хочу
щодня відривати хвилі від моря
щоб із них щодня вигадувати для тебе маленьких
янголяток
щодня відчиняти
двері
в незайману вічність
і
вірити
що зануривши руку по лікоть у небо
можна доторкнутися до тебе
вірити
що увімкнувши зненацька світло
можна відчути шелест крил
маленької зграйки твоїх голосів
вірити
і байдуже
навіть якщо заплющивши очі
слухати як муха у склянці дзижчить
і шепотіти
що завтра зранку
я торкнусь твоєї долоні
й
підемо ходити
по воді
шукаючи новонароджене
сонце

стрибаю у темний вагон
де можна говорити
про те
як віконне скло
грає зі мною в піжмурки
й дихаючи
глибоко
рахувати дерева
які майже не вмирають

хто став для тебе межею
коли ще
можна було вірити
не заплющуючи очей
ким
стала
для тебе межа
коли з неба падали янголи
по цей бік заплющених
очей
по цей бік
тривог
сирен
і вибухів

якщо сказати
що жіночі руки обплітають сонце
навіщо тоді ловити пелюстки які летять
із верхніх поверхів сусідніх
будинків

невже очі молодих дружин
тривожно дивляться крізь пелюсткову заметіль туди
де мчать у вічність сліпі снаряди
назустріч обплетеному жіночими руками сонцю

якщо затамувати подих
замість того щоб упасти на землю
пелюстки застигнуть у повітрі

ти
видихаєш
птахів
які
належать
уже
не
тобі
адже
ти
боїшся
зазирнути
їм
у
вічі
де
блищать
калюжі
торішніх
вулиць
торішніх
мирних вулиць