На вулиці був спокійний, жовтневий вечір, небо було ніжно - рожевим і таким мирним, що душа співала від щастя. Я був настільки безтурботним до життя, що просто гуляв вуличками рідного міста і з часом дійшов до нашого парку - в якому на той час всі дерева вже були "голі" від листя і тільки ворони кружляли й моторошно щось співали по - своєму. Неподалік парку стояв маленький фургон, в якому можна було купити солодощів та смачних гарячих напоїв. Хазяйкою цього "чуда" була мила дівчина, погляд якої заворожував, а посмішка зігрівала душу. Вона була настільки привітна і прекрасна, що від її звичайного "привіт" я почервонів і навіть не знав що сказати. Я просто насолоджувався тим, як вона виглядає і її дуже хорошою, теплою енергетикою, яка від неї походила.
Задивившись на неї, я все ж прийшов до тями та з невпевненістю сказав своїм тремтячим голосом, що, мабуть, хотів би купити великий стаканчик гарячого шоколаду. Вона з ясною посмішкою на обличчі, ввічливо попросила зачекати, а в мене з’явилось сильне полум’я в очах і розуміння того, що я закохався.
І тут в один з моментів, я побачив на ній ось цю "маску", за якою вона приховувала свою втомленість і самотність. Посмішка з мого обличчя повільно зникла і в мене з'явилось бажання щось з цим вдіяти, впевненість в мені почала зростати і я рішуче попросив її зробити ще один напій. Ось все і готово, вона була вже готова знову заглибитись у свою самотність і проводити свій вечір, читаючи якийсь величезний роман, але ще тоді вона навіть не уявляла що цей "роман" може трапитися в її житті.
Я не можу змиритися з тим, що вона така засмучена та запропонував їй гарячого шоколаду та смачних пончиків. Дівчинка не очікувала такої приємної несподіванки від звичайного покупця, але бувши в дуже приємному здивуванні — погодилась, а на її ніжному обличчі з’явилася вже по-справжньому щира посмішка, а очі почали блищати й сяяти ніби зірки в нічному небі. Цей вечір одразу наповнився хорошим настроєм, а життя почало набувати нового сенсу!
Розмова між нами зав’язалася дуже цікава і на диво дуже довга. Її сміх лунав від чистого серця, а душа співала, разом з нею я дочекався закінчення робочого дня й запросив дівчину на прогулянку. Та лише в той момент, коли вона вже замкнула свій фургончик, я зрозумів, що досі не знаю її імені…
"Перепрошую, — зніяковівши перепитав я,- але я досі не знаю як тебе звуть".
Вона голосно засміялася і ніжно прошепотіла своє ім’я — Марія, мене звуть Маша.
В ту ж хвилину я зрозумів, що саме вона напише нову історію в моєму житті..
Вечір ставав ще більш чарівним і привабливим з кожною хвилиною. Вечір набував все більшої романтичності, навіть коли на годиннику вже була пізня година, а вулички міста порожніли, не втрачаючи своєї таємничої енергії кохання. Разом з нею ми проводили час за цікавими розмовами та дуже незвичними для мене поглядами на життя. Зрештою, я зрозумів сенс вислову про метеликів у животі та рожеві окуляри на очах. Проте для мене це втратило важливість, оскільки нарешті я відчував, що не був самотнім.
Наскільки б хорошим не був цей вечір, але він наближався вже до свого кінця, провівши її до під’їзду, я ще хвилинку дивився в її очі, які були сині, наче море й такі глибокі, наче океан. У цей момент щось різко змінилося в моїй душі, і я відчув, що це саме той момент... момент для першого поцілунку.
Взявши всі свої сили в руки, я ніжно поклав одну руку їй на талію, повільно підтягуючи до себе, а іншою рукою проводжу по її волоссі й зупиняюся на щоці та ніжно, але дуже пристрасно цілую її в губи. В цей момент я забув хто я і де я знаходжуся, але знав, що хочу бути поряд тільки з нею! Щасливий, я повертався додому, а в голові малювалися лише думки про ту чарівну Машу. Вже за декілька метрів від дому, я різко зупинився і зі страхом на обличчі згадав, що я не взяв її номеру, з сильним смутком я не зміг заснути пів ночі, але все ж мої очі заплющилися.
Новий день — нові емоції, як тільки я прокинувся я одразу ж пішов на те ж місце, місце нашого знайомства! Схвильований і дуже нетерплячий я доїхав до того фургончика, але там була вже не вона, а якийсь хлопець.
Я зі страхом питаю в нього: "Де та дівчина, що вчора тут була?" А він лише сказав що нічого не знає.
Вчорашній вечір був настільки чарівним, що час проходив непомітно та дорогу до її дому я навіть не запам’ятав. Протягом дня я безперервно думав і шукав ту дорогу, що приведе мене прямо до її під'їзду, але так і не вдалося знайти її. Розчарований, я повертався додому.
І тут різко в мою голову приходить спогад про те, як вчора я випадково подивився на табличку з назвою вулиці, в якій вона живе. В очах одразу з’явився вогник, але не дивлячись на це, в голові досі панувала паніка. "Все, спокійно!", — сказав я собі, та почав іти в потрібному напрямку. Дорогою туди, я подумав, що їй було б приємно отримати букет квітів, тому я одразу і без роздумів пішов у квітковий магазин. Дівчинка флорист склала мені букет з 5 білосніжних хризантем і 6 червоних троянд, це виглядало неперевершено і я був впевнений, що їй точно сподобається ! Дійшовши до тієї вулиці, я зі складнощами почав згадувати номер під’їзду, і блукаючи між цими будинками в пошуках надії, мені вдалось знайти лише двох стареньких бабусь, які спокійно про щось розмовляли. Одна з них помітила, що я збентежено щось шукаю і побачивши в моїх руках букет, вона одразу зрозуміла в чому справа :" Синку, ходи сюди, — голосно промовила вона мені з посмішкою на своєму обличчі". Я не вагаючись підійшов.
