Коли я перестану зустрічати кожен ранок, як подарунок долі,
Коли не чекатиму на сирену кожну хвилину,
Коли мені вистачатиме, без сліз, солі
І я не хвилюватимусь за дитину -
Я застрягатиму у друзів, не піклуючись про комендантську годину.
І вірші будуть не про війну, а про природу.
Відрефлексую вцілілого провину,
Знов відчую свою жіночу вроду.
Коли візьму кожного, з ким розлучила війна, за руку,
Вклонюся могилам предків і вбитим війною.
Коли перестану лякатися грому
І стану для себе другою стіною.
Чи донесу я сутність свою до цієї точки,
Не розплескаю все що берегла та плекала?
Чи всі на місця стануть куточки,
Щоб я й надалі про всіх них дбала?

Кожен новий день гіркіш за попередній.
Змінилося усе: характер, настрій, зміст.
Тепер ти молодець, якщо ти посередній
І зовсім не окей, якщо ти активіст...

~

Як милить око чуже весілля,
Коли ялинка - привід для драм -
Перечитайте Євангеліє,
Донатьте війську, а не церквам.

~

Війна крокує моєю країною,
Полки полеглих, сиріт юрби...
І все сильніше зяє прірвою
Зв'язок між владою і людьми.

Не находилось белой простыни
И фильмоскоп, уставившись в обои,
Показывал мультфильмы и они
Имели кружевное отражение.

А я, уже умевшая читать,
Начитывала сказки с выражением.
И мне хотелось той Людмилой стать,
Руслан, которой занялся спасением.

А сказка заполняла светом тьму.
Накручивая пленку по спирали,
Мне верилось, что я теперь могу
Откручивать обратно и печали.

А що ви кажете своїм страхам?
Як підгодовуєте їх смачненьким?
Що ви приносите оцим птахам:
Отим великим і отим маленьким?

Вони нічні співають вам пісні
Чи ранішньому сонечку щебечуть?
Вони безпечні, тихі та ручні?
Чи, зазвичай, їх хижаками кличуть?

Їх пір'я веселковий має ряд
Або на сірому чорніють очі?
Їм для життя потрібен сад
Або до степу вільного охочі?

Тільки тобі вирішувати слід,
Як припинити острахів гуляння.
Чи полювання обірве їх рід,
Чи кліткою закінчиться пурхання.

Маю дуже не погану уяву,
Серед інших вад, зокрема.
Навіть уявляю, яку каву
П'ють, коли мене біля нема.
І наскільки бесіду жваву,
Щодо моїх якостей ведуть.
Не турбуйтесь - я зачекаю,
Поки мені кістки перетруть.
Адже накопичено достатньо,
Щодо мене різних пліток.
Прикро і, доволі, досадно
Не отримати нових звісток.
Ну, звичайно, усе це не марно...
Є у цьому, дійсно, певний толк.
Наче під'їдаєте з тарілок
Де я лИшила самий дрібок...

Можеш начхати, взагалі, на освіту,
І не бути занадто доброю,
Але "тре" до кожного говорити
Лише українською мовою.

Можеш віддати усе на донати
І славу здобути в бою,
Але від поранень слід волати
Лише українською мовою!

Можеш вивчати німецьку і хінді,
Шукати зброю Європою,
Але спросоння замовити каву
Лише українською мовою.

Можеш не знати Забужко і Ліну,
Сковороду вважати пательнею,
Але любити мусиш країну
Лише українською мовою!

Изранены дома, поломаны деревья...
Под свист ракет-убийц хоронят молодых.
На завтра планов нет, кончается терпение.
Вам верится в успех? - Остаться бы в живых.

Скукожился асфальт и фонари ослепли.
Над городом висит безмолвие и страх.
С разбитого окна кого-то штору треплет,
Но стекла держат крепко её в своих зубах.

Под лавку чей-то кот испуганно забился,
А раньше, только раз выскакивал в подъезд.
С вокзала стук колес, обычно, доносился,
Но наши поезда идут теперь в объезд.

Карабкается день устало к завершению.
Итоги подвели обстрелам и смертям.
Как хочется не быть пристрелянной мишенью!
И праздники вернуть любимым площадям.

В України душевні болі -
Їй пече схід та південь.
Центр відпускає поволі,
Але це ще не той рівень
Одужання.

