(Легенда)

Одкрита полонина, де будується нове місто, подібне до руїни своїми недокінченими безверхими хатами та недовершеними храмами. Деякі будови і справді розруйновані до підмурівку, і лежать звалини, де-не-де чорніють пожарини.

Орфей, Зет і Амфіон – три легендарні герої – працюють коло міського муру, циклопічної огради, що роззявляє великі чорні виломи і переривається чималими прогалинами. Зет – сильне-дужий, кремезний – двигає важкі брили каміння і складає їх перед Орфеєм, часом розбиваючи на скілька часток. Орфей – ніжна співецька постать – обточує клевцем і долотом те каміння, придаючи йому форму плит. Амфіон – розважний, думливий, старший виразом очей, ніж віком, – умощує те каміння, сполучає його і виводить мур, залатуючи вилом, виповняючи прогалини.

Амфіон

(працюючи близько до Орфея)

Давно вже ти, Орфею, нам не грав.

В тернах лежить покинута кітара,

на лірі струни зсохлись від невжитку,

цівниця, дар від бога Пана, вмовкла,

дедалі буде казкою здаватись,

коли хто назове тебе співцем.

Орфей

Мені самому казкою здається,

що руки сі, скривавлені від праці,

колись могли перебирати струни,

що зашкарублі пальці обіймали

колись так ніжно чарівну сопілку…

Ні, певне, то тоді був не Орфей,

або тепер я привластив без права

собі чуже імення.

Зет

(надходить з величезною брилою, гучно кидає її на землю перед Орфеем і розбиває на скілька куснів великим клевцем. Б’ючи по каменю, говорить уривчасто)

Я чував –

хоча, звичайно, люди часто брешуть, –

але чого на світі не буває? –

що ніби спів твій – чи музика, може,

не знаю, що там саме, – чари має…

Що й дикі звірі слухають її,

і навіть хижаки стануть покірні.

Скажи, то правда?

Орфей

Я не знаю, брате.

Зет

Як? Значить, брешуть?

Орфей

І того не знаю.

Зет

Та що ж ти, збувся пам’яті?

Орфей

Я збувся

себе самого.

Зет

(тихо до Амфіона)

Що се він говорить?

Амфіон

(уважно глянувши на Орфея)

Він утомився.

(До Орфея.)

Слухай, друже милий,

ти б відпочив.

Зет

Та й справді. Заспівав би,

а ми послухали б отак між ділом.

Коли вже звірі, й тії прислухались,

а ми ж таки ще люди.

Орфей

Справді? Ще?

І я людина?

Зет

Нащо ти питаєш?

Орфей

Бо я гадав, що я вже став клевцем

чи долотом, аж я ще все людина…

Принаймні ти се кажеш. Може, й правда…

Так, правда, я живий, бо чую біль.

Зет

Ніколи я не можу розібрати,

чи ти жартуєш просто, чи сумуєш,

чи з мене насміхаєшся.

Орфей

Ні, брате,

коли я й насміхаюсь, то не з тебе.

Зет

А з кого ж ?

Орфей

З себе чи з своєї долі.

Зет

(поважно)

Ні, з долі глузувати не годиться –

вона богиня.

Який час працюють мовчки. Зет приносить нову брилу і знов розбиває її.

Зет

Шкода, що не маєш

охоти до співання. Я гадав:

коли вже звірі… може б, і каміння

послухало тебе.

Амфіон

Ти, Зете, часом

говориш без ладу: ну, що се значить:

«послухало б каміння»?

Зет

Ніби… теє…

чи не зложилось би воно само

як слід у мури?

Амфіон сміється.

Ну от, смієшся ти !

А що, коли то правда все – про звірів?

Орфею, правда? Я по очах бачу,

що він соромиться мені признатись,

щоб потім я не продражнив хвальком.

Амфіон

Про звірів можна ще сяк-так повірить,

бо то живі створіння, мають серце,

коли не душу, але щоб каміння

безживне, мертве…

Зет

Хто тобі сказав,

що се каміння мертве? Таж каміння –

то кості матері-землі. Удар же

себе по кістці – як ще заболить!

Адже Орфей сказав – Орфей же мудрий, –

якщо болить, то значить, що живе.

Амфіон

(з добродушною насмішкою)

Мудріший ти, як бачу, й від Орфея!

Зет

(ображено)

Гляди, коли б тебе не переважив.

(Іде до скелі по нову брилу.)

Амфіон

(до Орфея)

А справді, чом тобі не заспівати?

Хоч дива я не жду від того співу,

бо я не Зет, щоб вірити в казки,

а все-таки дає розвагу пісня,

скоріше час минає.

Орфей

(з жахом)

Ти б хотів,

щоб час летів над нами ще скоріше?

Я з жахом чую, як шумлять в просторі

його вітряні крила… Ох, як мчить!

Ой, хутко знову прийде ніч злодійна!

Нам, дітям світла, зір з очей украде

і ворогів з собою приведе, своїх дітей

з совиними очима, покривши їх щитом своїм.

І знову на місто безборонне вдарить ворог,

оберне підмурівок у руїну

і пусткою наповнить наші храми.

Амфіон

Тепера літо, дні настали довгі,

ми, може, встигнемо сей раз до ночі

прогалини найдовші замостити.

Тоді ти зійдеш он туди на гору

і пустиш голос Панової флейти,

і зійдуться до нас тоді всі люди,

поставлять варту і вогні запалять,

за мурами поставлять оборону…

Орфей

А де ж вони тепер? Вони розбіглись,

як вівці по шурхах незаходимих,

покинули нас трьох тут будувати

для їх твердиню, а для нас могилу.

Амфіон

Бо до такого, брате, мурування,

як ми оце розпочали, не досить

звичайних людських сил. Се ж і не дивно,

що рід героїв нечисленний в світі, –

богам було б інакше небезпечно.

А тут потрібна сила героїчна,

от і прийшлося будувать нам трьом.

Зет

Ex, якби нас було хоч би чотири!

Ні, треба вісім, щоб було дві зміни, –

вже б якось ми се місто встерегли,

по чотирьох кутках на варту ставши!

Амфіон

Як буде мур готовий, прийдуть люди

і докінчать хати, палати й храми,

під захистом тривким їх праця буде

тривка й доладна. Ти тоді не будеш

рівнять їх до овечої отари, –

то буде впорядкована громада,

народ не гірший від своїх сусідів.

Побачиш!

Орфей

Я побачу? Горе! Горе!

Мені здається, ніч оця зав’яже

мені навіки очі платом чорним.

Коли б ти знав, як сей каміння блиск

мені вражає очі! Все червоне

передо мною…

Зет

(надходить з брилою. Видно, втома починає і його змагати)

Ти того не бійся,

то так від спеки. Се й мені буває.

Роса прохолодить. Уже недовго.

Вже хутко вечір. Сонце вже на схилку.

Орфей

(з одчаєм)

Вже вечір… захід… ніч!

Амфіон

(розважно)

Та заспокойся!

Ну що ж, ну, в крайнім разі, прийде ворог.

Чи се ж нам першина? Чей не загинем.

Не може він всього розруйнувати:

героїв же і в нього небагато,

щоб знищити сю героїчну працю.

Що-небудь же лишиться нам. А потім

ще й завтра буде день.

Орфей

Для мене, брате,

його не буде. Я се чую серцем.

Амфіон

Се втома і примари. Сядь спочинь,

і все минеться.

Зет

Заспівав би краще.

Ну, що коштує спробувать? Ану ж, –

послухає каміння!

Амфіон

(презирливо махнувши рукою)

Знов своєї!

(До Орфея)

Хоч заспівати все-таки не вадить.

Колись було то звичкою твоєю,

і, може, мститься на тобі тепера,

що ти ту звичку занедбав.

Орфей

Ох, браття,

не можу я співати! Треба свята

моїй душі – тоді вона співає.