⁃ Я бачу тобі потрібна допомога ?
⁃ Так бабусю, шукаю одну дівчину, яка мені дуже сподобалась.
⁃ Охох! Що ж коїть ця любов з молодятами, а як звуть твою кохану?
⁃ Я б називав її принцесою, але звуть її Маша.
⁃ О так, знаю таку, вона в нас тут лише одна така, висока з довгим волоссям.
⁃ Так ! Саме вона, підкажіть де можу її знайти ?
⁃ Ось там синку, будинок номер 7, четвертий під’їзд, здається у 68 квартирі.
⁃ Дякую, бабусю, дай вам Бог прожити ще довго й щасливо! Я побіг!
⁃ І тобі щасливо, синку!
Нереально щасливий я одразу побіг туди щоб знайти її — свою принцесу, й ось я вже стою біля її квартири, серце виривається з грудей, а руки починають трястись і ось він довгоочікуваний дзвінок та хвилина тиші й невідомості яка триває вічність …
Двері відчиняє маленький хлопчик, який налякано дивиться на мене й кличе свою маму. Коли жінка підійшла до дверей, з подивом запитала мене:"Вам чимось допомогти? А я налякано запитую: "Чи не тут живе дівчина Маша?"
Жіночка відповідає:
"Так жила, сьогодні вранці вона поїхала в інше місто, з усіма своїми речами".
На обличчі лише з’явився розпач і розчарування, зневіра у кохання з першого погляду, а світ з радісного і кольорового перетворився у похмурий чорно-білий фільм.
Побачивши як різко я змінився, хазяйка квартири не змогла так просто мене відпустити ..
⁃ Проходь на кухню.
⁃ Та ні, що ви, я піду краще.
⁃ Я постараюсь допомогти, тому давай, проходь.
⁃ Що? Дійсно можна?
⁃ Так - так, проходь, розкажеш що у вас там
Трішки відійшовши від сумної новини, я зайшов, скинув свій верхній одяг і відчув лише запашний аромат домашнього яблучного пирога й атмосфера в домі була спокійна, ніби я знову повернувся в дитинство.
⁃ Ну що розповідай, як звуть тебе ?
⁃ Ах, так, вибачте що не представився, я Андрій, як можу до вас звертатись?
Жіночка лише мило посміхнулась.
⁃ Тетяна мене звуть, а синочка — Артем.
⁃ А як вас по - батькові?
⁃ Тетяна Дмитрівна я, приємно познайомитись, Андрію.
Вона зробила мені ароматний зелений чай і запропонувала свою тільки що приготовану Шарлотку.
⁃ Ну то що, розповідай, що у вас там сталось, як ви познайомились ?
⁃ Навіть не знаю, як вам все розповісти, тому що історія дуже цікава …
Розповівши все, що сталося вчора, Тетяна Дмитрівна просто не могла залишити все як є. Вона дала мені номер Маші і розповіла про те, як це сталося, що вона раптово зникла за один вечір.
⁃ Сьогодні зранку, їй подзвонили з рідного міста, але хто, цього я не знаю, пам’ятаю тільки як вона "побіліла", скинула слухавку й почала моментально збирати свої речі, навіть не встигла її ні про що розпитати.
⁃ Невже в неї в житті сталось щось дуже жахливе ?! А з якого вона міста ?
⁃ Родом вона з Дніпропетровська і на жаль більше я нічого не знаю.
⁃ Я безмежно вам вдячний, візьміть мій номер і звертайтеся, я завжди готовий допомогти.
Вже хоч з якимись новими надіями, але я повернувся додому, взяв свої документи та гроші та побіг на залізничний вокзал.
Ще навіть не снідавши, я знову почав метушитися по місту і старатись як найшвидше добратися до станції. Але тут я був настільки неуважний, що почав перебігати дорогу навіть не глянувши по сторонах, один момент, одна секунда.
В голові запаморочилось та я відчув біль у грудях і останнє що я побачив, якогось чоловіка що стоїть, дивлячись згори до низу на мене та щось говорить дуже незрозуміло й голосно, але я абсолютно нічого не розумію і просто впадаю в сон. Ось і настав ранок, я важко розплющую очі та бачу що я в лікарні, лежу в кімнаті та все так дуже тихо, що тільки чути звуки крапельниці ...
Голова "в тумані" я досі не усвідомлюю, що вчора сталось зі мною і тут в палату заходить лікар. Він радий, що я прокинувся, запитує мене як я почуваюсь, з важким диханням, я запитую в нього: що сталось зі мною ?
⁃ У вас струс головного мозку та серйозні тілесні ушкодження, але не хвилюйтеся, все не настільки серйозно, як здається.
⁃ Лікарю, ви вже дзвонили комусь.
⁃ Так, ваші батьки мають прийти з хвилини на хвилину
До палати забігає схвильована мати та серйозний, але збентежений батько. Мати не може стримати сліз, але лікар одразу починає їх заспокоювати, запевняючи, що нічого серйозного не трапилося і немає потреби сильно хвилюватися.
⁃ Перепрошую, а коли я зможу вже вийти?
⁃ Потрібно буде декілька днів пролежати до повного відновлення, - відповідає лікар.
⁃ Дякую вам!
Лікар вийшов з палати, а мати почала розпитувати, що сталось і куди я так сильно поспішав, а найголовніше, чому був таким неуважним ?
А я навіть не знав що сказати, тому що в цій ситуації дійсно моя провина, затьмарений новиною, що я ще нічого не втратив, я припинив помічати все що робиться навколо, тому я просто тихо сказав :
⁃ Вибач, Мамо, я просто сам не свій, але мені потрібно поїхати в інше місто
⁃ Що? Навіщо тобі туди
⁃Мамо, я знайшов людину, з якою від перших хвилин нашого знайомства в мене склався сильний зв'язок. Знайшов той душевний резонанс, який так довго шукав. Ця дівчина викликає у мене метелики в животі та робить світ навколо рожевим. Я не можу просто так втратити цей шанс бути щасливим...
