Хто так тихенько шкрябає у двері
у бурштиновім золоті вбрання?
Ласкавий промінь кралю обійняв –
вродливиця міняє кавалерів.

Блаватним небесам забракло мови,
Коралові уста неначе мед,
краса – беззаперечний аргумент:
Солом'яна... багряна…. пурпурова…

Шепоче вітер… не наговорився…
Іде панянка в жовтизні́ алей,
І цинамо́новий із листя шлейф –
у терпкості духмяних чорнобривців.

Я так боюся двері відчинити –
й зайняти шанувальників ряди!
Яка ж вона зворушлива, гляди:
у капелюшку та шафранній свиті!

Як дощик став дрібненько накрапа́ти,
Зненацька погляд сонячний зловив,
Тепер повсюди лик Ваш воскови́й:
Ех,Осене, вершина всіх симпатій!

Сьогодні ти рятуєш Україну
Зі зброєю чи, може, волонтер?
У себе прихистив людей гостинно?
Зі співчуттям рясну сльозу обтер?

За врожаї нові старанно дбаєш?
Спускаєшся в завали по людей?
Пожежі гасиш у звитяжнім краї?
Завод рятуєш, як земля гуде?

Ти возиш день і ніч вантаж нужденним?
Воюєш словом? Дякую тобі!
Щоб зупинити люте і скажене,
Всі засоби доцільні в боротьбі.

У нас здавен чужого не чіпали,
Не для меча була міцна рука.
Беззбройні, скородили землю ралом —
Ніхто війни до себе не чекав.

…Якщо засуджуєш жорстокі звірства,
Немарні кроки для людей твої:
З підтримкою село розбите й місто
Загоять рани, встануть із руїн.

Ти з України? Франції? Канади?
Американець? Німець? Чи поляк?
Страшній війні, агресії завадив?
Вклоняється тобі моя земля.
Спасибі, що рятуєш Україну!

Нетерпеливиться рокам – спішать у вирій,
Туди, де сонце день утомлений скидав.
Та вабить душу до села в куточки щирі,
де у криниці незамулена вода.

Несе коромисло дівча у вишиванці –
а спокій ранок через неї загубив.
Вона – як мальва, що розквітла рано-вранці,
милує око тут… у затінку верби.

Почуте в юності – в картині роздивлюся,
бо підсвідомо край у соняхах люблю.
Оте дівча – моя улюблена бабуся,
на їхній хаті – із соломи капелюх.

Вже оповідки десь у пам’яті розмиті,
а від криниці – світлі спогади й печаль….
Нетерпеливиться рокам… спливають миті –
і знов із сонцем день утомлений промчав.

/терцина/

Шкода́, та лі́та вік не пожалів:
крихти́на серпня позолотить крону
і відлетить з печаллю журавлів…

Край землеробський нищать люті дрони:
життя руйнують і житло щодень,
та закриває рідне оборонець.

А ти – в тилу – городами ідеш:
з родиною копатимеш картоплю,
від голоду рятуючи людей.

Приліт. Червленим багряни́ться обрій,
та не лякаєшся давно: війна ж…
Не підведеш захисників хоробрих.

Збивають дрон ворожий… Цілься! Вмаж!
Спостерігаєш під кущем розлогим
і подумки читаєш «Отче наш»,

Бо віриш в українську Перемогу,
як в урожай із батьківських полів.
Старіє літо… сивіє… рве стогін:

Війна… ще й лі́та вік не пожалів…
… а ти в синочка віруєш і в Бога,
у дух міцний козацької землі.
Ми – з нього!

Місто світла й троянд… Не схиляй голови —
Не зламати сміливців нізащо.
Любий Харкове, наш! Розквітай і живи,
Бо у світі для нас ти — найкращий.

Знов потонеш у спалахах сонця та клумб,
Поновивши будинки і школи.
Не здавайся… протився насиллю та злу,
Бо таких не зневолиш ніколи.

Зеленіє альтанка, джеркоче трамвай,
Розкошують петуній розливи.
Тільки дуже прошу: оборону тримай,
Стрій бо твій — бойовий та сміливий.

Відбудуємо… будеш в ошатній красі…
У сучасних обновах, герою.
Тож тримайся, за тебе ми молимось всі
І пишаємось, рідний, тобою!

У кри́хту неба – волошкову синь –
Заплівся міцно сонях золотавий.
Бузкова материнка щебетала,
що жмут поли́ну – квіти заросив.