В України фантомні болі
За тисячами полеглих.
І щоранку тисне у скроні,
За людей стомлених,
Пробудження.

В України пульсуючі болі
Сердець материнських.
За дітей, які нині в неволі,
Мільйони очей безсилих
Хвилюються.

В України фізичні болі
Від домівок покинутих.
Ці будинки мов звірі кволі,
Чиї рани
Не гоються.

Але стане країні волі
І гештальти закриються.
Всі пороки та примхи долі,
Відпадуть і припиняться.

У мирні дні народження
Тягнуло вдалечінь -
Подалі від оточення,
До моря, в пальми тінь.

Відсвяткувати стримано
Засмагой та вином.
Готель ще в січні вибрано,
Літак махнув крилом.

Які турбують клопоти?
Валізи перевіс.
Невже це було, господи?
Життя змінило зміст!

Тепер в свій день народження
Не гріє далечінь,
Віддалене знаходження
Вже має інший вплин.

Лише додому хочеться -
До мирного життя.
Нехай ця мрія збудеться!
Хай скінчиться війна!

Вода нічого не забуде
Вона все прийме
Все набуде
І відігріє, і застуде
Поверне вдвічі
Жахом буде
Заколисає і розбудить
Вітрила змочить
Приголубить
Каміння зрушить
Землю вспушить
На ворогів
Свій гнів обрушить
Вода ніколи не забуде
Навіки вам отрутой буде!

Мне снится ржание коней
Из центра иппотерапии,
Мелькание полутеней,
И ощущенье эйфории
От осознания, что я
Проснусь и будто снова дома.
Моя работа и друзья -
И всё так близко и знакомо.
Консьержка-липа во дворе;
Стрижи пикируют над крышей,
Не оставляя мошкаре
Ни шанса в этой битве выжить.
Соседи разобьют цветник,
Двора романтику усилив.
И каждый, кто сюда проник
Становится нетороплив.

Как я скучаю по тебе –
Мой двор, проспект,
Мой славный город…
Твоей немыслимой борьбе
Все твои стены дружно вторят!

В березовому сквері за вікном
За ніч поразпускалися листочки.
Сп'янілий джмель дзижчить за склом,
Додому повернулись ластівочки.
Весною пахне кожний сантиметр.
Клубиться аромат квітів та хвої.
І стільки тут читається прикмет...
Про мир та перемогу - все по_волі!

Шановний мій колега, брат юрист,
Змінив сьогодні мантію на бронік,
Він взагалі не мав військовий хист
І навіть не входив в військовий облік.

Моя колега, ще з студентських лав
Ми дружимо, та що там - поріднились,
Віддалено, із Польщі, стільки справ
Веде, вам ці об'єми навіть і не снились...

А інша - за цим правилом "двох стін"
Тулить до себе сина, пса та кішку.
Та моніторить: що там наш кабмін,
Яку юристам знов зробив підніжку?

Моя колега, зірка-адвокат,
З Іспанії жене гуманітарку.
Та, заразом, оскаржує контракт
З автівки, у дорозі, на світанку...

Мій друже з ТРО, в обідній час,
Готується до іспиту, як може…
Побачите, він ще здивує вас –
Заслуженим юристом стане, схоже.

Де б ти не був під час війни, юрист:
Чи слідчий ти, чи прокурор, чи опер…
І хоч ти правник не авантюрист,
Ти вже герой і дякую за ОПІР!

Чужина огортає смутком,
Накриває жахом,
Не стає притулком,
Тимчасовим дахом.

Чужина не тішить, не колихає,
Красотами не відволікає.
Сонцем не гріє,
Дощем не омиває.

У чужині чужинці
Живуть інакше:
Піддіють оцінці,
Повчають завше.

У чужині чужинці
Не чують серцем,
Що я тут у клітці
Живу мерце*м...

Розстріляних,
Закатованих,
Взірваних -
Поверни всіх!
Усміхнених,
Згуртованих,
Відданих -
Воскреси їх.
Безвинних,
Неоплаканих,
Стриманих,
Дітей твоїх...
Незламних,
Коханих,
Вирваних
З життів своїх.
Воскресни!
Осиротілим
Твоїм синам
Принести
Лише надію
Своїм ім'ям!