⁃ Мама лише посміхнулась, глянула на мене своїми втомленими очима і в спогадах побачила себе, яка теж була такою запальною і рішучою у своїй молодості, лише промовила мені:
⁃ Ти дурень, навіщо ж так матір лякати!
Батько лише почав сміятися та уявляти, як буде бавитися вже зі своїми внуками..
⁃ Хто ж вона така, що так сильно тобі запудрила мозок?
"З великою цікавістю запитав він", - подумав я, але в цей час навіть не знав, що відповісти. Я був знайомий з Машею лише один вечір, і ще дуже багато про неї не знаю. Але моє серце рветься до неї, а душа поряд співає.
-Тату, вона неперевершена. Я, мабуть, закохався. Але так воно і є, я впевнений, що саме тобі вона дуже сильно сподобається, тому що смаки в нас однакові. Не дарма мама в мене така красуня!
З ясною посмішкою на лиці я висловив усе це, а моя мати лише почервоніла. У батька ж настрій раптово покращився від моїх слів, і, обійнявши свою дружину, він промовив:
⁃ Чекаю вже нашої зустрічі, синку. А поки що набирайся сил і краще скажи, чого тобі купити?
⁃ Тату, дякую за твою турботу, але зараз дуже важливо знайти чоловіка, якому я зробив вчора проблеми.
⁃ Не переймайся цим. Ми вже з ним розмовляли. Він був наляканий дуже і сказав, що провідає тебе, коли з'явиться вільний час.
⁃ Я таку дурницю зробив на рівному місці, вибачте мені, будь ласка... Тато лише погладив мене по плечі й сказав, що все буде добре, головне, що я живий! Пройшла вже година, як я прокинувся. Я був дуже радий, що поруч саме мої рідні, і я не один. Саме в той момент я зрозумів в чому цінність життя і який сенс існування. Батьки - це найцінніше, що в мене є, і я за це дякую Богу!
Але все ж, як би сильно я не хотів, але все ж їм вже потрібно було йти на роботу. Подякувавши їм за те, що вони поруч, я пообіцяв собі більше не змушувати їх турбуватися за мене. В останню хвилину я лише попросив, щоб тато купив мені якусь книгу, якщо є можливість. Він на мене подивився і сказав, що обов'язково її привезе.
В палаті я залишався зовсім сам, лежачи через біль у м’язах, лише дивився у вікно. По світлому небу пролітали маленькі пухнасті хмарки, і я фантазував на те, на що кожна з них схожа. Пройшло декілька годин, і вже ввечері, прокинувшись, я помітив на столі поряд з ліжком книгу, про яку я попросив. З великою радістю я взяв її й почав читати, але наглядаючи на обраний текст, мене спіткала тривожність. Я зовсім забув про свій мобільний телефон. Почавши шукати його по своїм кишеням і всім шафкам поряд з ліжком, я знайшов його. Вщент розбитим. Проте моє розчарування було не через його матеріальну цінність, а через те, що в ньому був її номер, і вже найближчим часом я не зможу почути її голос.
З поганим настроєм та повністю морально пригнічений, я продовжував читати свою книгу. І тут в кімнату повільно, з обережністю заходить саме той чоловік, якому вчора під колеса потрапив саме я.
⁃ Привіт, я Василь, до тебе можна ?
⁃ Так, так, заходьте. Я так розумію, вчора я завдав саме вам проблем?
⁃ Та, яких проблем, не переймайся. Головне, що ти, хоч і не зовсім цілий, але живий! Я дуже цьому радий, хлопче! Хотів провідати тебе. До речі, як тебе звуть?
⁃ Я Андрій, приємно познайомитись !
⁃ І я радий.
⁃ Дякую вам. Я радий чути, що у світі ще є такі хороші люди, як ви. Прошу вибачення за все, що сталося. Як я можу загладити свою вину перед вами? ⁃ Твої батьки вже все обговорили зі мною, тому все нормально. Краще скажи мені, куди ти так поспішав?
⁃ Вчора я поспішав на потяг і був збентежений, тому що в житті сталося дещо, чого раніше не було.
⁃ А куди хотів їхати ?
⁃ Я мав намір поїхати до Дніпропетровська, відшукати одну дівчину, яка захопила моє серце…
⁃ Це справді дивовижний збіг! Я сам з тих країв і, здається, вчора також планував повернутися додому. Але ти змусив мене залишитися в Чернівцях. Цікаво, кого ти шукав? Можливо, я зможу тобі допомогти?
⁃ Невже? Це дійсно напевно мені нереально щастить хоч і не з усім.
Ми обидва голосно засміялись, а я від болю у тілі лише скорчив смішне лице.
А я все ще не міг повірити в це диво, в те, що доля переплітається зі стількома людьми. Розповівши йому свою історію, він був щасливий за мене, за мою удачу нарешті знайти таку дівчину. І тільки задумався як її звуть?
⁃ Маша вона, дуже красива, в неї дуже красиве каштанове волосся, маленький носик, дуже яскраві та красиві сині очі, які так і блищали на сонці, а посмішка дуже щира і ніжна.
⁃ Як цікаво, мою сестру теж Машею звуть, і вона якраз живе в Чернівцях, переїхала сюди на навчання.
⁃ Дуже цікаво, ім’я Марія дуже красиве і тендітне, не диво, що його можна часто почути.
І тут в моїй голові почав складатися пазл, невже світ настільки тісний, а доля мене все ближче підштовхує до неї ?
⁃ Слухайте, Василю, мені дуже цікаво як виглядає ваша сестра, покажете ?
⁃ Ой, зачекай хвилинку, хтось телефонує.
Чоловік вийшов з палати та хвилин десять розмовляв, зайшовши знову, його вираз обличчя змінився, він зблід та трусився, мені складно було уявити, яка новина могла так різко змінити людину всього лише за декілька хвилин.