Мовчали обереги вікові:
і м’ята, й грона ранньої калини,
Голівка маку мовила єдина:
«Йде шляхом осінь. Завтра – Маковій…

Букет освятять, воду, стільники –
Магічну силу понесуть в оселі.
Війна... Так Україні важко… леле!
Бо лізе зло, нестримане ніким.

Та вірмо: нечисть забереться геть.
Повернуться додому оборонці.
І моляться віряни до ікон всіх
За мир… допоки гратиметься смерть?!

Не роси – сльози впали між суцвіть,
Бо стільки душ полинуло у Вічність.
…Вкладають люди мрії в маковійчик
і просять небеса: б л а г о с л о в і т ь!»

/терцина./

Мово українська, солоде дитинства!
Промовляєш серцем в маминих устах,
Жебониш джерельно, милозвучно й чисто.

Лебедить молитва щира та проста:
Від дурного ока та лихого слова,
Наймиліші звуки чую крізь літа.

О, премудра нене! Згадую я знову:
- Розкидатись словом, доню, ти не смій!
Зрониш слово – думай, слово – не полова…

Карбувала розум із дитинства мій
Мудрість покоління, що зрікала мати,
І лягала в серце літеплом з-під вій.

- Будуть поряд, мила, різне ґерґотати :
Лаятися, кпити, драти язика –
Не неси сміття те до своєї хати…

Глянь, яка співуча, красна, гомінка
Українська мова – рідна, найсвятіша,
У житті хай буде замість маяка.

Фарб рясну палітру вислови у віршах,
Обійди балачку – ту, що ріже слух,
Намагайся словом запалити інших.

В мові – зміст народу і родинний дух,
Надбання коштовне, досвіду скарбниця,
Голос Кобзаревий, він – крізь час не вщух!

Змовкне на пів слові, хто духовно ниций,
Хто двох слів не зв’яже – набереться знань,
Не зміліє мудра, дорога криниця.

Будуть дивувати м’якістю звучань
Древнього фольклору чарівні глибини,
Колорит якого – мов дзвінкий ручай.

Пройде ніч над нами темна, горобина,
До гнізда повернуть діти з чужини –
Променем маяк їм завжди з України.

І уже не буде мору та війни,
Заведуть веснянку річка, степ і гори –
Справді, як за радістю скучили вони!

...Чуєте? Вкраїна з гідністю говорить
Музикою слова мам і татусів.
І стоїть за рідне захисник суворий,
Він – недремне око пращурів усіх!

Крізь всі рядки б’є полум’я, неначе
Хоробрий воїн це, не квола жінка.
Пульсує кров, жага життя гаряча –
Така вона безсмертна Українка.

Талант і стійкість духу небуденна,
В тендітній пані – сила патріота.
А поруч – велич Моцарта й Шопена,
Фортепіано незабутні ноти…

Гармонія людини та природи,
Вся складність суперечливих стосунків,
Палка любов, яку в собі знаходить,
Ця хвороблива українська юнка.

В ній – магія поліського фольклору,
Пісні народні, думи та обряди,
Той чар озер, росистих луків, бору
У драму він зерном чарівним падав.

Озвалась Мавка у народнім серці
В самопожертві та красі взаємин,
В поеті чуйнім – Муза її б’ється,
Щоразу Лесю іншою взнаємо.

Як світла чайка лине попід хмари –
Натхнення міцно розправляє крила,
Про справедливість для народу марить,
Хвороба – мрій про щастя не спинила.

І хоч від болю зводить губи й сушить –
Звучить тепло в її рядках відвертих.
Очищує, підносить людям душі,
Проклавши шлях для Лесі у безсмертя…

*1 серпня 1913 року в невеличкому гірському курорті Сурамі (Грузія), що неподалік відомого Боржомі, на 42 році життя відійшла у вічність Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871—1913), видатна українська поетеса, драматург, громадська діячка.

/рондель/

Смакую я про тебе теплий спогад:
Кав’ярню жваву в людній метушні,
Вишняк без нас, коханий, спорожнів,
І білим сумом сипався під ноги.

Куди б не повела життя дорога,
Кохання наше житиме в мені.
Смакую я про тебе теплий спогад:
Кав’ярню жваву в людній метушні.