Тепер же день робітний, тяжкий будень.

Не можу я, не смію святкувати!

До каменя приковані сі руки,

тепер їм ніколи торкати струн.

Камінні іскри засліпили очі,

не бачу я танків надземних муз.

Натруджене дихання обпалило

мені співацьке горло, стих мій голос,

чи ви ж не чуєте? – він шелестить,

як те сухе, убите сонцем зілля…

(Голос його переходить в шепотіння, шпарке, тривожне, як маячіння.)

Не можу я, не смію спочивати…

Дай швидше каменя!.. Де мій клевець?

Ой Амфіоне, поможи шукати!

Я щось не бачу… Ось він… Швидше! Швидше!

Давай-бо, Зете, каменя! Скоріше

замощуй, Амфіоне, тую дірку –

вона ж найнебезпечніша!.. Де люди?

Нехай хоч не герої, хай пігмеї

сюди прийдуть, поможуть працювати,

бо вже надходить вечір… захід… ніч!

(Знесилений падає додолу.)

Кінець. Я зломлений.

Товариші кидаються до нього.

Амфіон

Несімо швидше

його туди, в затінок під оливу!

Несуть Орфея далі від муру під велику оливу і там кладуть.

Се, певне, Аполлонова стріла

улучила його.

Зет

(хапає тикву з водою, поливає собі на руку, щоб промочити чоло Орфеєві)

Вода гаряча!

До річки далечінь…

(Здіймає руки вгору.)

Ви, олімпійці!

Пошліть сюди скоріш росу вечірню,

бо він конає!

Орфей

(ледве чутно)

Ні, роси не треба…

нехай ще день… Товариші, працюйте,

лишіть мене… Цівницю тільки дайте…

Амфіон знаходить десь між камінням цівницю, що інакше зветься свиріль або флейта Пана, і приносить її Орфеєві.

На гору я не вийду… не здолаю…

Вони не вчують… Але я озвуся,

подам їм голос.

Зет

Може, і почують.

Амфіон

(тихо до Зета)

Шкода! Здається, духу вже не стане.

Орфей притуляє цівницю до уст і видає такий тремтячий, жалібливий тон, що дужий Зет не видержує і заливається слізьми, як дитина. Амфіон стоїть замислений, опустивши руки, і з суворою тугою дивиться в землю. Тихий, але проймаючий спів свирілі стелиться полониною і лине в далекі нетрі й хащі. З нетрів починають виходити люди, сторожко наближаються до міста, тулячись попід мурами. Герої в смутку своєму нічого того не бачать і не чують приглушених розмов юрби.

Перший чоловік

Вони вже не будують?

Другий

Цить.

Третій

Він грає?

Четвертий

Він вже давно не грав.

П’ятий

Чи то лихий,

чи добрий знак, що він до гри узявся!

Шостий

Не знаю.

Перший

Хто ж нам буде мурувати,

коли герой узявся до свирілі?

Другий

Спитав би краще, хто нам буде грати,

як він замовкне.

Юрба слухає зачарована.

Перший

Чом же тії двоє

до праці не стають?

Другий

А ти стаєш?

Перший

Що ж я? Вони герої, мають силу,

повинні працювать.

Другий

Вони сумують.

Чи ти ж не бачиш?

Перший

Смуток не робота.

Вони могли б і в смутку працювати.

Другий

Попробуй сам хоч раз.

Перший

(засоромлений, але ховає те під зневажливим тоном)

Велике діло!

(Береться мурувати на тому виломі, де працював Амфіон.)

Поміг би й ти, то не відпали б руки.

Другий

(стаючи до роботи, іншим)

Ходіть і ви. Ми, звісно, не герої,

але ж нас гурт. Се навіть і негідно,

що ми їх трьох покинули отак.

Коли Орфей умре тепер від втоми,

то сорому не збудемось повік.

Третій

А я й не знав, що він так може грати.

Зет

(до Амфіона)

Тепер я вірю в те, що й дикі звірі

його музики слухали!

Амфіон

Я в тому

зовсім не бачу дива.

Другий

(до першого)

Чи ти чуєш,

про що вони згадали?

(До інших.)

Мусим, браття,

їм показати, що таки ж ми люди,

хоч не герої. Ось берімся втрьох

до тої каменюки та й котімо

до вилому.

Перший

Нетесана вона.

Другий

Дарма, зате велика! Швидше буде.

Гурток людей котить покинуту Зетом брилу до вилому і закриває його. Інші носять каміння і замуровують прогалину. Робота посувається швидко, і найбільші виломи вже закрито.

Перший

(ніяково поглядаючи на нерівно виведену частину муру, зложену з нетесаного каміння)

Робота наша щось не дуже гарна.

Другий

Та вже нічого, добре буде й так.

Зате Орфей не буде рук трудити.

(Спиняється і прислухається до музики.)

Ну, й грає ж! Певне, син він Аполлона!

Такий митець – і був у нас як раб…

Чи то ж пробачать нам боги за теє?

Перший

На ділі каймося, не на словах.

Робота стає ще живішою.

Третій

От і не видно, як кінець роботі!

Не так воно вже й тяжко!

Четвертий

Ба, не тяжко,

як підмурівок є, кутки й остої!

А ти б спочатку взявся.

Третій

Я б і взявся,

якби мене покликано спочатку.

А чом же ти не брався?

Четвертий

Я не вірив,

що з того мурування буде діло.

Третій

Чому ж тепер повірив?

Четвертий

Я не знаю.

Щось наче вдарило мене по серці,

як я почув свирілі сеї голос.

Робота вже майже доходить до кінця, коли Орфей раптом перестає грати. Юрба спиняється з роботою.

Четвертий

Щось потемніло наче.

Другий

Вже ж бо вечір.

Перший

Ой лихо! Що, коли надійде ворог?

Третій

Втікаймо!

Четвертий

Що, як в засідках засів?

П’ятий

Що, як перейме нас?

Шостий

Ховаймось в місто.

Се безпечніше: мур уже чималий.

Юрба ховається в місто за мур.

Орфей

(до Зета і Амфіона зо страхом і докором)

Товариші! Ви стоїте без діла?

Вже вечоріє! Вже роса упала!

Амфіон

(здержуючи тривогу, розважно)

Нічого. Посвіжіло, се і краще.

Тепер ми, відпочивши, надолужим.

Зет

(обернувшись і глянувши на мури)

Гей, браття! Диво сталося, дивіться!

Адже ж таки послухало каміння!

[2.02.1913, Єгипет]

Гей, на бога, що за дивне диво?
Не знайшов юнак з ким побрататись,
не знайшов між хлопців побратима,
не знайшов межи дівчат посестри,
а надибав вілу білу в горах,
вілу білу з поглядом урочим,
обмінявся з нею пірначами,
цілував її в обличчя біле,
стиснув руку і назвав: «посестро»,
а вона його: «мій побратиме»,
та й помчали вкупі геть у гори.

Їдуть поруч по горі зеленій,
і говорить побратим посестрі:
«Віло біла, любая посестро,
чи ти бачиш, як чорніє долом?
Чи то галич налетіла чорна,
чи то гору турки обступили?»
– «Побратиме, то не чорна галич,
тільки турки гору облягають,
облягають, хмарою поймають,
хутко нас вони обступлять колом».

– «Віло біла, любая посестро,
утікай, поки здорова, звідси,
в тебе кінь крилатий, чарівницький, –
як майне, то не збіжать і турки
на своїх арабських виноходцях».

– «Бійся бога, милий побратиме!
Що за слово ти оце промовив?
Чи на те ж браталась я з тобою,
аби мала так ганебно зрадить?
Коли хочеш, утікаймо вкупі, –
дужий кінь мій нас обох врятує».