⁃ що сталось ?
Стурбовано та дуже налякано запитав я
⁃Моя мати... в неї вчора зранку стався інсульт, а мій телефон був вимкнений весь вчорашній день. Тому вибачте мені, але вона зараз лежить в лікарні, тому запишіть мій номер, і я поїду.
⁃ Звичайно, розумію вашу ситуацію.
⁃ Був радий знайомству, хлопче. Як тільки одужаєш, дзвони! І він дуже швидко зібрав свої речі й направився в дорогу…
Весь наступний вечір я поглибився у читанні цікавої книги, і так проходив день за днем. Мене все навідували батьки та знайомі, а я постійно думав про неї. Думки не давали мені спокійно заснути, і ось так пройшов вже тиждень. Себе я почував вже майже здоровим. Хоча на тілі залишилося ще багато синців, це були дрібниці. Зібравши всі свої речі, я подякував лікарю і медсестрам за турботу про моє здоров’я.
Надворі й далі панувала чудова жовтнева атмосфера, з початком нового тижня і великими планами на майбутнє. По дорозі до дому я зняв всі свої заощадження з карти й зайшов до магазину електроніки, щоб купити хоча б якийсь телефон для зв’язку, як мінімум. Витративши половину збережень, я спробував підняти собі настрій. Вже вдома, звикаючи до нового смартфону, я думав, звідки мені взяти гроші, щоб поїхати в інше місто. І тут згадав, що в шафі у мене є "свинка", повністю забита купюрами. Швидко пішов за нею, щоб подивитись, що там є, і на щастя, там була майже така сама сума, яку я сьогодні витратив. Радості не було меж, адже завдяки цим грошам у мене з'явилась можливість поїхати за своєю коханою!
Повідомивши батьків, я почав збиратися, але, як і кожна мати, моя не була в захваті від цієї ідеї. Однак вона нічого не заперечувала, розуміючи, що доросла людина приймає дорослі рішення.
Склавши у свій рюкзак трохи одягу та потрібних речей, я перекусив смачнючим маминим борщем та вирушив у свою подорож. Вийшов з дому трохи на нервах, але вже не поспішаючи почав направлятися до залізничного вокзалу.
Осінь — чарівна пора року, час для збирання хороших плодів своєї праці. І навіть не уявляв я, що почну так сильно боротися за своє щастя. Життя нарешті почало віддячувати за всі мої минулі страждання і перемоги. Звісно, це все ще важко повірити, але нарешті я закохався, і ще й в таку дівчину. Вона для мене як принцеса... Принцеса сучасного світу, яка, подібно Попелюшці, втекла від свого принца. Але я обіцяю сам собі, що, як і він, я відшукаю свою майбутню наречену. На вулиці непомітно для всіх погіршилась погода — піднявся сильний вітер, і почало повільно падати дощ. Хоча кажуть, що не існує поганої погоди, цей дощ наганяє сум. Проте він ні в якому разі не затьмарює мій бойовий дух та жагу до дуже бажаної зустрічі з нею... з тією самою.
Як у голлівудських фільмах, мені вдалося уникнути дощу за допомогою звичайного таксі. Відкривши двері автомобіля, я побачив приємного дідуся, який щиро посміхаючись запитав, куди мені поїхати.
⁃ Доброго дня, скільки буде до залізничного вокзалу ?
⁃ Ох, синку, 150, ти сідай, я швидко тебе довезу.
⁃ Дякую вам, ну що ж, поїхали !
Під приємну спокійну музику та нереально смачний аромат в машині ми відправились.
Я все дивився у вікно та спостерігав за тим, як краплі дощу стікають по склу … як тут дідусь питає:
⁃Ну що, як, сподобалось вам наше місто ?
⁃ Ой, та що ви, я ж місцевий, але звичайно подобається, одне з найкращих!
⁃ Так? Цікаво, але я з вами погоджуюсь.
Здивовано глянувши, дідусь усміхаючись, зі мною погодився.
⁃ Якщо не секрет, розкажете куди зараз прямуєте ?
⁃ Та чому ж не розповісти, звичайно, розповім. Їду я за своєю коханою, серцем відчуваю, що саме вона — та, яка створила сенс мого життя, хто подарує мені щастя, яке буде бігати по дому та голосно сміятися!
Дідусь лише мило засміявся, погладив по плечі й каже :
- Ох, синку, мало залишилось таких, як ти на світі, для кого важливе справжнє кохання, хто готовий на край світу заради тієї самої. Пощастило твоїй нареченій з майбутнім чоловіком!
В моїх думках з'явилась лише сцена весілля та її сині очі, що так закохано дивляться на мене. На моєму обличчі з'явилась посмішка, хоч ми знайомі лише один вечір. Але мрії збуваються, тому зупинятися я аж ніяк не збирався!
⁃ Так, все ж ви напевно маєте рацію, але мало хто з сучасних людей цінує таке в людях."
⁃ На жаль, так, тому не здавайся, не будь таким, як всі!
В цей момент, на таких мотиваційних словах ми вже доїхали до місця висадки.
⁃ Дякую вам, ось тримайте *даю 200 гривень*.
⁃ Ти що, в мене немає тобі решти дати?
⁃ Я знаю, нічого страшного. Це вам хоч якийсь маленький подарунок від мене за ваші теплі слова!
- Дай Боже тобі здоров’я, синку, щастя у твоїй подорожі!
- Дякую і вам всього найкращого.
Здається, ніби звичайна поїздка на таксі, але хто ж знав, що вона виявиться такою душевною та хорошою. Настрій піднявся завдяки таким незначним, але дуже важливим дрібницям.
І ось я на вокзалі, вже купую білет до ще не баченого мною славетного Дніпропетровська. Ця історія тільки починається, тільки набирає оберти, тому я з таким сильним захопленням чекав свого потягу. Ось вже і приїхав поїзд, мене зустрічає кондуктор, який пробиває мій білет і проводить у моє купе. Здавалося, що ось вже я на пів шляху до неї, до своєї судженої. З такими позитивними думками я чекав відправлення потягу.
