Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Роман Скиба (1970)

  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. Про фізику і лірику, або суддю на мило!
    Літературні курйози — явище міфозаанґажоване. І не про древність його йдеться, — говорити про це було б занадто банально, — а про жвавий (аж до сліз захоплення) інтерес, який ці «блішки» викликають у читача, часом, всупереч логіці, не «опускаючи» автора-штрафника в очах суспільності, а роблячи його ще більш відомим. Втім, наш сучасний читач теж огорнутий ореолом міфу, адже іноді довести його існування не так просто. І все ж, не вірити в його наявність — ганебно, а образ його у різних іпостасях цілком доступний нашій уяві. Он — інтелігент в окулярах, який, мабуть, не лише щось читає, а й сам пише. А он — «нормальний мужик», який поважає детективи, але в дитинстві штудіював і класику. А що давно це було — не біда: от довідається він від інтелігента, що класик десь «облажався», і миттю сюжет згадає. Тим більше, що класиками і пригодницький жанр не ображений. «Ти диви — я от етого пісатєля так в дєтстві тащився, а фігні-то й не замітив...»

    От, наприклад, у Дефо — Робінзон, перетягуючи уплав речі із залишків свого корабля, роздягається для зручності «як мать родила», курсує морем туди-сюди, а вилізши на берег, виймає раптом з кишені (!) запопадливо прихоплений з потрощеного судна пакунок з куривом і дуже тішиться, що цигарки ті, а чи тютюнець (міфотрактування можуть бути різні), хоч трохи й відсиріли у воді, але потенційно придатні для вжитку... А знаєте, у Купера... Індіанці причаїлись у засідці на палому дереві, що нависло над бурхливим потоком. Аж ось якраз під ними пропливає ворожий пліт. Оскільки потік бурхливий — іде він на великій швидкості (хоча, може, й ні). Та як би там не було, індіанці все сидять і морально налаштовуються... Коли пліт уже на сумнівній досяжності, вони — не одночасно, зауважте, — один по одному нарешті стрибають. І що? Пер-
    ший — слабак: булькнув у воду, другий теж; здається, і третьому не пощастило, але четвертий чи п’ятий (найкрутіший, зрозуміло, чувак) плигає і досягає (ну, принаймні, майже)...

    І справді, цікавий феномен: курйози додають шарму, змушують прокручувати в умі деталі, що, здавалось, навіки поховані в надрах забуття, і, відповідно, ще раз називати імена авторів. Та облишмо прозаїків, до того ж класиків, з ними все ясно. От поети! Тут узагалі на предмет курйозів нива неорана, край непочатий... А ще коли про сучасних мова... Цікаво, чи не полишили критики плужком ту ниву розпушувати, скарби при цьому знаходячи...

    Розгортаю журнал «Форма[р]т» №5 на сторінці 37 і переходжу в роль читача статті п. Григорія Горицвіта з довгенькою назвою «Заєць з усмішкою Сізіфа, або Міф про творення», що, власне, є рецензією на книжку Маріанни Кіяновської «Міфотворення». Те, що рецензія має розгромний характер, одразу й не збагнеш, але передчуєш майбутню «бурю» з перших рядків: за стилістичними особливостями, а також за вгадуваним благородним імпульсом пана Г. Горицвіта «дати жертві фору». Вона, фора, у цьому випадку — «розлога» (за визначенням критика) цитата з передмови Олени Галети, яка, з усього судячи, вміщена у статтю як привід для антитез. Проте з антитезами п. Горицвіт не поспішає і, перенизавши фрагмент передмови невинними авторськими уточненнями, покликаними засвідчити, що саме він, а не Галета, контролює ситуацію, обіцяє повернутися до цитати пізніше. Забігаючи наперед, скажу — слова п. Горицвіт майже дотримав. До Галетиної передмови він таки повернувся, щоправда, вже не до цього фрагменту, а до іншого, де, власне, передмовниця сама звертається до цитування. Таким чином, сміливий критик кидає виклик ще й Юрієві Бедрику, що презентував першу збірку Маріани Кіяновської «Інкарнації». Це, безумовно, доводить «крутість» п. Горицвіта — йому одного суперника мало. А що «пост-розборки» він затіяв у Пост Скриптумі до своєї рецензії — то, мабуть, на той час уже дуже втомився, отож, зізнався сам: «Стосовно Бедрика та «Інкарнацій» щось однозначно-критичне чи таке ж критично-недвозначне мені говорити важко, позаяк не був «інкарнований» текстами книжки першої. Оцінки О. Галети щодо «Міфотворення» коментувати не хочу. Нехай вона (оцінка) буде на совісті останньої». Добрий він, п. Горицвіт, милосердний.