Не вчить мене патріотизму,
Я вже навчена.
Я затаврована моєю Україною,
Я нею зачарована,
Означена,
Вросла у неї кожною клітиною.
Я не соромлюсь говорить на русском,
Проте пишу, віршую
Українською -
Ця мова співу, молитвІ
Присвячена,
Веде усіх єдиною стежиною.
Не вчить мене патріотизму,
Я вже навчена.
Я можу бути полькою, єврейкою,
За кров російську
Буду не пробачена.
В моїй країні це стає провиною.
Я залишаюсь тут,
Живу, народжую,
Виховую, працюю
І старішаю.
Чекаю з перемогою
Побачення.
Та залишаюсь гідною людиною.

Во время светомаскировки
Звезды особенно яркие.
Тянет, надев кроссовки,
Белые, самые маркие
Выйти на встречу тревоге
И наорать на сирену.
Где вы усталые боги?
Пора ВСУ на смену!
Сердце моё надорванное
Болью моей Украины.
Как города взорванные -
Наши с тобой морщины.
Их не стереть, не вывести,
Они в украинских душах.
Детям нашим с ними расти,
Их детям - сказки слушать.

Весной на даче старые игрушки
Приобретали новые черты,
А вогкие холодные подушки
На солнце выставляли животы.
Я в них, нагретых первыми лучами,
Лежала и смотрела на цветы.
Черешня, расплывалась облаками,
Свои роняя тихо лепестки...
И аспид шланга, резво ускользая,
Шипел в малине и ломал укроп.
Казалось мне, что я уже большая,
Плохого с нами не произойдет!
А мама накрывала стол к обеду:
Картошка, килька, яблочный компот...
Хотелось убежать на речку к деду,
Стащив в дорогу с сыром бутерброд.
Так пахло искупавшейся землёю,
Картошкой с маслом, рыбой и костром.
И папа: "Ну ка дай тебя укрою!"
А накрывало счастьем и теплом.
Мне верилось, что это неизбежно,
Что папа с мамой вечно молоды,
Что жизнь как одуванчик безмятежна,
Что мы всего лишь дачные плоды...

Необъяснима моря бирюза,
Вплетаясь в небо,
Искрами сверкая,
Как давний друг
Зашепчет вновь меня.
Возьмет в объятья
И теплом одарит.
Мне не хватает
Этих твоих ласк,
Крутых наплывов,
Мягких колебаний.
Я так люблю
И твой атлас,
И пены кружева,
И рябь вельвета.
Ты так нарядно
Догола раздето.
Восторг и ужас,
Правда и обман
В тебе соединились
Безупречно.
Ты удивительно,
Изменчиво и вечно.

Мне скоро сорок пять, я стала скучной.
Коплю на старость, устаю парить,
Навешиваю ярлыки,
Слыву благополучной,
Умею идеально борщ сварить.
Не верю в волшебство и гороскопам.
Уже ношу и шапку и очки.
Давно не мчусь галопом по Европам.
Сдала в утиль метлу и каблучки.
Мне скоро сорок пять, я стала мудрой,
Читаю больше, меньше суечусь,
Бросаю выпивать,
Слыву занудной,
А в споре деликатно отмолчусь.

Дед Мороз к тебе уж не прийдет
И Снегурка кеша не подкинет...
Когда тридцать пытый годок идет,
Дождь золотой на голову не хлынет.

Конечно, мир к тебе не справедлив,
Но и ему не все в тебе зашло:
Ты зауряден и теплолюбив,
Увы, но так произашло...

Ты обживал картонные миры!
Тебе присущ особый псевдо лоск!
Казалось бы - дотронься и бери,
Но мялся и раскрашивался воск.

А где то далеко взрослеет сын
И вместе с тем стареет рядом мать,
Но у тебя есть тысячи причин,
Что б этой темы ловко избежать.

Никто тебе не должен, ведь и ты
В долг никому и ничего не дал.
И к сорока, дешевые понты -
Единственное, что ты создал.

Это были такие несносные дали,
Эти люди не ели, не пили, не спали,
Оставляли надежды
И вены вскрывали.
Уходили неслышно
И дверь закрывали.
Ни о чем не жалели,
Отчизну меняли,
Потихоньку старели,
Друзей забывали.
В их скелеты вплетались сухие герани.
Улетали в другие миры их печали.
Это были такие несносные дали...
Их не помнили внуки
И дети не ждали.