Все затихло,
Я не чую твого голосу.
Квітневий сад чуттєвим бути обіцяв,
Зараз немає там нікого. Морозно.

Мовчання, а потік думок не затихає.
Немає відповіді, є питання:
Невже? Невже це сталося востаннє?
Не знаю правди, є вагання.

Я по слідам іти не хочу,
Вертатися до пестощів і лоскоту.
Мило, звісно, але ж марно,
Бо в підсумку, як завжди
Втікти подалі обираю.

Залиш прощання зайве,
Напевно, пізно обіймати.
На жаль, я знаю — це на краще,
Ніж листи незліченні писати,
Що не дойдуть до адресата.

Скільки часу ще залишилось?
Яка весна мене руйнує поспіль?
І знов по колу все повторюється,
Гукає мене безлика постать
Поглянути в минуле, щоб стало боляче.

Одягаю маску, ховаю шрами й невиспані очі.
Імітую нову версію, в тіні й на сонці,
Згодом тлію від теплих слів щоночі.
Годуй обіцянками, хоч їсти не хочеться.

Друга весна трохи інакша,
Вже не так дихають вулиці.
Перевір чи не ховають погасле
Міста зруйновані околиці.

Знайди нас серед однакових людей,
Що біжать не оглядаючись.
Згадай відтінок кольору очей,
Що не можуть минуле розбачити.

Я розквітну, певно, десь далеко,
Через роки та кілометри.
Спробуй, спіймай, коли біжу
Від себе я, від повсякдення.

Розквітну я, проте не тут, не зараз.
Втечу і зміниться все враз.
Не знаю чи на добре і чи зможу
Залишити несказані слова.
Залишу точно всі образи і журбу,
Німим промовлю голосом «люблю».

Десь точно розквітну, де немає страху,
Де вдихнувши повітря стає справді легше.
Відчую свободу, не буду залежна.
Все чужорідне й невідоме, але звикну,
Адаптуюсь, коли час спливе.
Думок меншає, ось буря спогадів мине.
Десь далеко згадаю, сягну —
Не вистачає тебе.

09.03.2024
02:15

Життя безцінне, диктують усі.
Один за одним відлітають у вирій птахи
І життів таких тисячі.
Якщо піду — не переймайся та не вір.
Я ще жива, сиджу і лиш спостерігаю
За вами, мов кіно, де немає інших глядачів.

Якщо не стане — не журися й придивись.
Не на холодне тіло або фото.
Підніми свій погляд десь увись,
Там я серед пташок нарешті вільна
Від думок своїх, літаю і не знаю
Чому жила й не розправляла крила.

Коли піду — прийми. Не зникла я,
А просто інша,
Тепер немає тіла лиш фізично.
Тонкі руки мої стали деревами,
Сухі пальці — гілками, гойдає їх вітер.
Сльозинку пустила,
В очах сірих проросли квіти.
Я ще існую, просто послухай
Вічний ритм, що не затихає.
Він у піснях, де сенс і мотиви
Мене наскрізь бачать й відображають.

Не чуєш голосу? Згадай.
Це я підспівую приспів.
Тобі, вночі, емоційно.
Він тепер кричить щосили в полі,
Не стогне, не реве. Немає болю.
Не загубиться мій пошук буття —
Розкриється в новій свободі.

Ледве беру себе в руки,
Тремтіння видає розуму таємниці.
На тілі з'являється слід —
Гострого леза порізи.

Як не приховуй, все стане явним.
Точно стане, але потім.
І слова дбайливі промовиш інакше,
З присмаком брехні у роті.

Руки тремтять не від страху — звичка.
Падаю з ніг не від втоми, облиш.
Не дивлюсь в очі зблизька,
Не відповідаю, мовчу.
Дратуєшся, знову кричиш.

Ховай, змінюй теми.
Забувай дилеми, існування проблем.
Вбачай, як тону я й довіра моя,
Йде на дно важким якорем.

Брудні сліди зради не змиє дощем,
Нічим не загоїш провину.
Потаємні рани стікають струмком,
Переходять в реальність на тілі.