Згорда мовив побратим на теє:
«Не подоба лицарю втікати!»
Вже ж на те не обізвалась віла,
лиш коневі крила буйні в’яже,
щоб не здумав сам майнути вгору,
потім в’яже поводи докупи,
аби коні врозтіч не розбіглись:

«Се ж я наші долі поєднала».
Побратим іще її вмовляє:
«Віло біла, любая посестро,
хоч у тебе розум чарівницький,
але в тебе все ж дівоче серце, –
як обступлять вороги тісненько,
то коли б ти, сестро, не злякалась».

Не сказала віла біла й слова,
тільки погляд кинула урочий,
наче той пірнач блискучий, гострий.
Ще хотів юнак їй щось промовить,
та навколо турки обступили,
заячали, наче хижі круки,
зайняли посестру й побратима,
хочуть їм назад в’язати руки,
та в ясир забрати молоденьких,
але ті, немов орли завзяті,
не даються ворогам в неволю,
хоч і знають, що не вборонитись,
не хотять зганьбити ясну зброю.

Скарай, боже, злого яничара!
Перебив коню на крилах пута.
Вілин кінь почув, що крила вільні, –
як шарпнеться, як майне угору,
перервав і поводи шовкові
та й злетів із вілою під хмару.

Тут закляв юнак свою посестру:
«Скарай, боже, тебе, віло біла,
що зламала ти братерське слово!
Щоб і той не мав довіку щастя,
то коли збратається з тобою!»
Кинув геть юнак пірнач злотистий
і зломив надвоє гостру шаблю:
«Гинь ти, зброє, коли гине щирість!..»

Бачить віла згубу побратима,
вділ спадає, наче стрілка з луку,
та, на лихо, не на гору впала,
а в долину, на зелену сосну,
зачепилась там завоєм білим,
наче хмарка, що сплила з верхів’я.

Добува блискучу шаблю віла,
обтинає білую намітку,
наче сарна, кидається вгору
до свого юнака-побратима.
Добіга до полонини віла…
Леле, боже! Там нема ні духу,
тільки чорна вся трава від крові.

Гляне віла: кручі та узгір’я,
та кудою турки подалися?
Де вони поділи побратима?
Чи живий він, чи пішов до бога?
Заридала, загукала віла:
«Гей ти, коню, ти, маро крилата!
Де ти там під хмарами ганяєш?
Через тебе побратим загинув,
поможи ж мені знайти хоч трупа!»

Кличе віла, і гукає, й свище, –
по долинах люди кажуть: «Буря!»
Кличе віла, а сама блукає
по узгір’ях, загляда в безодні
та шукає свого побратима.

Потьмарився віщий розум з туги,
і померк урочий погляд з горя, –
не пізнати, що то віла біла.
Так не день, не два вона блукала,
викликала огиря з-під хмари,
аж нарешті кінь почув той посвист,
прилетів з просторів невідомих,
впав додолу, мов гаряча куля.

Закипіло серце вілі білій:
«Ой ти, коню, ти, проклята зрадо!
хоч би я могла тебе убити,
все б мені на серці легше стало!..»
Обізвався віщий кінь до віли:
«Не клени, кохана господине,
Якби я тебе не виніс в небо,
ви б дістались у полон обоє.
Не на те ж ти вілою вдалася,
щоб тебе в’язали людські руки!»

Мовчки віла огиря сідлає,
а на серці мов гадюка в’ється.
Віщий кінь словами промовляє,
потішає господиню любу:
«Не журися, люба господине,
не журися, в тугу не вдавайся,
ми знайдемо твого побратима,
як живий він, ти його врятуєш,
а як мертвий – чесно поховаєш,
та й не буде межи вами зради!»

Мовчки віла на коня сідає
і пуска уздечку геть на вітер.
Кинувсь огир, наче віща птиця,
де гора – орлом перелітає,
кида в кручу погляд соколиний,
по долинах ластівкою в’ється,
понад містом проліта совою,
темну ніч пройма вогненним зором.

Так літали три дні і три ночі
та й спинились у Стамбулі-місті.
Перебралась віла за туркеню,
в просту одіж, мов яка селянка,
ходять скрізь по вулицях, майданах,
де стоять невільники на продаж.

Є багато всякого юнацтва,
та немає побратима віли.
У султана білії палати,
а під ними чорнії темниці,
там сидять в неволі бідні бранці,
світу-сонця не видають в очі.
Тільки ніч покриє всі дороги,
віла йде попід темничні мури,
напускає туману на варту,
насилає сон твердий на неї,
приникає вухом скрізь до мурів,
наслухає, чи не чути гуку.

Віщий слух у віли-чарівниці,
та мовчить темниця, як могила.
Аж на третю ніч почула віла,
як хтось тяжко застогнав за муром:
«Скарай, боже, тую вілу білу!..»
Як почула те стогнання віла:
«Ох і леле! Голос побратима!»

Добуває віла запоясник,
мур довбає, твердий камінь креше,
пробиває шпарочку вузеньку,
Подає до побратима голос:
«Не клени мене, коханий брате
Згляньсь на бога й на святого Йвана!

Я ж тебе не зрадила, єдиний,
зрадив нас обох мій кінь крилатий.
Розрубав на крилах пута ворог –
кінь шугнув зо мною попід хмару.
Свідчусь богом – я того не хтіла!
Ось я тут стою коло темниці,
я прийшла тебе порятувати».

Обізвався побратим до віли:
«Щира дяка, любая посестро,
що прийшла мене порятувати.
Шкода тільки – вибралась пізненько,
десь для турків довго чепурилась…»

Облилося кров’ю серце вілі:
«Побратиме, згляньсь на божу ласку!
Якби ти мене тепер побачив,
не сказав би – віла чепурилась…»

Тут лагідно бранець їй промовив:
«Помирімось, любая посестро, –
що минуло, того не вернути,
а мене вже ти не порятуєш.
От спасибі, шпарку прорубала,
хоч побачу промінь у темниці,
поки бог до себе прийме душу.
Ох, коли б вже він прийняв скоріше!
Десь про мене тут і смерть забула!..»

Знов до нього віла промовляє:
«Не кажи так, милий побратиме,
бо живий живе гадати мусить.
Варта спить, на вулицях безлюдно.
Я віконце ширше прорубаю,
я спущу тобі намітку білу,
ти по ній дістанешся до мене.
Тільки свисну – миттю кінь прилине.
За хвилину ми вже в горах будем!»

Обізвався побратим до віли,
промовляє, мов ножами крає:
«Що минуло, те вже не вернеться,
бо нема для мене волі й в горах.
Вже мені сириця тіло з’їла,
а залізо кості перегризло,
а темниця очі помутила,
горде серце висушив той сором,
що зламав я сам почесну зброю
і живим до рук дістався туркам.

Вже мені тепер життя немиле,
чи в темниці, чи на вільній волі».
Ще до нього віла промовляє,
ще востаннє заклинає богом:
«Я сама спущуся у темницю,
я таки тебе врятую звідти.
Аби нам дістатися у гори,
я тебе там вигою, мій брате,
я ж недарма віла-чарівниця –
вмію гоїть всі юнацькі рани».

Та на теє побратим до віли
не говорить, тільки словом стогне:
«Шкода праці, любая посестро!
не з юнацьких ран я погибаю.
Хоч іди поглянь сама на мене,
то й рука не здійметься, щоб гоїть.

Якщо ти мені посестра вірна,
то зроби остатнюю послугу:
одбери мені життя, чим хочеш,
аби то була почесна зброя,
поховай десь тіло се стражденне,
щоб над ним злий ворог не знущався.
Коли ти мені сього не вчиниш,
то таки зрадливе в тебе серце».

Заридала, затужила віла,
закувала, як зозуля сива:
«Що ти кажеш, побратиме любий?
Чи рука ж моя на те зведеться?»
Тут озвався побратим до бога:
«За що, боже, покарав так тяжко,
що не дав юнака-побратима,
а судив посестру – сюю вілу?
От тепер я помочі не маю,
тільки маю жалощі дівочі,
чи й без них мені не досить жалю?..»

