароком
Не перетворити в шторм побоювань та вагань.

Він пішов за нею в море...
Знаючи,що порт його тепер самотній лист,
Що маяк той не йому дорогу світить
Але він й без того світла знає,
Що вона,як він іще "не спить".

І ти будеш сидіти біля розтоптаної печі,
Намагаючись укутати так свої кістки,
Й заспокоїти цим душу вибиту з зв'язку,
поки я блукатиму у відчаї коло мосту.
Шукаючи там прихисток від чужих манер
і рятуючи тебе від голоду згубних очей...

Та проходить рік цих тяжких спроб...
Твоє тіло вже розїджене після мурах й незграбних мук,
І немаючи змоги тебе поховати,
Сиджу коло тебе,закриваючи рани гіркими сльозами
І молюсь Богу,щоб дав тобі спокій,
а собі лиш хочу витримки і помсти святої!

Ти правду говорив...
Я безхребетна.
Не вмію дихати сама,
І вірити у небо.
Не знаю де горить,
А де будинок з глини або снігу.
Куди метати кулі
Коли самотужки гину.

Ти правду говорив...
Вона це краще вміє.
Любити так,щоб вітер перестав гудіти,
Щоб блискавка не била,
А давала напрям,
Щоб у моменті зникнення
Портал спрацьовував одразу.

Ти правду говорив...
Ми-не 8 чудо.
Ми-колії і 2+2 тут не 4,
Ми не складаємо в суді обіту
Надіюсь хоч вона
Робитиме з тобою виклики коханню й світу.

А блуза в крові,мов пелюстка троянди
Яка досі самотньо стоїть у воді
І навіть не знаю,що хочеться більше зробити
Витерти кров чи подарувати тобі..

Є в цьому рішенні щось неймовірно звабливе
Наприклад:
Те,що ти будеш горіти у вічнім вогні!
І навіть не знаю,чи колись зрозумієш
Що ця кров не ядом могла бути тобі.

Ти вже набрид...
Ти вже не тямиш,що говориш!
Ти вже спалив яєшню,і блукаєш десь далеко від погоди,
Яка тепер лиш і погіршується в цьому домі.
Ти вже нестерпний...
Ти не тямиш,що ти робиш!
Ти вже розбив тарілку,що летіла повз мого вуха,
І розрізала нарешті всі ці пута.
Ти вже не в собі...
Ти вже не маєш тої волі!
Ти вже чорта приволік,аби лиш тебе не чіпали
В цьому створеному тобою болоті.
Ти вже тікаєш...
Ти розбираєш все на запчастини.
І залишаєш мене тут саму,посеред голів тобою розбитих,
Не знаючи,як поводитись серед чистих душ.

Кожен твій крок,несе за собою весну.
Кожен твій подих,немов у повільній зйомці,
Який я намагаюсь запам'ятати в першу чергу
Своїм нутром.Тож продовжуй,не зупиняйся!

Кожен твій рух,відтворює витонченість віршів.
Кожне слово твоє,має свою власну спецію,
Яку я намагаюсь смакувати на всі 100%
І зробити з неї наш особистий витвір мистецтва.

Кожна наша зустріч,має властивість реанімації.
Кожна наша історія підходить до завершення,
Яке варто якось розгадати,і закрити лабіринт цей сну.О,прекрасне дежавю!

Не позичать мені для вас любові
Ні в голоді,ні в самоті,
Як той колодязь,що водиці повен
Не дам засохнути через віки.

Не жаль мені для вас любові
Ні в темряві,ні в тишині,
Як та свіча,що в склянці зморена
Не згасну у солоній зливі вашої журби.

Не позичать мені для вас любові
Ні з близька,ні з далечини,
Як той останній день у материнській хаті
Закарбуюсь й буду гріти всі подальші дні.

І він піде.
Піде не подившися на світло,
Нашого першого побачення і літа.
Не подивившись на будильник коло нього,
Який показує кількість його "прийомів".
Піде не перевіривши на кухні,
Чи є там залишки розбитих чашок
Від його нахлинувшої болі та розлуки.
Піде забувши про сорочку чорно-білу
Забувши навіть двері за собою зачинити.
Не подивившись навіть і на мене.
Чи я хоч вкрита від його фальшивої любові "аж до неба".
І він піде.
Піде,щоб повернутись знову.
І влаштувати у моїй квартирі бунт,тих почуттів чужих і невгамовних.
А я залишусь,як і залишась завжди.
У цій квартирі "одного спільного бажання".
І буду й далі,вестись на усі його медові
І водночас залиті кров'ю перли мови.
Бо так все ж є хоч декілька відсотків того,
Що він буде промовляти не її ім'я на зорях.
І буде відчуття,що він завжди зі мною,
Тримає ту крихку стелю з катарсису і гною ран моїх ранкових.

Цей вічний голод
Голод-від самотності без тебе
І ця тривога
Через незнання усього решти
І мої руки
На яких ці перехресні шкерти,
Що кров'ю заливають твої нерви.

Ця вічна порожнеча
Порожнеча-болю
І егоїзм цей
Через гріхи прихованої змови
І моє тіло
Яке приймає образ пластиліну,
Що кров'ю дякує за пожиттєвий вирок.

В мені є все те,чого ти боявся...
Відтак я книга,яка перегорнулась всього лиш два рази.
Коли ти дивишся на її назву
Хочеться спитати:Чи треба вона мені зараз?
Може повернутись до неї наступного разу.
А книга потім буде мати вже інший сенс та фрази,
Які могли все ж таки бути твоїм життям зараз,і взагалі завжди!
Тому наступного разу обходячи її задом,
Подумай
Чи варто тоді тобі тут "бути" зі своїм страхом?