Час йшов так повільно, хвилини текли ледь-ледь, тому щоб хоч якось пришвидшити його, я вирішив перекусити. Діставши зі свого рюкзака маминих смачних пиріжків і термос чаю, я слухав музику по радіо і спокійно перекушував.
Настала пора вирушати. Потяг повільно, але впевнено почав набирати швидкість, а я з захопленням дивився у вікно і задумувався про наш світ. Про те, що у нас під носом настільки прекрасна природа і взагалі все таке чудове і звичайне, але ж таке чарівне.
І вже неможливо підібрати ніякі слова тут, настільки занепокоєні своїми проблемами та сучасним світом, що зовсім забули про те, що було до нас. Про те, що здатне розвеселити нас, про те, що може відновити наш душевний спокій. Багатьом людям начхати на нашу землю, на всі прекрасні місця і краєвиди.
Але ж є і такі, для кого похід у гори, прогулянка лісом або звичайна риболовля біля спокійного озера є щось набагато важливіше і цінніше, ніж шумні вечірки з купою алкоголю та гучною музикою.
Саме таких людей я дуже ціную, тих, хто ще має в серці шматочок живого! Замислившись над усіма цими словами, на мене напав смуток. "Але іноді це зовсім не погано", - сказав собі я і продовжував дивитися на безкрайні поля і широчезні степи України. І тут несподівано в моє купе заходить чоловік зі словами: "Ой, не знав, що в мене буде сусід. Радий буду познайомитись". Не в захваті, але привітно я, звичайно ж, познайомився зі своїм сусідом по купе. Чоловік на вигляд мав років 45, а на обличчі в нього росли густі та ще чорні вуса, які він постійно закручував до гори. Це виглядало доволі смішно, але дуже цікаво і красиво. Статура в нього була така м’язиста, як в справжнього козака, і тільки на голові в нього розвивалась шевелюра, яка була вже пів сива.
⁃ буду радий познайомитись, я Микола
⁃ Так, дуже приємно, Андрій мене звуть
⁃ Ти що сумуєш, хлопче ?
⁃ Та, ось погодка не з найкращих, ось я і сумую трохи, але нічого, скоро пройде, а ви як?
⁃ Ой, я прекрасно, ось їду до доньки в гості, радість свою навіть не знаю, як передати словами!
⁃ Це прекрасно, давно вже донька одна живе?
⁃ Та, ось як знайшла собі нареченого, так і втекла до нього!
Голосно засміявшись, чоловік потихеньку піднімав настрій і мені, я був радий, що зі мною мою поїздку розділяє така позитивна і хороша людина. Микола дійсно був на позитиві, все розповідав історії зі свого життя, анекдоти, і час проходив непомітно. І в один момент він просто каже: ⁃ Слухай, так може за знайомство, вип’ємо по 50?
Вагаючись на рахунок пропозиції, я сказав собі: "А що ж може статись, один раз живемо."
⁃ А давайте, буду радий!
⁃ Оо, ось це наші люди!
Радісний він дістав зі своєї сумки пляшку домашньої вишневої настоянки, одне кільце ковбаски, а поклав на стіл свої свіженькі пиріжки. Здавалося б, що може бути душевніше таких посиденьок. Ми з ним випили раз, випили другий, і в голові вже паморочиться, настрій піднесений, а впевненість в собі випирає за край. Пройшла ще годинка, пляшка була вже майже пуста, і надворі вже темна нічка. Прийшов час прощатися, тому, що ми вже доїжджаємо до Полтави.
Чоловік почав вже збирати всі свої речі та направлятися до виходу з купе. Як тут зупиняється щоб попрощатися, я подумав:
⁃ Що ж, Микола, ось і пора нам прощатись. Був дуже радий нашому знайомству.
⁃ Так, хлопче, і мені. Хороша ти людина. Слухай, а не хочеш зі мною піти? Посидимо ще, вип’ємо, а там у мене і молодша донька є, я тебе познайомлю!
Ой, знаєте, в мене вже є та, хто вкрав серце, але на Полтаву я б подивився, тому знаєте, а пішли! Ще не зовсім тверезий, я зробив безглуздий вибір і вийшов з потяга на вокзалі, але зовсім не в тому місті, в якому мені потрібно! З вокзалу ми з ним пішли в центр міста, в якусь забігайлівку, де купили знов випивку і почали знову пити чарку за чаркою. Після цього, моя голова ніби відключилася. Я пам’ятаю, як лише прокинувся вже через декілька годин в якомусь приміщенні для персоналу. Зрозумівши, що з усіх моїх речей біля мене залишився лише телефон, я усвідомив, що світ жорстокий, а люди лише здаються хорошими, на перший погляд. Я завжди був дуже спокійною і стриманою людиною, але в цій ситуації я зовсім вже не знав, що робити. А в голову лише приходить думка про те, що я занадто довірлива людина, а життя так нічого мене і не навчає. Як я міг так легко довіритись чужій людині й так сильно випити. Потрібно почати змінюватись! — сказав я собі й почав шукати вихід. Адміністратор закладу, побачивши, що я вже прокинувся, підійшов до мене:
⁃ Слава богу, ти вже прокинувся. Якщо що, твій рюкзак у бармена на сховищі!
⁃У цей момент я тримав подих і просто був радий це почути!
⁃ Дякую вам, що ви не залишили мене на вулиці! Чим я вам винен?
⁃ Ну, ми люди хороші, тому тобі потрібно заплатити 1500 гривень за випивку, і можеш іти.
⁃ У мене, на жаль, немає таких великих грошей. Чи можу я якось відпрацювати у вас?
⁃ Ну, тут потрібно дзвонити до шефа і запитувати. Зараз я прийду. Усвідомлюючи, що я створив жахливе враження про себе, я взявся за розум і зрозумів, що потрібно тепер показати себе з найкращого боку! ⁃ Я подзвонив до Богдана Михайловича. Він сказав, що зараз приїде і поговорить з тобою.