Вже не мовила ні слова віла,
лиш махнула білим завивалом.
Спалахнула ясна блискавиця,
посліпила всю турецьку варту,
пропалила всі темничні двері,
просвітила вілі шлях до брата.
Тільки раз поглянула на брата
віла біла – і замерло серце.
Не юнак лежав там молоденький,
тільки дід старий, як голуб сивий,
весь потертий сировим ремінням,
а крізь рани жовті кості світять.

Він не встав назустріч вілі білій,
тільки стиха брязнув кайданами.
Знов махнула віла завивалом,
освітила ясно всю темницю.
«Ось я тут, поглянь на мене, брате!»
Обізвався бранець ледве чутно:
«Не добачу: потьмарились очі…»
І здавила груди віла біла,
щоб не трісло серце з туги-жалю,
не могла здобутися на слово,
тільки ледве здобулась на посвист,
щоб коня прикликати до себе,
миттю кінь почув той тихий посвист –
ось він вже на брамі камінь креше.

Узяла на руки віла в’язня,
садовить в сідло поперед себе,
побратим же не сидить, як лицар,
а тремтить і гнеться, як дитина,
і квилить, і стогне, й вілу просить:
«Не неси мене високо, сестро;
серце мліє, моторошно, жаско…
Ох, лиши мене в темниці краще!»

Стиха, стиха віла промовляє,
мов з-під каміння виходить голос:
«Прихились до мене, побратиме,
я тебе піддержу, ти не бійся».

Обняла посестра побратима,
тож лівиця щільно пригортає,
а в правиці запоясник блиснув,
та й убився так глибоко в серце,
що порвав би два життя одразу,
якби віла смертною вдалася.
Але віла при житті зосталась,
тільки серце кров’ю обкипіло.

Кінь крилатий кров почув гарячу,
знявся вгору, мов кривава іскра,
і помчав далеко, в дикі гори,
та й спинився там на полонині,
став копати суходіл копитом,
за хвилину вибив чорну яму.

Тут з коня зіходить віла біла
і здіймає свого побратима,
завиває у намітку білу
і кладе на вічний сон у яму.
Ще ж із ним ховає запоясник,
щоб не йшов на той світ безоружним.
У приполі чорну землю носить,
насипа могилу якнайвище,
аж гора до неба стала ближча.

Поховала віла побратима,
сіла-впала на коня й гукнула:
«Ой неси мене, неси в простори!
Туга давить, серцю тісно в грудях!»
Кінь злетів високо аж за хмари –
хоче дать простору господині.
Погребовий спів заводить віла –
люди кажуть: «Грім весняний чутно»,

Сльози ронить віла в лютім горі –
люди кажуть: «Се весняний дощик».
Ходять в горах світляні веселки,
по долинах оживають ріки,
в полонинах трави ярі сходять,
і велика понадхмарна туга
нам на землю радістю спадає.

Драма феєрія в 3 діях

СПИС ДІЯЧІВ "ЛІСОВОЇ ПІСНІ":

Пролог

"Той, що греблі рве". Русалка.
Потерчата (двоє). Водяник.

Дія 1

Дядько Лев. Перелесник.
Лукаш. Пропасниця (без мови).
Русалка. Потерчата.
Лісовик. Куць.
Мавка.

Дія 2

Мати Лукашева. Килина.
Лукаш. Русалка.
Дядько Лев. "Той, що в скалі сидить".
Мавка. Перелесник.
Русалка Польова.

Дія 3

Мавка. Хлопчик.
Лісовик. Лукаш.
Куць. Діти Килини (без мови).
Злидні. Доля.
Мати Лукашева. Перелесник.
Килина.



ПРОЛОГ
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява
з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в
куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового
озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу,
впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах.
Саме озеро — тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом
посередині.
Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної задумливої
поліської краси.
Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-
трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На
озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи
блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і
вкупі з його водами з лісу вибіг “Той, що греблі рве” — молодий, дуже білявий,
синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться
барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими
злотистими іскрами. Кинувшися з потока в озеро, він починає кружляти по плесі,
хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.

“Той, що греблі рве”
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди, –
бо весняна вода,
як воля молода!
(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи
щось у воді.)

Потерчата
(двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках
виринають з поміж латаття)

Перше
Чого ти тута блудиш?

Друге
Чого зо сну нас будиш?

Перше
Нас матуся положила
і м’якенько постелила,
бо на ріння, на каміння
настелила баговиння
і лататтям повкривала,
і тихенько заспівала:
“Люлі-люлі-люлята,
засніть, мої малята!”

Друге
Чого ти тут шугаєш?

Перше
Кого ти тут шукаєш?

“Той, що греблі рве”
Тую Русалку,
що покохав я змалку,
бо водяній царівні
нема на світі рівні!
Збігав я гори,
доли, яри, ізвори, —
милішої коханки
нема від озерянки.
Зіб’ю всю вашу воду,
таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду.)

Потерчата
Ой леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька,
що збудувала ненька.
Убога наша хатка,
бо в нас немає татка...
(Чіпляються йому на руки, благаючи.)
Ми спустимось на дно,
де темно, холодно,
на дні лежить рибалка
над ним сидить Русалка...

“Той, що греблі рве”
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!

Потерчата поринають в озеро.

Виплинь же, мила!!

Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній
два вінки — один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий,
з-під нього спадає серпанок.

Русалка
Се ти, мій чарівниченьку?!

“Той, що греблі рве”
(грізно)
Що ти робила?

Русалка
(кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його)
Я марила всю ніченьку
про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії,
збирала в кінви срібнії,
без любої розмовоньки
сповнила вщерть коновоньки...
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього
і знов минає.)
Ось кинь на дно червінця,
поллються через вінця!
(Дзвінко сміється.)

“Той, що греблі рве”
(з’їдливо)
То се у вас в болоті
кохаються у злоті?

Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром
закрутивши воду.

Найкраще для Русалки
сидіти край рибалки,
глядіти неборака
від сома та від рака,
щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!

Русалка
(підпливає близенько. хапає за руки, заглядає в вічі)
Вже й розгнівився?
(Лукаво.)
А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежиться.)
Де ти барився?
Ти водяну царівну
зміняв на мельниківну!
Зимові – довгі ночі, –
а в дівки гарні очі, –
недарма паничі,
їй носять дукачі!
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється.)
Добре я бачу
твою ледачу вдачу,
та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим пафосом.)
На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так, як твоя люба,
або моя журба!
“Той, що греблі рве”
(поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир-миром!
поплинем понад виром!

Русалка
(береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку
на жовтому пісочку,
в перловому віночку
зав’юся у таночку!
Ух! Ух!

Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить,
і пташки зграями зриваються з очеретів.

В о д я н и к
(Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і
довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс.
Шати на ньому — барви мулу, на голові корона із скойок.
Голос глухий, але дужий)
Хто тут бентежить наші тихі води?

Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.

Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!

Русалка
Він, батьку, не чужий. Ти не впізнав?
Се ж “Той, що греблі рве”!

Водяник
Та знаю, знаю!
Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве,
зриває з озера вінок розкішний,
що цілий рік викохують русалки,
лякає птицю мудру, сторожку,
вербі-вдовиці корінь підриває
і бідним сиротятам-потерчатам
каганчики водою заливає,
псує мої рівненькі береги
і старощам моїм спокій руйнує.
А влітку де він? Де тоді гасає,
коли жадібне сонце воду п’є
із келиха мого, мов гриф неситий,
коли від спраги никне очерет,
зоставшися на березі сухому,
коли, вмираючи, лілеї клонять
до теплої води голівки в’ялі?
Де він тоді?