Наш столик, де черешні вид розлогий
та мелодійний вихор комашні,
Я часто бачу, любий, уві сні,
та вдіяти не можу вже нічого –
Смакую я про тебе теплий спогад…

/тріолет./

Хоч тридцять літ пройшло відтоді,
Життя не збавило свій темп.
Бабусю, в нашому городі,
Хоч тридцять літ пройшло відтоді
та Ваша жовта вишня родить,
ще й два десятки хризантем.
... Хоч тридцять літ пройшло відтоді.
Життя не збавило свій темп.

У вікнах бачу блиск і подив:
Від Вас чекають ті вістей.
Іду, мов сотні пішоходів,
У вікнах бачу блиск і подив,
Бо нові мешканці в господі,
Там інша дівчинка росте...
... У вікнах бачу блиск і подив
Від Вас чекають ті вістей...

Торкнуся сніжної душі
своїм туманом,
Минуле Ви не ворушіть –
Нехай відтане…

Імлою ляжу на сніги
Теплу байдужі.
Прошу хандру холодну: згинь,
В німих калюжах.

Кохання гаситься об лід
І крижаніє.
Змітає справжнє на землі,
Зникають мрії…

Завії стелеться канва
Бездушно-злої.
Я у снігах шукала Вас,
І стала млою…

Ось — споришами подвір’я усіяне,
Сонях на тин вклав голівку руду.
Стежкою звичною, боса, за мріями,
Спогадам світлим назустріч іду.

Біла хатина зворушує мальвами,
Пахне нектаром вишняк у дворі.
Нотками втішними, сентиментальними
Ластівок пара пірнула з-під стріх.

Рве для курчаток бабуся калачики,
Усмішка сонячна ллє із садка.
«Здрастуй, рідненька! Як довго не бачились!
Виросла ти, як тополя гінка!»

Це ж бо збіжаться всі подружки ввечері —
Ширяться стрімко новини в селі.
Тепло обійме руками старечими:
«Глянь, як барвінок колодязь обплів».

Сядемо вдвох. Як змінилось довкола все!
Вічність не бачились… стільки новин!
«Знаю, бабусю, це сон матіоловий,
І наяву не зустрінете Ви…

Та відчуваю, що поруч постійно ми
Через любов і спорідненість душ.
До споришів, що подвір’ям насіяні,
Кревною стежкою снами іду».

В поневіряннях серце утішав,
Давав наснаги з бідами боротись
Бабусин двір в чубатих споришах,
Дідівський з матіолами колодязь.

Ось на ряднині мостяться ляльки
Із кукурудзи… розпустили коси.
В дитинство, не захмарене ніким,
Мене так часто спогадом відносить.

Корова з сірників та жовтяка –
Фантазія не в силах зупиниться!
Вже тягнемо із нірки павука
Приманка - з пластиліну… ось на нитці.

Нудьга нам незнайома взагалі:
Ледь-ледь зажевріє на сході ранок,
Мандруємо в ослоні-кораблі,
аж доки нас дорослі не дістануть.

Щоранку подружка, моя душа,
Несе повидло – пристрасть, ще малі бо!
Бабусин двір в чубатих споришах
Так пахне молоком і з печі хлібом.

Дитинства стежка… Спогади старі
Ведуть в сади вишневі, білопінні.
І знову чую там, коло воріт,
Дідівського колодязя скрипіння…

Слов’янська хата, де жили діди...
Одвічний символ, сила України,
Безмежний Всесвіт – вогнище родинне.
Ти не забудь дух предків той, гляди!

На покуті – ікони в рушниках…
Домашній простір весь у витинанках,
Від лиха - у оздобленні лежанка,
За піччю – блюдце для Домовика.

У хаті – свіжий хлібний аромат,
На сволоку – небесні добрі знаки,
на рушниках горять багряні маки,
Різьблені вікна – мальовничість хат.

Немов гостюю: по світлиці йду
Через поріг у справжній насолоді,
Він, вірю, зберігає Душі Роду -
Я житиму з собою у ладу...

На Покуті – Дідух, міцний, тугий…
У рушниках, зі свічкою – Божниця.
Домашня скриня – посагу скарбниця.
На миснику – розписані круги.

Майстерно ліжко вбране вишиттям.
Верета, по́шивка - усі в узорах,
У білосніжнім мареві – підзорник,
А від краси – щемке серцебиття…

Плекали в хаті й душах – чистоту,
Гармонію людини та природи.
Цінуй, вкраїнцю, в генах родоводу
Народну мудрість – щиру і святу.

/алфавітний вірш/

А як весілля в нас гуляли!
Бенкети правили селом.
Весільні дружки чи бояри
Грошима панну викупляли,
Ґазда майбутній бив чолом.