    Та ходімо назад до початку. Роздумуючи про природу песимізму та оптимізму, п. Горицвіт зауважує, що «Маріанна К. всуціль оповита містичними шатами і декаденсними серпанками», і тут же таки у дужках висловлює сумнів у її щирості: «... дивлячись на усміхнену світлину автор-ки, щось не дуже у це віриться. Тут можливий варіант, коли «ні, я буду крізь сльози сміятись, через лихо співати пісні»... Ефектно п. Горицвіт «припечатав». Може, й справді Кіяновській було б варто дати на обкладинку якусь заплакану фотографію?

    «Все, як і годиться у сучасній поезії... — веде канву жорсткого аналізу
    п. Горицвіт. — Метафори метафорять, епітети — виконують свої функції, гіперболи теж не байдикують...» Поетеса чудово засвоїла атрибутику, топоніміку і міміку, рефлексії і почерк сучукрлітератури. Незгірше бага-
    тьох», — висновує він у кінці абзацу. Цікаво, це теж «фора» шляхетного критика, чи вже безпосереднє звинувачення? Якщо друге — то в чому?
    У професіоналізмі? Ні, мабуть, це таки «фора» — заспокоюю себе... Але ж чудо дивнеє — усі цитати з віршів опальної авторки ілюструють щось зовсім не те, по чому лупить оцінювач; більше того, якби я ніколи не читав Кіяновської, то, оглянувши представлені строфи, неодмінно забажав би це зробити якнайґрунтовніше (адже при такому рівні «поганих» віршів, якими мають мають бути «хороші»?!). Таке враження, що п. Горицвіт дивиться крізь призму якихось незвичайних окулярів, а відтак «зріт в корень»... Але стежмо за розгортанням його критичної думки... Він іде по розділах. Наголошую, не по трупах, а по розділах. Точніше, по їхніх назвах: «Слово перше. Сад. Слово друге. Ангел. Слово третє. Вода» і т. д. Коли перечитаємо всі «Слова» у трактуванні п. Горицвіта, нам, певно, доречно буде — аби не виглядати дурнями — посміхнутись (розуміюче — зустрівшись очима з його окулярами і єхидненько — кидаючи зверхній позір на авторку).

    А пан Г., зупинившись ненадовго на третьому розділі, майстерно «стібеться» з його «рідинної» теми, закидаючи Кіяновській то хижість її водойм, то чорні кольори, то наявність у тих самих водоймах дна... А потім неоднозначно підсумовує: «...як співається у колись відомій пісеньці: «Вода, вода, кругом вода...» Отак-то, Маріанно, пишеш про H2O, — пам’ятай, що в наших інтелектуалів широке асоціативне мислення...

    І все ж, із жахом ловлю себе на одкровенні, що не годен я повноцінно покайфувати від «блискучих» горицвітівських пасажів. От якби мені такі чарівні окуляри, як у нього!.. Ну, то й у чім проблема? Чи ж магії не вчився? Надягаєш будь-які і кажеш: «ТРАХ ТІБІДАХ ТАХ-ТАХ», або «КРІБЛЕ КРАБЛЕ БУМС». О! Тепер зовсім інша справа! Все на своїх місцях. Ось, наприклад, п. Горицвіт курйоза і між води знайшов. Точніше: курйоз цей сам із води (цього разу жовтої, як влучно помітив критик) і виліз. В образі — ха-ха-ха! — «панни русалки, котра виходить на город осот полоти. Певно, ця бідака посіяла навесні бур’ян (браво, п. Горицвіт! —
    Р. С.) замість петрушки чи огірків. Вочевидь, ця підводно-надводна істота мало знайома із сільськогосподарськими реаліями...»