Я шукаю.
Я чекаю.
Помічаю у дрібницях,
Перед сном та після,
З'являється твій погляд у зіницях.
І немає темряви, закривши очі,
Є твій образ.
Знаєш, а час вже відпустити,
Мені вже вдосталь.
Не проходять муки
І тебе немає поруч.

Йдуть місяці, триває безсоння.
Тривають надії,
Що охолоне вогник почуттів,
Звільниш місце у мріях.
Забудуть вуха той голос,
Проживуть легені без диму.

Наразі лиш тліє цигарка,
Майорить постать в екрані.
Колись не буде так тяжко,
Не буде душа по лабіринту блукати.
Не зникне одне —
Не зникнуть страждання.

Далеко твої руки від моїх
І поглядом очей не можу взріти.
Коли у днях моїх панує сирість —
У твоїх днинах проростають квіти.

Із кожним подихом думок стає все менше.
У спогадах блукають спільні миті, у мережах.
Асоціації, що притаманні лиш одному
Мерехтять навіть у натовпі гучному.

Самотня ніч зведе нас знову.
Танцюючи повільно, сплітуться пальці скоро,
У єдності тіла стануть хтиві й прозорі.
Зізнайся, розкажи все, що серце турбує.
Взаємність з мене виходить важко,
Проте моє насправді так само сумує.

Часу лишилось як завжди — до ранку,
Та будь обережним, вчасно заверши промову.
Доки я підпускаю до себе,
Доки не зникну знову.

Розлука возз’єднає нас знову,
У перервах марні спроби розірвати замкнуте коло.
Між нами щось більше, щось полонить думки все дужче.
Поки ми сумуємо — спілкуються, кохаються наші душі.
Ранкові нагадування, що пам’ять жива,
Ми все ще живемо в одне одному.
У чужих голосах чується знайома вимова.
У нових піснях змінили ноти, залишили мотиви.
Тонкі струни й удари, мов пристрасті пориви,
Лунає інструментів ехо у глибинах прірви.
Видихаю спогади з димом, на ніч обіцянки замість молитви.
Запевняю, завтра відпущу, крилаті почуття полетять на волю.
Час не лікує, рани самотужки знеболю.
Ти точно продовжиш жити, не згадуючи.
Я спробую.

Я — твоя слабкість,
Бажання бути глибше,
Зламати стіни принципів.
Від ейфорії злітаємо вище.
Шукати в буденності палаючі ноти,
Мов голос твій милозвучний.
Співчуваю, сходжу з розуму від думок,
Що присутність моя швидкоплинна й минуча.
Мов скелі високі та річкові долини,
Пейзажі між нами безкрайні та милі.
Серед кілометрів доріг, почуттів плутанини
Мандрують серця наші вільні, невинні,
Б’ються в один ритм щохвилини.
Можливо, я — слабкість, виріб твій найдурніший.
Відмову мовчки прийму.
Знаю, на жаль, так буде ліпше.

Крок за кроком зі мною йде вже давно
Відчуття нереальності світу мого і твого.
В ілюзіях бачення втрачаю себе,
Втрачаю справжнє та істинне.
Збуваються передбачення хибності,
На шматки стереотипні шаблони ріжуться.
Сталий сенс згорає до попелу,
Не згасла лиш понівечена доля.
У сотнях літер знаходить себе її незрозуміла мова.
Вона блукає по звуку, думках та мережах.
Рветься вище стелі, занадто безглузді істот бентежать ідеї.
Замало простору долі на тісній людській планеті.
Пророчено вийти за межі, пустити душу у потік безкрайності вічної.
Не існує в світі місця, де я почуваюсь цілісно.