Під час сеї мови “Той, що греблі рве” нишком киває Русалці, ваблячи її
втекти з ним по лісовому струмку.

“Той, що греблі рве”
(з укритою насмішкою)
Тоді я в морі, діду.
Мене на поміч кличе Океан,
щоб не спило і в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе — треба слухать.
На те є служба, – сам здоровий знаєш.

Водяник
Еге ж, тоді ти в морі... А мені,
якби не помагав мій друг одвічний,
мій щирий приятель осінній дощик,
прийшлось би згинуть з парою!

“Той, що греблі рве” незамітно ховається в воду.

Русалка
Татусю!
не може пара згинути, бо з пари
знов робиться вода.

Водяник
Яка ти мудра!
Іди на дно! Доволі тут базікать!

Русалка
Та зараз, тату! Вже ж його немає.
Я розчешу поплутаний сікняг.
(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне зілля.)

Водяник
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши, я тута підожду,
поки скінчиш роботу. Та поправ латаття, щоб
рівненько розтелялось,
та килим з ряски позшивай гарненько,
що той порвав пройдисвіт.

Русалка
Добре, тату.

Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину;
очі йому поволі заплющуються.

“Той, що греблі рве!
(виринувши, стиха до Русалки)
Сховайся за вербою!
Русалка ховається, оглядаючись на Водяника.

Попливемо з тобою
ген на розтоки,
під бистрії лотоки,
зірвемо греблю рівну,
утопим мельниківну!
(Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через озеро.
Недалеко від другого берега Русалка спиняється і скрикує.)
Ой, зачепилася за дуб торішній!

Водяник прокидається, кидається навперейми і перехоплює Русалку.

Водяник
То се ти так?! Ти, клятий баламуте,
ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матері твоїй,
Метелиці Гірській, то начувайся!

“Той, що греблі рве”
(з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лісовий струмок і зникає.)

Водяник
(до Русалки)
Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!

Русалка
(пручаючись)
З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я — вільна!
Я вільна, як вода!

Водяник
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно!

Русалка
Не хочу!

Водяник
А, не хочеш?
Віддай сюди вінець перловий!

Русалка
Ні!
то дарував мені морський царенко.

Водяник
Тобі вінця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
“Той, що в скалі сидить”.

Русалка
(з жахом)
Ні, любий тату,
я буду слухатись!

Водяник
То йди на дно.

Русалка
(поволі опускаючись в воду)
Я йду, я йду... А бавитися можна
з рибалкою?

Водяник
Та вже ж про мене, бався.

Русалка спустилася в воду по плесі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.

Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді.

Русалка
Але ж він вродливий!

Водяник
Та знов своєї?!

Русалка
Ні, ні, ні! Я йду!
(Поринає.)

Водяник
(поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припікає...
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собі.)



ДІЯ 1
Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним,
зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою
барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку.
З лісу на прогалину виходять: д я д ь к о Л е в і небіж його Л у к а ш.
Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському
довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної
шапки рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу
свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на
ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому
ремені.
Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах
ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого
полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром,
підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки:
свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на
мотузку.
Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Лев
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Лукаш
Та я хотів собі сопілку втяти, –
хороший тута вельми очерет.

Лев
Та вже тих сопілок до лиха маєш!

Лукаш
Ну, скільки ж їх? — калинова, вербова
та липова, – ото й усі. А треба
ще й очеретяну собі зробити, —
та лепсько грає!

Лев
Та вже бався, бався,
на те Бог свято дав. А взавтра прийдем,
то будем хижку ставити. Вже час
до лісу бидло виганяти. Бачиш,
вже онде є трава помежи рястом.

Лукаш
Та як же будемо сидіти тута?
Таж люди кажуть — тут непевне місце...

Лев
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
до просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога,
та й не приступиться ніяка сила...
Ну, я піду, а ти собі як хочеш.

Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і
його не стає видко за вербами.

Русалка
(випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!

Лісовик
(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям;
у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)
Чого тобі? Чого кричиш?

Русалка
Там хлопець
на дудки ріже очерет!

Лісовик
Овва!
Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати,–
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.

Русалка
Ой, леле, хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!

Лісовик
Стій! — не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. То він на жарт
осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші,
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тож і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.

Русалка
Овва! А батько мій їх всіх потопить!

Лісовик
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торішнім листом!

Русалка
Ой лишенько, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озері.)

Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві.
З очеретів чутно голос сопілки , ніжний, кучерявий,
і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та
вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері
розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє
ніжні пуп’янки.
З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить М а в к а,
в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском,
косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.

Мавка
Ох, як я довго спала!

Лісовик
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
В червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавають
на чистім плесі каченятка дикі.

Мавка
А хто мене збудив?

Лісовик
Либонь, весна.

Мавка
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер. Чи то мені так снилось?

Лукаш знов грає.

Ні... стій... Ба! чуєш?.. То весна співає?

Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.

Лісовик
На ті, то хлопець на сопілці грає.

Мавка
Який? Невже се “Той, що греблі рве”?
От я не сподівалася від нього!

Лісовик
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.

Мавка
Я його не знаю.

Лісовик
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе...

Мавка
Хотіла б я побачити його.

Лісовик
Та нащо він тобі?

Мавка
Він, певне, гарний!

Лісовик
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно...

Мавка
Який-бо ти, дідусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?

Лісовик
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, — нам жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!

Мавка
(сміється)
Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!

Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик
і Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається
і хапає його за руку.

Мавка
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!

Лукаш
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.

Мавка
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?

Мавка
Я – Мавка лісова.

Лукаш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.

Мавка
А бачити хотів?

Лукаш
Чому ж би ні?.. Що ж, ти — зовсім така,
як дівчина.. ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється.)
Та ні, тепер зелені... а були,
як небо, сині... О! тепер вже сиві,
як тая хмара... ні, здається, чорні,
чи, може, карі... ти таки дивна!

Мавка
(усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?

Лукаш
(соромлячись)
Хіба я знаю?

Мавка
(сміючись)
А хто ж те знає?

Лукаш
(зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..

Мавка
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он, бачиш, там питає дика рожа:
“Чи я хороша?”
А ясень їй киває в верховітті:
“Найкраща в світі!”

Лукаш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.

Мавка
Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?

Мавка
Я зроду не виходила ще з нього.

Лукаш
А ти давно живеш на світі?

Мавка
Справді,
ніколи я не думала про те...
(Задумується.)
Мені здається, що жила я завжди...

Лукаш
І все така була, як от тепер?

Мавка
Здається, все така...
Лукаш
А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?

Мавка
Маю.
Є Лісовик, я зву його: “дідусю”,
а він мене: “дитинко” або “доню”.

Лукаш
То хто ж він — дід чи батько?

Мавка
Я не знаю.
Хіба не все одно?

Лукаш
(сміється)
Ну, та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе.

Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?

М а в к а
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: “Засни, засни...”
І снилися мені все білі сни:
На сріблі сяли ясні самоцвіти,
Стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі
спадали з неба — білі, непрозорі —
і клалися в намети... Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні...

Л у к а ш
(заслухавшись):

Як ти говориш...

М а в к а
Чи тобі так добре?

Лукаш потакує головою.
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає віття на березі, сідає в нього й гойдається тихо, мов у
колисці. Лукаш грає соло , прихилившись до дуба, і
не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи,
мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії № 8, і Лукаш їй
приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
Мавка
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!

На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше
дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна
безлиста тернина появляє ніжні квіти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до
сліз: Лукаш, завваживши те, перестає грати.

Лукаш
Ти плачеш, дівчино?

Мавка
Хіба я плачу?
(Проводить рукю по очах.)
А справди... Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце... Бач, уже встає
на озері туман...

Лукаш
Та ні, ще рано!

Мавка
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?

Лукаш хитає головою, що не хотів би.