    Так її, пане Горицвіт! Думає, як вона з того світу, то їй можна й шизу свою напоказ виставляти! Та будь ти хоч вісімнадцять разів русалка, няв-ка чи яка інша сукуба, а якщо вже з води в ойкумену вибралася та ще й на людський городець забрела (приватна власність все ж таки!), то тримайся адекватно і логіку землеробську шануй. Зрештою, нам із паном Горицвітом — що? Наша справа — попередити. А то знайдеться який-небудь радикальний селянин, набере двозначний номер, приїдуть санітари — і пояснюй тоді черговому по приймальному відділенню, що ти там садила і що полола... А може, причина твоїх, русалонько, затьмарень і непрактичностей у тому й полягає, що не осот на городі вродив, а конопелька-зіллячко?..

    Фу, аж перетіпнуло від власної злостивості... Не можу я довго у цих «скельцях» висидіти... Панові Горицвіту легше — він діалектик. І в господарстві сільському «шарить». Не те що ця неприкаяна, яка, за його проникливою здогадкою, «ніколи до школи не ходила, «Кобзаря» не читала». Наш же пан Г. навіть у «біологічних породностях» таких, як вона, «напівматеріальних фігур» розуміється і тому з жалем природничого дослідника відзначає, що «авторка не уточнила: фольклорний це варіант русалки, чи божевільний гібрид Рене Маґрітта». М-да, не допрацювала Кіяновська. Ні — щоб примітку зробити...

    Та гаразд уже, зніму ці кляті окуляри — очі болять... Тю... От парадокс! Нічого майже не змінилося: так само смішно... Тільки в окулярах — з «екзальтованої русалки», а без — із самого пана Горе... перепрошую, Горицвіта. То нічого, думаю, з часом минеться...Ой, а ви не знали, що Горицвіт — то псевдо? І не знали, хто під ним ховається? Аж гульк! — потрапляє нам з вами на очі ще один опус. На цей раз — вже ж таки відомого у царині критики шановного пана Петра Коробчука. І — о незбагненносте реінкарнацій! — впізнаю у грі саркастичних тез блиск не лише знайомих, а й випробуваних на собі скелець. Проте, мушу зізнатися, не одразу... Книжку, що тремтить сторінками у «рентґенівських променях» чудо-окулярів, а саме поетичну збірку Вікторії Стах «Ритуальне самогубство», нещодавно мені випало погортати і, чесно скажу, з позитивними враженнями не склалося. Веселому критикові є де розійтися, і судити його за «гостроязикість» — гріх. Але «діалектичні» лінзи зі своєрідністю своєї діафрагми тим і особливі, що здатні відкрити очам не тільки об’єктивну присутність «мошки у склянці соку», чи, врешті решт, «таргана у каструлі скислого борщу», а й ефектно скреслити силует «чорної кішки у темній кімнаті», якої — посмію припустити, інтерпретуючи афоризм — там і духом не віяло... Зацитую-но я щось із Вікторії й похапцем почеплю на перенісся згадуваний оптичний пристрій... Отож: «І ці вірші, присвячені виключно вам, // Не врятують від пекла прохромлену протягом душу»...