05.01.2024

Ось промайнула вічність,
Між нами досі невідоме.
І панує досі в серці ніжність,
Не знімаючи свої окови.
Спершу здавалося, коротким буде епізод,
Не зробити з моря океан.
Тепер емоцій хвилі викликають шторм,
Цікавий епізод перетворився на гіркий роман.
Серце просить припинити,
Не йти на дно що разу, як кохання відчуваю.
Занадто небезпечно розум ласку ту сприймає,
Не за бажанням, але чомусь тікаю я, тікаю.
Спиняюсь… А скільки вічностей пройшло між нами?
Як легко обійшли ми відстані зигзаги?
Чи не даремно я біжу і намагаюся сховати
Бажання вічність ту легенями вдихати?
Листва дубова зеленіє в грудях,
Доки моментів поруч маю дожидати.
Німіють ноги від того дурману, що чую в голосі твоїм.
Так надовго застрягає в пам’яті,
Що краще б ти був, любий мій, німим.
Непристойно хочеться торкнутися,
На дотик відчути рук твоїх тонкі кисті.
Зрозумій мене, милий, не хочу одного –
Чекати прокляту вічність.

Весна прийшла, а ти пішов,
Лишивши за собою осад.
Купа уламків на нашому шляху,
Ми йшли по ньому босі.
Розірвались всі дроти,
Не зв’язані ми ними більше.
Пом’ята постіль охолола,
Хоча зовні потеплішало.
Відпустити, виявляється, вкрай просто,
Забути фото і безсонні ночі.
Обривками з’являються у пам’яті твої бездонні очі.
Щирі побажання, а, можливо, й хибні,
Справдилися все ж, видніються далеко мої мрії.
Висохли з теплом заплакані вії, скінчилися розпачу злидні.
На звалищі нині гниють спільні плани й надії.

29.12.2023
2:20

Відпусти мене, смуток важкий,
Через тебе не можу йти далі.
Весь розум тепер нерухомий,
Все тіло зводять судоми.

Хочу піти подалі в невідоме,
В туман таємний той,
Отак просто загубитись.
Тільки повний штиль,
Спроможний дати спокою.

Бачу дійсність раз за разом,
Хочу лише розчинитись,
Закрити рукою ті зорі,
Що так і не засвітились.

Ноги оголені,
Я вже на колінах.
Згодна повірити,
Аби дав ти вдихнути повітря.

Задихаючись, прошу, відпусти,
Дозволь вільно плисти по морю.
Не тягни до себе,
Дай мені волю.

Як не врятує віра,
То й потону,
Аби стало легше,
Аби скінчилась втома.

27.12.2023
16:52

Гіркі реалії життя дивують,
Раптово все виходить з ладу.
Тверезе сприйняття кудись мандрує,
Не дає надії шансу.
До віри не веде дорога.
До пошуку дійсності ведуть мене ноги.
На перехресті святого й живого
Стоїть розгублена особа.
Повірити і здатись
Або продовжити страждання?
А чи приведуть до бажаного раю
Реальності вагання?

Муки, зрада та відпрацювання.
Вартість гріхів вкрай непідвладна.
Сплатити прийдеться багато
Щоб не настигла вас всіх кара.
Хоч гнівайся, бреши і плач,
Відповідальність – це лише уява.
Вона всередині править кожним з нас
І не в святому ділі справа.

26.12.2023
23:51

Тиха ніч морозна,
А щойно теплий ранок був на дворі.
Неначе тільки-но прокинулись ми вдвох
І теплий серпень простягає нам долоні.

Танцюють, падають сніжинки.
Неначе вчора в’яло листя?
Жовтнева ніч нам гріла душі,
Щастя було так близько.

Досі пам’ятаю квітень,
Що повний був печалі.
Розгублені хмарини плавали у небі.
Не розумію, кінець то був або початок.

Нестримно плине час, біжить від нас подалі.
Ти переслідуєш у спеку, в холод,
Всі спроби кинути – невдалі.
Прошу, зі мною ти побудь,
Кращий момент нас не мине.
Колись… У нас все точно вийде.
Коли-небудь.

26.12.2023
1:33

Я дихаю тобою.
Ти заліз так глибоко у серце,
Під шкіру тисячу гілок встромив,
Знайшов вразливе місце.

Іноді відпускаєш ненадовго
Та, чесно кажучи, стає не легше.
Зустрічі повторюються
І почуття неначе вперше.

Обрав таємні закутки душі,
Проріс корінням поміж ребер.
Ти став частиною мене,
Зробив хитку маріонетку.