Для батька й матері дівиці
«Екзамени» були складні.
Єднали пару, як годиться –
(Життя ж бо – не коротка мить це!) –
З іконами і при рідні.

Ич, зерна сиплють під говірку,
І молоді – хліб-сіль їдять.
Їм навздогін лунає «Гірко!»
Й чарки наповнює горілка –
Ковток її – на благодать.

Легкий вінок знімають панні,
Мотають хусткою взамін.
Навік з дівоцтвом це прощання,
Очіпок – знак сім’ї й кохання,
Пісень журливих передзвін…

Рушник весільний вишива́ний –
Сім’ї нової оберіг.
Тож забирає зять прида́не
У віз свій – їдуть на нічліг.

Фірмо́ві господині страви…
Хороша пісня… солов’ї…
Це так село весілля править,
Частує місяць сріблом трави –
Шануймо звичаї свої.

Солом’яну крисаню вділа стріха –
Примітна у красі статурних мальв.
Співає колискову бабця стиха.
За мріями полинула у даль…
Як хочеться тим спогадом блукати,
Черешні запах чути у садах.
Віджи́ла, несучасна, вбога хата.
Та в ній душа щаслива й молода.


І як оте обійстя не любити,
де вітер мальву гладить молоду?
Де шепотить про рідне стигле жито,
Де я назустріч спогадам іду…
Колиску правнук буде колисати
Запам’ятати мусить він усе.
Як добре, що потомкам сниться хата,
Збудована родині дідусем…


Стрункі та гожі дідусеві скирти,
І пісня призабутих голосів…
Там український хліб, і спокій, мир там,
Життєва мудрість пращурів усіх.

Із глибини віків та хата сниться –
Джерельна чистота у ній, могуть.
Ковтаю аромати косовиці
І силу роду нашого, мабу́ть…

(Рондель.)

... Оксамитом торкає пісок…
Б’ються хвилі за день перегріті…
Я у піні – немов Афродіта,
звабний пасок у морі розмок…

Подих моря голубить мій крок,
розчиняюсь в блаженному літі.
Оксамитом торкає пісок…
Б’ються хвилі за день перегріті…

Я звільнила себе від думок…
Тільки море і я… в цілім світі…
Захід сонця рожево-привітний,
що у хвилях чуттєвих замовк,
оксамитом торкає пісок…

Й уві сні ти мрієш, коли вже війну цю видихнеш,
Медсестричко міцна, хоч юна така і тендітна.
Ти рятуєш людей під звуки сирен і вибухів,
Вправні руки надію дають на життя і літо.

Доброволець… зі слабкими природними даними.
Та до кожного чуйна, впевнена, вміла й стара́нна.
Супроводжуєш хлопців, йдеш на складні завдання ти,
І лікуєш фізичні, та навіть душевні рани.

Тягнеш немічних. Бій… Від болю ті стали сивими…
Накладеш турнікет, забинтуєш – все робиш звично.
Бережися сама… опікуйся побратимами,
Перемоги діждати, щасти тобі, медсестричко!

Наївні очі, в колір очерету,
Чужа, незрозуміла, дивна всім.
Душа правічних, чарівних лісів
І людяність змагаються в ній вперто.

Ось Лукаш із сопілкою присів.
Не рвись, наядо… будеш ним роздерта!
Чужа, незрозуміла, дивна всім,
Наївні очі, в колір очерету.

Ні! Без кохання Мавці краще вмерти!
Піду за ним… під осуд голосів,
Під погляди колючі та косі́ –
Він не такий… Його душа – шляхетна.

Надуманий він… не такий зовсі́м,
Отямся, німфо, безневинна жертво!
… Зніміли у оскверненій красі
Наївні очі, в колір очерету…

Куди, вражий сину,
Ти став без розбору стріляти?
Не танки й склади там —
Будинок раніше стояв.
Сиділа дитина
На рештках зотлілої хати,
І плакало світом
Із фото мале пташеня.

…Дивитись несила:
Спинився годинник на кухні.
Дорослий хрестився,
І сльози котилися вниз...
Там лялька Людмила
Згоріла в гіпюровій сукні.
Й улюблені джинси
Зчорніли в кімнаті — дивись!