Мавка
Чому?

Лукаш
Бо дядько до села покличуть.

Мавка
А ти зо мною хочеш бути?

Лукаш киває, потакуючи.

Бачиш,
і ти немов той ясень розмовляєш.

Лукаш
(сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.

Мавка
(радо)
Справді?

Лукаш
Ми взавтра й будуватися почнемо.

Мавка
Курінь поставите?

Лукаш
Ні, може, хижку,
а може, й цілу хату.

Мавка
Ви — як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.

Лукаш
Ні, ми будуєм
навіки.
Мавка
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.

Лукаш
(ніяково)
Та я не знаю... Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть ґрунтець і хату,
бо восени хотять мене женити...

Мавка
(з тривогою)
З ким?

Лукаш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.

Мавка
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Лукаш
(поглядаючи на неї)

Я, може б, і знайшов, та...

Мавка
Що?

Лукаш
Нічого...
(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке ,
потім спускає руку з сопілкою і замислюється.)

Мавка
(помовчавши)

Чи у людей паруються надовго?

Лукаш
Та вже ж навік!

Мавка
Се так, як голуби...
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються... А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива, –
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю — вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає:
вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір — гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь те прикро...
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня...
(Журливо задумується.)

Лукаш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.

Мавка
Верба?.. Та що ж... в їй добре зимувати,
а літом... бач, вона така суха,
і все рипить, все згадує про зиму...
Ні, я таки зовсім, зовсім самотня...

Лукаш
У лісі ж не самії дерева, —
таж тут багато різної є сили.
(Трохи ущипливо.)
Вже не прибіднюйся, бо й ми чували
про ваші танці, жарти та зальоти!

Мавка
То все таке, як той раптовий вихор, —
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, — навіки!

Лукаш
(приступаючи ближче)
А ти б хотіла? ...

Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Голос
Гов, Лукашу, гов!
го-го-го-го! А де ти?

Лукаш
(відзивається)
Ось я йду!

Голос
А йди хутчій!

Лукаш
Ото ще нетерплячка!
(Відгукується.)
Та йду вже, йду!
(Подається йти.)

Мавка
А вернешся?

Лукаш
Не знаю.
(Іде в прибережні хащі.)

З гущавини лісу вилітає П е р е л е с н и к — гарний хлопець у червоній
одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними
бровами з блискучими очима. Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.

Мавка
Не руш мене!

Перелесник
А то чому?

Мавка
Іди,
поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.

Перелесник
Мені навіщо тая рунь?

Мавка
А там же
твоя Русалка Польова, що в житі.
Вона для тебе досі вже вінок
зелено-ярий почала сплітати.

Перелесник
Я вже її забув.

Мавка
Забудь мене.

Перелесник
Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
Я понесу тебе в зелені гори, —
ти ж так хотіла бачити смереки.

Мавка
Тепер не хочу.

Перелесник
Так? А то чому?

Мавка
Бо відхотілося.

Перелесник
Якісь химери!
Чом відхотілося?


Мавка
Нема охоти.

Перелесник
(улесливо в’ється коло неї)
Линьмо, линьмо в гори! Там тої сестриці,
там гірські русалки, вільні Літавиці,
будуть танцювати коло по травиці,
наче блискавиці!
Ми тобі знайдемо з папороті квітку,
зірвем з неба зірку, золоту лелітку,
на снігу нагірнім вибілимо влітку
чарівну намітку.
Щоб тобі здобути лісову корону.
ми Змію-Царицю скинемо із трону,
і дамо крем’яні гори в оборону!
Будь моя кохана!
Звечора і зрана
самоцвітні шати
буду приношати
і віночок плести,
і в таночок вести,
і на крилах нести
на моря багряні, де багате сонце
золото ховає в таємну глибінь.
Потім ми заглянем до зорі в віконце,
зірка-пряха вділить срібне волоконце,
будем гаптувати оксамитну тінь.
Потім, на світанні, як біляві хмари
стануть покрай неба, мов ясні отари,
що холодну воду п’ють на тихім броді,
ми спочинем любо на квітчастім...

Мавка
(нетерпляче)
Годі!

Перелесник
Як ти обірвала річ мою сердито!
(Смутно і разом лукаво.)
Ти хіба забула про торішнє літо?

Мавка
(байдуже)
Ох, торішнє літо так давно минуло!
Що тоді співало, те в зимі заснуло.
Я вже й не згадаю!

Перелесник
(таємниче нагадуючи)
А в дубовім гаю?..

Мавка
Що ж там? Я шукала ягідок, грибків...

Перелесник
А не приглядалась до моїх слідків?

Мавка
В гаю я зривала кучерики з хмелю...

Перелесник
Щоб мені послати пишную постелю?

Мавка
Ні, щоб перевити се волосся чорне!

Перелесник
Сподівалась: може — миленький пригорне ?

Мавка
Ні, мене береза ніжно колихала.

Перелесник
А проте... здається... ти когось кохала?

Мавка
Ха-ха-ха! Не знаю!
Попитай у гаю.
Я піду квітчати дрібним рястом коси...
(Подається до лісу.)

Перелесник
Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси!

Мавка
Вітерець повіє,
сонечко пригріє,
то й роса спаде!
(Зникає в лісі.)

Перелесник
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де?

Біжить і собі в ліс. Поміж деревами якусь хвилину маячить його червона одіж і,
мов луна, озивається: “Де ти? Де..”
По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає. Над озером стає білий туман.
Дядько Лев і Лукаш виходять на галявину.

Лев
(сердито воркоче)
Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тільки виплив
на плесо душогубкою, — хотів
на той бік передатися, — а він
вчепився цупко лапою за днище,
та й ані руш! Ще трохи – затопив би!
Ну й я ж не дурень, як засяг рукою
за бороду, то й замотав, як мичку,
та ножика з-за пояса, – бігме,
так і відтяв би! Та проклята ж пара –
штурхіць! — і перекинула човна!
Я ледь що вибрався живий на берег,
І рибу розгубив... А, щоб ти зслиз!
(До Лукаша.)
А тут іще й тебе щось учепило, –
кричу, гукаю, кличу — хоч ти згинь!
І де ти длявся?

Лукаш
Та кажу ж — був тута,
вирізував сопілку.

Лев
Щось довгенько
вирізуєш, небоже, сопілки!

Лукаш
(ніяково)
Або ж я, дядьку...

Лев
(усміхнувся і подобрів)
Ей! не вчись брехати,
бо ще ти молодий! Язика шкода!
От ліпше хмизу пошукай по лісі,
та розпали вогонь, — хоч обсушуся,
бо як його таким іти додому?
Поки дійдем, ще й тая нападе —
не тута споминаючи — цур-пек! —
а потім буде душу витрясати...

Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.

Дядько Лев
(сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню,
щоб запалити люльку)

Аякже! викрешеш! і губка змокла...
і трут згубився... А, нема на тебе
лихої трясці!.. Чи не наросла
на дубі свіжа?
(Обмацує дуба, шукаючи губки.)

З озера, з туману, виринає б і л а ж і н о ч а п о с т а т ь, більше подібна до
смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать
тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.

Лев
(ужахнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
(Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає
назустріч марі, немов боронячись від неї. Вона трохи відступає.
Він прочитує, замовляючи, дедалі все швидше.)
Шіпле-дівице,
Пропаснице-Трясавице!
Іди ти собі на куп’я, на болота,
де люди не ходять, де кури не піють,
де мій глас не заходить.
Тут тобі не ходити,
білого тіла не в’ялити,
жовтої кості не млоїти,
чорної крові не спивати,
віку не вкорочати,
Ось тобі полинь –
згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера і зливається з туманом. Надходить Лукаш
з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й
губку і розпалює вогонь.
Лукаш
Ось нате, дядьку, грійтеся.