⁃ Дякую вам щиро. Чи можу я тут трошки вдягнутися?
⁃ Так, звичайно. Ось там у нас вбиральня, там є туалет і все необхідне для цього.
⁃ Дуже вдячний вам за вашу доброту.
Заплутавшись та 3 у сильному соромі, я відправився до вбиральні, щоб принаймні вмити обличчя. В моєму рюкзаку я знайшов усі свої речі, документи й гроші, і вдячний Богу за те, що ситуація виявилася не такою, як я сподівався. Отож, стоячи перед дзеркалом, я глибоко думав, дивлячись на своє відображення, і здивувався: чи це дійсно я?
Коли кохання стало перспективою у моєму житті? Чи завжди воно було на першому місці? Поклавши перед собою усі ці питання, я так і не міг дати відповідь, тому треба було взяти себе в руки й почати нове життя, навіть якщо це означало переїзд в інше місто. Це був знак від життя, що настав час змін. Тож я відкинув свою ідею відшукати Марію і залишив все на милість долі.
Пройшло ще 20 хвилин, і я просто сидів, очікуючи людину, яка в цей момент може змінити моє життя. Ось він нарешті прийшов. На перший погляд, це був дуже серйозний чоловік, його вигляд заслуговував на повагу. Він був елегантно одягнений, з дорогим годинником на зап’ясті, а його густа борода, якісно доглянута, свідчила про те, що він пройшов довгий шлях у своєму житті й досягнув усього самостійно.
Так от як ти виглядаєш.
Промовив до мене Богдан Михайлович з посмішкою на обличчі, але зі зверхнім поглядом. І я його розумію, тому що я в його закладі зараз виявився проблемою, яка нікому не була потрібна.
Доброго дня, мені дуже соромно за себе, я прошу у вас вибачення, прошу якщо ви в змозі, дайте мені будь-яку роботу, щоб я зміг відпрацювати всі збитки.
Для початку назви мені своє ім’я, молодий чоловіче.
*Мені здавалося він старший*,- подумав Богдан.
- Мене звуть Андрій, дуже приємно познайомитись з вами!
- Хм, Андрій, здається, у мене є пропозиція для тебе. На кухні потрібна людина для миття посуду. Ти готовий взяти цю роботу?
- Звичайно, дуже вдячний вам, що ви мене приймаєте.
- Ну, добре, приходь завтра. Робочий день починається о 8:30.
- Я б з радістю погодився, але є одне "але". Розумієте, річ у тім, що я сьогодні вранці приїхав у це місто і ще не знаю його зовсім. Я навіть не знаю, де шукати квартиру, щоб переночувати, і грошей у мене максимум на одну-дві ночі в готелі.
- Розумію тебе. Знаєш що, ти дуже велика людина. Я сьогодні в хорошому настрої, тому можеш на декілька днів залишитися у нашому ресторані. Тут є кімната для персоналу. Ти назбираєш гроші на перший внесок для квартири й переїдеш. А мені потім протягом двох тижнів повернеш те, що винен.
- Я не знаю, як вам дякувати. Ви неймовірна людина. З вашого дозволу я піду.
Так звичайно, а поки ще маєш час, можеш піти оглянути місто, тільки дивись, щоб не заблукав,- засміявшись сказав шеф.
Так, дійсно чудова ідея. Тоді до завтра!
-Чекатиму на тебе о пів на дев'яту вже на робочому місці.
Навіть не уявляв, що в житті все може так різко змінитися. З хорошим настроєм я залишився весь вечір, переодягнувшись, я вже йшов на прогулянку містом.
- Ей, ти, новачок! - Промовив до мене один з офіціантів .
- Так, так, можу чимось допомогти?
- Ні, все добре, хотів просто сказати, щоб ти встиг прийти до 22:00, щоб не довелося ночувати під закладом.
- Ой, так, дякую, що сказав!
- Та без проблем, завтра ще поговоримо.
- Обов'язково!
З думкою про те, що ось воно, моє нове життя, я вийшов в місто, запам'ятавши вулицю, з якої я вийшов. Тому що повторювати свої помилки вже зовсім не хочеться. Полтава, так? Дуже цікаво. Невже це і стане містом, в якому я вперше почну своє самостійне доросле життя. Нарешті прийшов час і мені вилітати з батьківського гнізда. Думаючи про це, я згадав, що хотів зателефонувати мамі. І я навіть не уявляв, як я зараз маю їй про все це розповісти, але все ж я пообіцяв собі, що пора вже змінюватися, тому сміливість — це перший крок до нового життя. І ось вже я набираю номер своєї матері.
Привіт, мамо.
- Привіт, синку. Ну що, як там у тебе справи, знайшов те, що шукав?
- Ні, мамо, на жаль, все пішло не так, як планувалось. Я не доїхав до Дніпропетровська. Я поступив дуже безвідповідально і ризиковано. У потязі я познайомився з одним чоловіком, його звуть Микола, і він запропонував випити.
Що? Я ж надіюсь, що ти не погодився. Ти ж ніколи не пив.
На жаль, ні, я подумав, що нічого поганого не може статися, тому погодився. Але не розрахував свої сили, і разом з ним я напився, а сам він, якраз з Полтави, точніше його донька. І він запропонував мені піти ще посидіти разом. А через те, що я був п'яний, я навіть не думав, що роблю, а просто робив.
О, Боже, Андрій, все в тебе вже добре? Повертайся до дому, синку. - Мамо, послухай, я зараз винен одному чоловіку грошей за те, що ми з Миколою випили, але цей чоловік виявився дуже хорошою людиною, і він на деякий час дав мені житло і роботу. Тому я планую залишитися тут. Я не знаю на скільки часу.