Всі біди дитячі
Озвалися в ангелах білих.
У чому провина —
Дитинство в сиренах щодня?
Чому діти плачуть?
У мирних людей ворог цілить?
Тримайсь, Україно!
То Ангел пташа обійняв…

(кансона)

Ти для мене – небо волошкове,
трави, що схилились до стежини,
нерозквітлі хмари в стиглім житі,
що ведуть замріяну розмову.

Наше щастя буде голубіти
ароматом затишної днини
і медовим сонцем конюшини,
запашним, небесно-полиновим.

До блакиті шлях веде піснями –
з небокраєм – злився чебрецями.
світ мого кохання квітне знову.

У повітрі над житами гусне
Волошково-неозорий усміх…

Не рвіть волошок, люди, при дорозі –
Залиште їх поету для натхнення,
Стоять вони блакитноокі в росах,
Як свіжий подих неба в сіроденні…

Нехай несуть цю радість всім тендітні –
В серцях байдужих хай заголубіє.
Теплом озветься подарунок літній,
Волошка в серці – це розквітла мрія.

Щодня красою будуть милувати,
А так - за день зів'януть у вазоні.
Стоять вони в поезії на варті -
В душі натхнення бережуть кордони...

Блакиттю неба квіти землю вкрили,
Ліричне поле дасть натхненню поштовх…
Душею ллється незабутня сила –
Прошу Вас дуже –
не губіть волошок!

/акровірш./

Молю, щоб доля доброю була,
Оси́пала щедротами своїми:
Любов до віршів, твій палкий талан,
Юнацький хист нехай вплітає в рими.

Щоб не торкався біль твого чола,
Ота душа – вразлива та нестримна,
Безсилими сльозами не текла,

Довіри розгубивши всі сантими.
Одна у мене… захисту від зла,
Людей розпізнавати за дверима,
Я вчила… знаєш, доню, як могла…

Дитинство ж відлітало невловимо.
Ось зараз ти – троянда в дзеркалах –
Бутон, який от-от уже цвістиме.
Раптово виросла кровиночка мала –
О, як не стрітися з людьми тобі лихими?
Юрба бездушна, щоб бридким не обплела

Боюся я… й молитвами святими
Укрию від біди в краю тепла,
Лише, щоб допомогу прийняла –
А я з тобою, скільки сил, ітиму…

Не повернути життя нам того, колишнього —
Лютий розхристаний жертвами ліг під стінами.
Бризнула кров невинна достиглою вишнею —
Втоптане в землю життя, хижаком знецінене.

Кроки війни… Йдуть хвилинами, днями, тижнями,
Місяцем пекла - юність у битвах гартована.
Сльози додолу спадають... чорніє вишня та
Пустками хат, що кричать за померлих совами.

Сад в’яже квіт… білі весни здаються ближчими.
Тільки ж чому, підкажіть, пелюстки — росинами?
З жовто-блакитною стрічкою хрест під вишнею —
Там українська краса від знущань загинула.

Світ весь здригнувся… І молиться люд Всевишньому.
Захисту дітям дай, Пресвята Богородице!
Ворога-нелюда хай на Землі буде знищено!
Падає вишня…
Знову життя чиєсь котиться.

Лопотять хустинки білі,
Лава сповнена новин:
«Клавчин бахур йде сп’янілий –
Подивіться всі-но ви!»

«У Горпининім сараї
Злодій викрав «апарат» -
Алкоголіки страждають» –
Подругам рече стара.

«Відірвався бик у Петі,
Дав городами алюр.»
«Он – кума на «лісапеті»
… Глянь, у неї манікюр!»

«У Миколи молодиця
В пологовім (хтось казав!)
Знайте: хлопчик народився,
3 700 – міцний козак!»

Цілий день старі на варті
Внуків, справжніх непосид.
Вчать життю, консервувати,
Навіть --- пироги місить.

Запитайте – і на все вам
Відповіді є чомусь.
Справжнім радіо місцевим
Нарекли в селі бабусь.

Захворів? Одразу - ось вам!
З дев"ясилу пий чаї.
Мудрий бо життєвий досвід
Між хустинок причаївсь...

Я стріну тебе. І знітиться серце раптово.
В очах – промінь сонця – жаданий дарунок небес.
Розквітне кохання, проллється повітрям бузковим:
Я стріну тебе…

Забута весна наповнить квітуче довкола
Солодким нектаром… для серця вона – рятівна.
І радо вирують думки, мов схвильовані бджоли –
Забута весна…

Травневим теплом хлюпоче не втрачена ніжність
У кожному з нас, скільки б весен уже не спливло.
Квітує любов, укриває наш сад білосніжний
Травневим теплом.