    Ґречний пан Корицві... пардон... Горобчу... Коробчук тобто (бачите, якими нав’язливими бувають асоціації), — так от, пан Коробчук дякує «Віці С. за дуже корисну інформацію про протяги» і, фанатіючи від відкриття, «що вони то є не якимись там рухами повітря, а щось на кшталт ножика чи виделки», обіцяє віднині їх уникати з метою самозбереження. Дивно, як він, матеріаліст зі стажем, може бути таким легковірним. Невже він, магістр природи речей, забув, що в газів і металів (різна молекулярна структура? Невже йому, людині енциклопедичних знань, ніколи не траплялись у полі зору рядки «Корану», де сказано), хай пробачать мені Саддам і Усама за недослівність, — що поети є великими грішниками, оскільки описують все не таким, як воно є насправді»?.. Та «ні в жизнь» не повірю, що його зумів хтось так «розвести»! Ох уже ці жінки!.. Ага! Я здогадався! Це він приколюється, аби краще навчити фізики цю двієчницю-поетку! Ми ж то з ним знаємо, що душу (чи бодай тіло) прохромити можна чимось «остроколющим» або ж «быстрорежущим», але точно-таки не протягом!..

    А поміж іншим п. Коробчук безапеляційно відсилає авторку «Ри-
    туального самогубства» на прийом до психіатра, мабуть, сподіваючись, що там вона перестрінеться з авторкою «Міфотворення», якій направлення виписував п. Горицвіт, і, виходячи зі спільних зацікавлень та обломів, подругам по нещастю буде про що поспілкуватись (не на самоті ж бідосю переживати). А ще куражно, по-горицвітівськи плескає по відповідній частині тіла підзалетілого передмовника, яким цього разу виявився Володимир Єшкілєв. І дарма, що цитований з нього асоціативно-аналітичний уривочок на дифірамб Вікторії не змахує, — п. Коробчук «присадити» вміє толерантно, наприклад, словами: «Ну, ні додати, ні одняти. Фаховито. Хвацьковито. Феноменально. Не кожен на таке здатний». І всім при цьому стає зрозуміло, що Єшкілєв... ну, м’яко кажучи, не
    правий.

    Як тут не захопишся майстерністю нашого Великого Іроніста, Арбітра вмотивованості, багатоіменного і зубатого — до його образу так і хочеться докреслити якого показового штриха, домислити до його «суд-дівської» практики уявні преценденти...

    Написав, скажімо, якийсь юний віртуаліст, що він літає, а наш критик його — гуп! — «А чи відомий тобі, друже, закон земного тяжіння? А хто такий Ньютон — пам’ятаєш? Так-так, той самий, якому яблуко на голову впало. А тобі, значить, те яблуко — десь... Ти у нас — Нео, Бетмен, Коперфілд, блін...»

    Знітиться романтик наш, чуприну почухає, а наступного разу буде обережним: напише, що уві сні по дахах блукає... А тут-таки, він, бідолаха, і попадеться у своєму наїві... — «І часто це з тобою? Рекомендую звернутися — сам знаєш, до якого закладу. Якщо правду наримував — певна доза галаперидольчику тобі не завадить, а якщо ні — то, про всяк випадок, довідку візьми, що здоровий. А то порецензую тебе разок, а ти, чого доброго, — з даху... Література міцної психіки потребує!»

    Словом, начувайтеся, мюнхгаузени-метафористи — тримайтеся ґрунту, точніше — фундаменту. Варто вам кожного разу, коли збираєтесь усістися за віршування, не полінувавшись, дістати відповідний томик відповідного класика матеріалізму і прочитати про себе, (а краще вголос) мудру сентенцію щодо визначального пріоритету буття над свідомістю. Бо з «Суддею» жартувати — зась. Бачите — бовваніє його темна фігура, поблискують спопеляючі окуляри... «Ну що, пісатєлі? На кого глянути?» — Ух! Куди там тій Горгоні...

    Страшно? Вибачай, читачу, що, додавши трохи фантазії, перемалював тобі добропорядного критика у справжнього Бабая, яким саме доречно «писучих дітей» лякати. А втім, на тлі загального літературного міфотворення, мабуть, він і сам не проти міфологізуватися — «щоб усі боялись, щоб не насміхались». Як оце зараз я.

    Вересень 2003



    Коментарі (3)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5