Лев
Спасибі.
Ти догоджаєш дядькові старому.
(Розпалює коло вогню люльку.)
Тепер що іншого!
(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову,
пакає люльку і жмуриться на вогонь.)

Лукаш
Якби ви, дядьку,
якої байки нагадали.

Лев
Бач!
умалився!.. А ти б якої хтів?
Про Оха-Чудотвора? Про Трьомсипа?

Лукаш
Такі я чув! Ви вмієте інакших,
що їх ніхто не вміє.

Лев
(надумавшись)
Ну, то слухай:
Я про Царівну-Хвилю розкажу.
(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом.)
Якби нам хата тепла
та люди добрі,
казали б ми казку,
баяли байку
до самого світу...
За темними борами,
та за глибокими морями,
та за високими горами,
то єсть там дивний-предивний край,
де панує Урай.
Що в тому краю сонце не сідає,
місяць не погасає,
а ясні зорі по полю ходять,
таночки водять,
Отож у найкращої зорі та знайшовся син
Білий Палянин.
На личку білий,
на вроду милий,
золотий волос по вітру має,
а срібна зброя в рученьках сяє...

Лукаш
Ви ж про Царівну мали.

Лев
Та зажди!..
От як став Білий Палянин до літ доходжати,
став він собі думати-гадати,
про своє життя розважати:
“З усіх я, каже, вродою вдався,
а ще ж бо я долі не діждався.
Порадь мене, Зірнице-мати,
де мені пари шукати;
чи межі боярством,
преславним лицарством,
чи межі князівством,
чи межі простим поспільством?
Що хіба яка царівна
та була б мені рівна...”
(Починає дрімати.)
От і пішов він до синього моря,
і розіклав на березі перлове намисто...

Лукаш
Відай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Лев
Хіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!
...От і розбіглася на морі супротивна хвиля,
а з теї хвилі вилетіли коні,
як жар червоні,
у червону колясу запряжені...
А на тій колясі...
(Змовкає, зможений сном.)

Лукаш
Та й хто ж на тій колясі був? Царівна?

Лев
(крізь сон)
Га?.. Де?.. Яка Царівна?..

Лукаш
Вже й заснули!
(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від
огнища і походжає по галяві тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи
у сопілку .)

В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо
вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогню
квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.
Покрай лісу таємниче біліють стовбури осик та берез. Весняний вітер нетерпляче
зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими
хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись
у млі.
З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа
розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі
кидається до берези і ще раз зупиняється.

Мавка
Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,
що закрила ти моє личенько!
І вам, стежечки, як мережечки,
що вели мене до березочки!
Ой, сховай мене, ти сестриченько!
(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур.)

Лукаш
(підходить до берези, нишком)
Ти, Мавко?
Мавка
(ще тихіше)
Я.

Лукаш
Ти бігла?

Мавка
Як білиця.

Лукаш
Втікала?

Мавка
Так!

Лукаш
Від кого?

Мавка
Від такого,
як сам вогонь.

Лукаш
А де ж він?

Мавка
Цить!.. Бо знову прилетить.

Мовчання.

Лукаш
Як ти тремтиш! Я чую, як береза
стинається і листом шелестить.

Мавка
(відхиляється від берези)
Ой лихо! Я боюся притулятись,
а так не встою.

Лукаш
Притулись до мене.
Я дужий, — здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити
по лісі, стелеться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи
солов’їні і всі голоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману
виходить Русалка і нишком підглядає молоду пару.
Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом
цілує.

Мавка
(скрикує з болем щастя)
Ох!.. Зірка в серце впала!

Русалка
Ха-ха-ха!
(З сміхом і плеском кидається в озеро.)

Лукаш
(ужахнувшись)
Що се таке?

Мавка
Не бійся, то Русалка.
Ми подруги, — вона нас не зачепить.
Вона свавільна, любить глузувати,
але мені дарма... Мені дарма
про все на світі!

Лукаш
То й про мене?

Мавка
Ні,
ти сам для мене світ, миліший, кращий,
ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.

Лукаш
То ми вже поєднались?

Мавка
Ти не чуєш,
як солов’ї весільним співом дзвонять?

Лукаш
Я чую... Се вони вже не щебечуть,
не тьохкають, як завжди, а співають:
“Цілуй! цілуй! цілуй!”
(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком.)
Я зацілую
тебе на смерть!
Зривається вихор, білий цвіт метелицею в’ється по галяві.

Мавка
Ні, я не можу вмерти...
а шкода...

Лукаш
Що ти кажеш? Я не хочу!
Навіщо я сказав?!.

Мавка
Ні, се так добре —
умерти, як летюча зірка...

Лукаш
Годі!
(Говорить, пестячи.)
Не хочу про таке! Не говори!
Не говори нічого!.. Ні, кажи!
Чудна у тебе мова, але якось
так добре слухати... Що ж ти мовчиш?
Розгнівалась?

Мавка
Я слухаю тебе...
твого кохання...
(Бере в руки голову його, обертає проти місяця і пильно
дивиться в вічі.)

Лукаш
Нащо так? Аж страшно,
як ти очима в душу зазираєш...
Я так не можу! Говори, жартуй,
питай мене, кажи, що любиш, смійся...

Мавка
У тебе голос чистий, як струмок,
а очі — непрозорі.

Лукаш
Може, місяць
неясно світить.

Мавка
Може...
(Схиляється головою йому до серця і замирає.)

Лукаш
Ти зомліла?

Мавка
Цить! Хай говорить серце... Невиразно
воно говорить, як весняна нічка.

Лукаш
Чого там прислухатися? Не треба!

Мавка
Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя,
не буду прислухатися, хороший!
Я буду пестити, моє кохання!
Ти звик до пестощів?

Лукаш
Я не любився
ні з ким ще зроду. Я того й не знав,
що любощі такі солодкі!

Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.

Мавко!
ти з мене душу виймеш!

Мавка
Вийму, вийму!
Візьму собі твою співочу душу,
а серденько словами зачарую...
Я цілуватиму вустонька гожі,
щоб загорілись,
щоб зашарілись,
наче ті квітоньки з дикої рожі!
Я буду вабити очі блакитні,
хай вони грають,
хай вони сяють,
хай розсипають вогні самоцвітні!
(Раптом сплескує руками.)
Та чим же я принаджу любі очі!
Я ж досі не заквітчана!

Лукаш
Дарма!
ти й без квіток хороша.

Мавка
Ні, я хочу
для тебе так заквітчатися пишно,
як лісова царівна!
(Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера, до
цвітучих кущів.)

Лукаш
Почекай!
Я сам тебе заквітчаю.
(Іде до неї.)

Мавка
(смутно)
Не красні
квіти вночі... тепер поснули барви...

Лукаш
Тут світляки в траві, я назбираю,
вони світитимуть у тебе в косах,
то буде наче зоряний вінок.
(Кладе скілька світляків їй на волосся.)

Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми.)
Я ще набрати мушу. Я вберу
тебе, мов королівну, в самоцвіти!
(Шукає в траві попід кущами світляків.)

Мавка
А я з калини цвіту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
(Ламає білий цвіт і прикрашує собі одежу.)

Русалка
(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретів.)
Дитинчата-Потерчата,
засвітите каганчата!

В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять Потерчата, в
руках мають каганчки, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи.
Русалка притуляє їх до себе і шепоче, показуючи в далечінь на білу постать
Лукашеву, що мріє в мороку поміж кущами.

Дивіться, он отой, що там блукає,
такий, як батько ваш що вас покинув,
що вашу ненечку занапастив.
Йому не треба жити.

П е р ш е П о т е р ч а
Утопи!

Русалка
Не смію. Лісовик заборонив.

Д р у г е П о т е р ч а
А ми не здужаєм, бо ми маленькі.