Ти тільки чекай – я стріну тебе в день весняний,
Бо видно вже доля на двох нам судилась така.
З’явлюсь я… хоч, може, вже промінь надії розтане,
Зустріну тебе й не покину ніколи, коханий, –
Ти тільки чекай…

Дощ сліпий… Ватага
В пошуках калюж.
Соняху жовтавий,
Око ти не мруж.

Каркає вороння,
Дражнить босих нас,
Заглядає сонях
Через перелаз.

«Побабіла» шкіра,
Дрижаки беруть –
Хто із вас не міряв
Теплу каламуть?

В ній кричали теж ви:
«Глибини дістань!»,
Ледь діставшись стежки
З безліччю ковбань?

Як неслись в «алюрі»
Ми під літній грім –
Розбігались кури
До своїх дворів.

Дві корови паслись,
Поряд, на горбі,
Відчували заздрість –
Мукали тобі!

…Спогад все голубив,
Давнє не пускав:
Посинілі губи
Й щастя малюка...

Життєві узори мережать у Божих світах.
Років витинанка – це витвір Всесильного Батька.
Хвилинами мчаться прожиті тобою літа –
Помітна в люстерко накладена ними печатка.

У тіло здорове вкрадається старості щем,
Мережить зі зморщок розкішно-густу павутину.
Хоч ти відчуваєш в собі ніби молодість ще,
А час невблаганний у осінь сльозливу відкинув.

Вузлами лягає в негодах та смуткові гладь.
Піснями акорди не жайворів, а журавлині.
Нам поспіх не вартий – все тіло говорить – присядь,
Узимку мереживо тоншає, утле, щоднини…

Стара вишиванка… благенька. А так життям біг!
Вже вицвів колись невгамовний та сонячний хрестик.
Схилилась постава журливо, подібно вербі.
Та тільки душа не старіє… Отець її пестить…

Божественні знаки у вишивці – символи доль,
Всі справи людські уплів доленосний орнамент.
Своє гаптування плямитися злом не дозволь,
Бо вибір життєвий Всевишній лишає за нами.

/алфавітний вірш/
А я і є клубок із протиріч,
Без фальші (що сьогодні неможливо!)
Ворона, яка любить темну ніч,
Гордячка, фантазерка, особлива…

Ґатунок поведінки – стиль дивацтв:
Для білої ворони зграя – підступ.
Енергія та світла голова –
Є все… та не приймає «Іншу» місто…

Життя-вигнання… одинокість мрій…
Замо́к душі з нена́вистю оточень.
Ич, обступили… оглашенний рій –
І заклювати, білу пташку хочуть!

Їх стадне гасло – «Бути, як усі!»
Ймовірно, звикли до стереотипів!
Клеймо несхожості – складний носій,
Любов шаблонів не для смолоскипу.

Мій білий колір – їх несприйняття,
Нормальний стан для чорних рис пернатих.
От тільки творчість – фарбами в життя –
Поезія дає мені літати!

Розкрию віршем різнобарвний світ,
Стихійність серця, враження малюнків.
Тому мистецтво – крил моїх політ,
У ньому бачу чистоту стосунків.

Формальність зневажаю та шаблон:
Характер мій не вписується в рамки,
Цнотливо-чудернацький стиль ворон –
Чиєсь життя… мозаїка уламків.

Штовхають, злі… палає серце-хмиз,
Щоразу біль нестерпний зводить тіло.
Юнацький пил, понищений людьми…
Я ж – не загроза, люди, просто б і л а!

Господарю!Я знав, що ти не зрадиш!
Пробач, що рідну хату не вберіг.
Довкола смерть була… лякали «Гради»,
Шматок ракети на подвір’я падав,
Я ж не пускав нікого на поріг.

Страшна навала пирувала містом —
Повсюди ґвалт, насилля, стогін, плач.
Шукав я хліб, заритий на обійсті,
З калюжі воду пив не зовсім чисту,
Твою брав їжу — вижити, пробач…

Ні, годували люди… Хоч і зрідка,
Приносили поїсти і мені.
Не раз борщу насипала сусідка,
А потім той літак з’явивсь нізвідки —
Й за мить, сердешна, зникла у вогні…

Як мародери всі двори трощили,
То злим я став… з оскалом хижака,
Щодень довкруг села росли могили…
Я ж вірив: повернешся ти… чекав…
Діждався! Пес радів життю щосили —
Не вбили…