Головне, мамо, не хвилюйтесь за мене, все вже добре. Хоча я й натворив таких дурниць, але все ж я вже дорослий і мені потрібно навчитися бути дорослим на всі сто відсотків. Я дуже надіюсь, що ти мене зрозумієш. Не дарма доля направила мене на цей шлях, тому все буде добре, обіцяю!
- Андрійку, я навіть не знаю, що тобі й сказати. Просто будь розумним хлопцем і поважай тих людей, що тобі допомагають зараз. Ти дійсно правий, ти вже дорослий, тому вирішуй сам, але знай, що вдома тебе завжди чекають!
- Дякую тобі, мамо, за те, що ти мене зрозуміла. Поки що я піду ще розглянути місто, а вже завтра візьмусь до роботи. Тому бажаю хорошого вечора, був радий тебе почути!
-І я тебе також, дзвони частіше.
- Гаразд, мамо, люблю тебе!
- І я тебе.
З великим облегшенням від того, що мама мене зрозуміла, я просто видихнув і дійсно вже був радий. З великою надією на краще, я вже почав повертатися назад у свій тимчасовий прихисток. Ось вже і ранок. Щоб аж ніяк не підвести свого начальника і почати заслуговувати довіру, я прокинувся за дві години до початку робочого дня. Я повністю підготувався, одягнувши робочу форму, що мені видали вчора, і почав читати нову книгу з психології, а саме, як покращити себе.
З надією на те, що сьогодні скористаюсь порадами з книги, я вийшов на роботу в дуже хорошому настрої.
Потихеньку вже почали приходити всі працівники, всі вони виглядали так професійно, особливо шеф-кухар і його права рука. Надіюсь, в мене вийде знайти спільну мову з ними. Хвилюючись трошки, я йду знайомитися з новими людьми та стараюсь бути дуже привітним. Першим на мене звернув увагу саме шеф-кухар:
- "То ти в нас новенький, надіюсь, не розчаруєш нас."
- "Я буду старатись!"
Ми подали одне одному руки, і тоді я зрозумів, що це дуже серйозний і мужній чоловік. У його руках була сила і впевненість, якою я так захоплююсь.
Я дуже старанно робив свою роботу, здається, такої відповідальності у своєму житті я ще не відчував, адже це перша моя серйозна робота. І хоч я всього-на-всього мию посуд, але саме в такі моменти приходить відчуття того, що я поступово вже насправді стаю дорослим.
Паралельно з цим я весь день наглядав за кухарями, за тим, що вони роблять і як вони це роблять, тому що хоч і не професійно, але я теж вмію готувати й дуже люблю! Ще з самого дитинства моя мати вчила мене всьому, що вміє сама, розказала всі секрети бабусі, щоб страви завжди були найсмачнішими! Але їхній рівень був набагато вищий, порівняно зі мною вони ніби боги кулінарії. Тому я старався запам'ятовувати все. Помітивши це, шеф-кухар, Володимир, так його звали, почав сам все більше і більше мені розповідати про секрети кухні.
Я зрозумів, що це неймовірний шанс отримати багато нового досвіду і я ніяк не можу його втратити, тому паралельно зі своєю роботою я слухав і все більше розпитував Вову про різні страви й соуси. Навіть не помічаючи те, як ми з кожною хвилиною стаємо ближчі як друзі, і хоча по званню на кухні він стояв на першому місці, а я на останньому, звертався він до мене як до рівного собі. І це настільки було приємно.
“Ця людина точно заслуговує поваги,- подумав я”. І тут я почав відчувати на собі такий неприємний, неприязний погляд в спину. Це був один кухар, що весь день пильно стежив за всіма моїми діями, і він точно аж ніяк не був налаштований скласти зі мною якісь дружні відносини. Я був впевнений, що я йому не подобався, але все ж я вдавав, що нічого не помічаю, і просто й далі продовжував працювати, так і проходив мій робочий день.
Всі вже йшли переодягатися та вирушати до дому, а я вирішив підійти до того чоловіка, що пильнував за мною, щоб зрозуміти, що не так.
Привіт, я помітив, ти весь час за мною пильнував?
Привіт, то все-таки я був з цим необережний... Нервово сказав він, і постійно опускавши погляд в низ.
Та я розумію, що я тут новенький, і в тебе звичайно, що ще не має до мене абсолютно ніякої довіри, але все ж просто цікаво, чому ж так сильно мене пильнував?
Та ти не подумай нічого, просто я тут вже 2 роки працюю, і в мене ніяк не виходило налагодити такий близький зв'язок з колегами, а ти це так швидко і легко зробив, та ще й не аби з ким, а з шеф-кухарем. Я всього-на-всього тобі заздрю.
Я навіть і не знаю, що сказати, мені одночасно і приємно, і не зручно, що я зайняв в колективі місце, яке хлопець добивався довгий час, але таке життя і з цим нічого не зробиш, — подумав я. Я навіть не знаю, що тобі сказати, вибач, що так вийшло. Скажу тобі по секрету, я тут на довго затримуватись не збирався, тому станьмо друзями й будемо разом працювати
З посмішкою я протягнув йому руку, щоб підтвердити сказані мною слова.
"Так! Буду тільки радий. Я Максим."
А я Андрій, радий познайомитись.
Взаємно, друже. Ось на такій хорошій розмові й закінчився мій перший робочий день на кухні. Так і пройшов тиждень в Полтаві. Я вже як 3 дні живу на квартирі, і нарешті з зарплати віддав свій борг. Нарешті життя налагоджується, подумав я. Але не все так добре, як здавалося. На душу все одно вечорами приходила печаль про те, що я так і не знайшов Марію. "Напевно, така моя доля", саме такими словами я завжди себе заспокоював і продовжував далі просто жити, досягти певних цілей. Таке життя для мене було новизною і дуже цінним досвідом!