Немає сил, проте не переймайся,
Для тебе згодна бути всім.
Не відчуваю ані страху, ані болю.
Здається, справді дихаю тобою.

12.2023

Вкрились снігом ниви
І ми з тобою засинаєм.
Усе затихло навкруги,
Шепочуть лагідно смереки в горах,
Вічнозелені хвої гілочки.

Над пагорбом видніється туман,
В тумані тому - невідоме.
Вводить нас пітьма в оману,
Загадковість не дає покою.

Несеться вітер між хатами,
Ледве не зносить стару стріху,
Стурбовані негодою місцеві
Не прожили ще й віку.

Страшна зима повна краси –
Ти подивись навколо.
Ніщо не скрасить її так,
Як груднева прохолода.

23.12.2023
04:04

Ще незастелена постіль зранку,
Вже почавшийся день.
Розум не відійшов від світанку
Та прослуханих вночі пісень.
Не треба перейматися за майбутнє,
Довгі ночі будуть завжди, так?
Не втратимо зв’язок ніколи,
Наша доля диктує нам такт.

На різні погляди закриємо очі,
Не звертаю я уваги на гірку правду.
Щось спільне завжди присутнє.
Ми йдемо разом, але чомусь повільно, помалу.
Всі присутні грають ролі, приховують істину.
Холодний розум стукає до нас.
Ми з тобою точно все знаємо,
Тож підемо звідси в цей літній час.

?.12.2023

Поступово або час від часу
Підводиш ти себе до смерті.
Копаєш могилу криваву, брудну,
Виправдовуючи тяжку долю людську.
Справа складна, але є і підтримка, і друзі.
Всі ті, хто як раз час від часу поруч,
Тобою наситились й тримаються осторонь.
Знову сама, знову згадуєш рідних.
Всіх тих, хто просто стояв пліч-о-пліч,
Мовчки служив, не давав піти, витирав сльози.
Недоречні благання, вибачення, обіцянки вилізти з безодні
Запиваються наступного тижня міцним алкоголем.
Втрачаєш себе, втрачаєш довіру від інших,
Смерть підходить все блище.
Могилу копаючи, не забудь –
Ти мені обіцяла цього разу бути сильнішою.

21.12.2023
0:21

Стою босоніж я перед тобою,
Усе завмерло ніби зорі уночі.
І чи то тепло так, чи місяць засвітив —
Не можу я здійняти очі.
Стараюсь, але марно все завжди.
Як не здіймалась я б до тебе вгору,
Усе одно, це десь далеко, за межею мрій.
Неосяжними тепер здаються всі твої думки,
Твої слова, такі чарівні і, на жаль, мінливі.
Вони присвячені вже не мені,
Неначе зорі згасли, як і я тієї ночі.
Наші тіла вже не сплітаються як вперше,
Вже не звертаюсь я до тебе вранці.
І чи здається то мені,
Але ми — вже точно не коханці.

24.10.2023

Невже все це не має сенсу?
І мені лише здалося.
Твої ніжні поцілунки,
Слова,
Пальці у волоссі.
Невже все це неправда?
Моментами так переконливо було,
Правдиво та щиро здавалося,
Твої натяки розбилися як скло.
Чому кохання різко закінчилось?
Миттю перейшло до інших,
Обділило усім особливим,
Тепер між нами тиша.
Недописана історія,
Купа мрійливих обіцянок і надій.
Можливо поза обрієм,
Десь на світанок, напів четверта,
Ми знову відчуємо спокій.

11-12.2023

Не з’являйся хоча б тут, уві сні.
Я досі чую твій голос.
Слова, що казав ти тоді,
Мені ніколи не буде їх вдосталь.
Час минає, а ти – ні.
Переслідуєш по всім куткам,
Не даєш покою місяцями поспіль.
Маниш своєю красою та болем,
Через біль я втрачаю свідомість,
Зате насолоджуюсь сповна.
Через страх, через смуток
Я переступлю, аби тільки зустрітись з тобою.
Прокинувшись вранці, про тебе будуть думки.
Шкода мені, що це сталося знов уві сні.

2023