Цвіркунчик б'є у голосіння,
Щоби почула далечінь.
І не знайти нам вже насіння,
У шлях майбутніх поколінь.

Забуті голоси батьків,
Що направляли нас у люди,
Бо розмаїття голосів
Творило нові перешкоди.

Відкинь людей, зійди у поле.
І хай страждання створить долю,
Що відбудує нове слово.
Скажи тоді: "боже, молю...

Вкажи на шлях, яким нам треба
Іти суворо, по землі.
Лише залишилась надія
На кращу долю у теплі."

Великий гнів породжує нестяму,
Що зжерла все моє життя.
Розючий холод юного туману
Приносить зміни у людське буття.

Там де Енней творив свої пригоди,
Нам залишилась лише смерті тінь.
І знову роздаються ті нагоди,
Що принесуть з собою смерть і біль.

Минуть віки, історію забудуть.
Та доля повернеться з маяття.
І будуть знов герої, що накоять
Ті біди, творенні з ниття.

Забили сурми в темнім небосводі,
Жада Танатос душі молодих.
Під присмаком страшної долі,
Повчають натовп образи німих.

І лиш вогонь вбереже від страждання,
Священне полум'я, що творить світ.
В момент останнього зітхання,
Згорить життя їхнього цвіт.