Русалка
Ви маленькі
ви легенькі,
в руіках вогники ясненькі,
ви як ласочки тихенькі, —
ви підіть у чагарник,
не почує Лісовик,
а як стріне —
вогник свіне —
був і зник!
Перекиньтесь блискавками
над стежками.
Спалахніть над купиною,
поведіть драговиною, —
де він стане,
там і кане
аж на саме дно болота...
Далі — вже моя робота!
Ну! блись-блись!

Потерчата
(рушаючи одно до одного)
Ти сюдою, я тудою,
а зійдемось над водою!

Русалка
(радо)
Подались!
(Надбігає до болота, бризкає водою з пальців позад себе через
плечі. З-за купини вискакує К у ц ь, молоденький
чортик-паничик.)
Куцю-Куцю,
поцілуй у руцю!
(Свавільним рухом простягає йому руку, він цілує.)

Куць
За що ж то, панянко?

Русалка
Я тобі сніданко
гарне наготую, тільки не прогав.
(Показує в далечінь на Лукаша.)
Бачиш? Що? Привик до таких потрав?

Куць
(махнув рукою)
Поки не в болоті, —
сухо мені в роті!

Русалка
Буде хлопець, твій,
радість буде й бабі, й матінці твоїй!

Куць стрибає за купину і зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами,
що миготять бігунцями, спалахують, блимають, снуються, перебігають.
Лукаш
(шукаючи світляків, завважає вогники)
Які хороші світляки! летючі!
Я ще таких не бачив! А великі!
Я мушу їх піймати!
(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять
його до драговини.)

Мавка
Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвість!

Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.

Лукаш
(раптом скрикує)
Пробі! Гину!
В драговину попав! Ой, смокче! тягне!

Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз
далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса,
держачи за другий.

Мавка
Лови!

Пояс не досягає руки Лукашевої.

Лукаш
Ой, не сягає! Що ж се буде?

Мавка
(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)
Вербиченько-матусенько, рятуй!
(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому
вітті, кидає знов пояса — він на сей раз досягає, — Лукаш
хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає
руку і помагає злізти на вербу.)

Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані. Потерчата
теж зникають.

Дядьк Лев
(прокинувся від крику)
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! щезай!
(Оглядається.)
Лукашу, де ти? гов!

Лукаш
(озивається з верби)
Я тута, дядьку!

Лев
А ти тут чого?
(Підходить і заглядає на вербу.)
Зліз на вербу, ще й з дівкою!

Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.

Лукаш
Ой дядьку!
Я тут було в драговину загруз,
натрапив на вікно, та вже вона
(показує на Мавку)
порятувала якось.

Лев
А чого ж ти
стикаєшся отут як потороча? —
таж поночі!

Лукаш
Я світляки ловив...
(Уриває.)

Лев
(завважає світляки на Мавці)
Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.

Мавка
Я ж, дядечку, його порятувала.

Лев

Дивись ти — “дядечку”! Знайшлась небога!
А хто ж його призвів у пастку лізти?
(Докірливо хитає головою.)
Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж і я Лісовика,
то вже не вирветься, — в пеньок дубовий
вщемлю те бородище-помелище,
то буде відати! Бач, підсилає
своїх дівок, а сам — і я не я!

Мавка
(швидко збігає з верби)
Ні, він не винен! Хай Змія-Цариця
мене скарає, якщо се неправда!
І я не винна!

Лев
От, тепера вірю,
бо знаю, се в вас присяга велика.

Лукаш
Вона мене порятувала, дядьку,
от бігме згинув би тепер без неї!

Лев
Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,
та серце добре в тебе. Пробачай,
що я нагримав зопалу.
(До Лукаша)
Чого ж ти
по світляки погнався на болото?
Хіба ж вони по купинах сидять?

Лукаш
Та то якісь були такі летючі!

Лев
Еге! То знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра
щеняток-ярчуків, то ще побачим.
хто тут заскавучить!

Г о л о с к и П о т е р ч а т
(озиваються жалібно, подібно до жаб’ячого кумкання)

Ні, ні, дідуню!
Ні, ми не винні!
Ми в драговинні
ягідки брали.
Ми ж бо не знали,
що тута гості,
ми б не зринали
із глибокості...
Ой нене, сум!
Нум плакать, нум!

Лев
Чи бач, як знітилась невірна пара,
відьомський накоренок! Та нехай,
я вже дійду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша.)
А що, небоже, чи не час додому?
Ходім помалу.
(До Мавки)
Будь здорова, дівко!

Мавка
Ви завтра прийдете? Я покажу,
де є хороше дерево на хату.

Лев
Я бачу, ти про все вже розпиталась.
Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,
та й вам до нас прийдеться привикати.
Ходімо. Прощавай!
(Рушає.)

Мавка
(більш до Лукаша, ніж до Лева)
Я буду ждати!
Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і,
догнавши дядька, іде з ним у ліс.
Мавка
(сама)
Коли б ти, нічко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна
так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка — довга розлука...
Що ж мені суджено — щастя чи мука?

Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов
оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від вогнища,
та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то
цілим сузір’ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна
тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.

Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти
Щось таке цілком новеє,
Щоб ніхто з нас не відмовив:
«Ет, вже ми чували сеє!»

Тож, коли хто з вас цікавий,
Сядь і слухай давню казку,
А мені, коли не лаврів,
То хоч бубликів дай в’язку.


1. ЧАСТИНА ПЕРША

Десь, колись, в якійсь країні,
Де захочете, там буде,
Бо у казці, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тільки мав талан до віршів
Не позичений, а власний.

На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа,
Хоч не був він теж поганий, –
От собі – людина божа!

Той співець – та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був співцем поет наш,
Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня
І дзвінкою, і гучною,
Бо розходилась по світу
Стоголосою луною.

І не був поет самотній, –
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні-слова вислухати.

Teє слово всім давало
То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє
Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був він
Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив
До діброви на розмову.

Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи пісні складав – не знаю!

Тільки чує – гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.

Як на те ж лежав поет наш
На самісінькій стежині.
«Гей! – кричить він, – обережно!
Віку збавите людині!»

Ще, на щастя, не за звіром
Гналася юрба, – спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
«Бачте, – крикнув, – що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?»

«Не біда, – поет відмовив, –
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтікають,
Ти мені їх не завернеш!»

«Се ще также полювання! –
Мовить лицар з гучним сміхом. –
Слухай, ти, втікай лиш краще,
Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю,
Ти втікай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!

В мене рими-соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! –
Мовить лицар, – ще ні разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопці! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! –
Мовить наш поет, – несіте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте».

«Він, напевне, божевільний, –
Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість –
Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду, –
Так поет відповідає, –
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те нічого
Не відмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю,
Полювали цілу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузі,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий
Весь підбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту,
Їде лицар в самотині.
Зирк! – поет лежить, як перше,
На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! –
Мовив лицар і лапнувся
По кишенях, – ой, небоже,
Вдома гроші я забувся!

Усміхнувсь поет на теє:
«Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стільки,
Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість
Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! – крикнув згорда.
Бо задам тобі я гарту!»
А поет йому: «Та й сам я
Не люблю з панами жарту…

Бачиш ти – оця діброва,
Поле, небо, синє море –
То моє багатство-панство
І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві
Я щасливий завжди й вільний».
Тут покликнув лицар:
«Боже! Чоловік сей божевільний!»

«Може буть, – поет відмовив, –
Певне, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя,
І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світи надхмарні
Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той вітер дзвінкий в полі;
Сам я вільний і ніколи
Не зламав чужої волі!»

Засміявсь на теє лицар:
«Давню байку правиш, друже!
Я ж тобі скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой химерний
Твій таємний світ надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство
І непевнії країни
За єдиний поцілунок
Від коханої дівчини…»

Щось поет хотів відмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,
І на відповідь гуртові
Він заграв і до музики
Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дівчаток
Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,
Далі мовив на відході:
«Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!»

1893. 12.11