Все було чудово. Я продовжував працювати у Богдана Миколайовича і мав гарні стосунки з шеф-кухарем, який навчив мене кулінарних секретів. З його допомогою мої навички в кулінарії значно покращилися, і я вже уявляв, як буду готувати неймовірні страви для своїх рідних вдома. Минув ще місяць, і я зібрав достатньо грошей, щоб повернутися додому в рідне місто. Наближалося свято маминого дня народження, а потім й новорічні свята, і я з нетерпінням чекав, щоб провести їх разом з рідними. Тому після робочого дня, з настроєм повернення додому, я відвідав свого начальника. Пульс став швидшим, але я відчинив двері та увійшов до його кабінету.
-Богдане Михайловичу, можна до вас зайти?
Так, так, заходь. Що сталось? Чому так пізно?
От я хотів тут вам дещо сказати. Я хочу написати заяву про звільнення.
У тебе щось сталось, Андрій? Якщо щось серйозне, то кажи, я тобі допоможу чим зможу. Чи тебе щось не влаштовує на роботі?
Та ні, нічого такого. Все прекрасно. Навпаки, дуже вам вдячний. Це був просто незабутній і дуже цінний досвід у моєму житті. Я вирішив, що вже настав час повертатися до дому, а там вже й у матері скоро день народження. Не можу пропустити таке свято, розумієте.
Ага, зрозумів тебе. Я теж був радий познайомитись з таким хлопцем. Ти виявився набагато кращим, ніж я думав. Що ж, тримай тоді документ. Я думаю, ти знаєш, як писати заяву.
Так, звичайно, дякую.
І ось я вже пишу заяву, а в голові спливають спогади про цей іноді прекрасний, а іноді просто жахливий період у своєму житті.
- Був радий з вами працювати. До зустрічі!
- Бажаю успіху в житті, хлопче. Ще заходь!
-Дякую вам за все. Обов'язково постараюся ще зайти.
Ще один етап в житті пройдено. Вже з чистою і спокійною душею, на дорозі до дому я зайшов на вокзал і купив собі білет на завтра у свої рідні Чернівці. Прогулюючись по місту, я згадав, що сьогодні ж перший день зими — такий чарівний день у році. І дійсно, стався справжній чудовий зимовий день. Коли я це усвідомив, на вулиці почав йти дуже повільно і ніжно сніг, який моментально почав засипати все навколо. В моїх очах з'явився блиск, і таке чарівне відчуття у серці. Саме зима — моя улюблена пора року. Саме в цей час, у дитинстві, завжди збиралась багато родичів, а в будинку завжди панувало тепло, не тільки від каміна, а й від дитячого сміху...
З таким прекрасним, казковим настроєм я підходив до дверей квартири. Трошки втомлений, але по своєму щасливий, я спокійно почав збирати всі свої речі. Пам'ятаю, як сюди я приїхав з одним лише рюкзаком, а вже назбиралась ціла сумка нових речей і декілька маленьких сувенірів для близьких мені людей. І нарешті закінчив збирати всі речі. Налаштував будильник і просто приліг, дивлячись в стелю, і навіть не помітивши, як через декілька хвилин поринув у глибокий сон…
Рано прокидаюся від гучного дзвону будильника. Починаю з прохолодного душу, який так і бадьорить. Здається, що саме це потрібно мені кожного ранку, щоб свідомо мислити й не робити безглуздих речей, як я вже звик. Пора вже йти. Виніс всі свої речі за двері, закрив квартиру і вже чекав хазяйку, Євгенію Кирилівну. Просто неймовірна бабуся. Хоч їй вже майже 60, вона дуже бадьора і постійно на позитиві. Просто в захваті був від такої людини, як вона. Саме з таких потрібно брати приклад і пишатися, що українці такі міцні. Ось і вона вже біжить до мене.
"Ну, що, Андрійку, все добре у тебе, нічого не забув?" - запитала Євгенія Кирилівна, коли я підійшов до неї.
І вам доброго дня, Євгенія Кирилівна, — відповів я з широкою посмішкою, дивлячись на неї. Просто не можливо сумувати в оточенні цієї бабусі!
Ой, привіт, привіт. Та нібито все своє зібрав. Дай Боже вам здоров'ячка, дякую, що прихистили " .
Такому приємному молодику, чому б і не допомогти? Ну що ж, присядемо на доріжку, а то ти вже, напевно, спішиш.
Давайте.
Ну, тоді вже, бажаю тобі щасливої дороги, синку. Хороша ти людина, бережи себе.
Дякую, бабусю, я постараюся. І вам всього найкращого!
Після того, як я вийшов на вокзал, я з нетерпінням сів у потяг. Усвідомивши помилку минулого разу, я вирішив викупити всі купе, щоб насолодитися поїздкою у самотності. Під час подорожі я дивився фільми, читав книгу і милувався краєвидами України, вкритими білосніжним снігом. Починає темніти, і я не можу заснути. Мою голову заповнили думки про зустріч з батьками й про ті незабутні вечори дитинства. Раніше я вважав, що для щастя мені потрібне сильне, справжнє кохання, але тепер розумію, що щастя може бути й в дрібницях, і іноді воно потребує часу, щоб це зрозуміти.
Другого грудня, не сповістивши батьків, я прибув у своє рідне місто, у Чернівці. Як мені не вистачало цього міста! З радісним настроєм я вирушив прямо додому. Але як можна йти додому без смаколиків? Подумавши про це, я зайшов у супермаркет, щоб придбати різноманітні смаколики. Коли на годиннику була обідня година, я вже з цілим рюкзаком печива та цукерок підходив до свого під'їзду. По дорозі я зустрів своїх сусідів, які посміхалися мені, і кожен, здавалося, за сценарієм запитував, де я так довго був.
Щоб не затримуватися, я відповідав: "Просто вирішив трошки подивитися Україну, подорожував". І ось настав той момент, довгоочікуваний дзвінок у двері, а час здається зупинився в очікуванні теплих обіймів.
Синку, нарешті ти приїхав, чому ж не попередив ?
- Хоча я і не був довго відокремлений від батьків, ми обидва дуже сумували одне за одним. І нарешті я відчув ті обійми, які так довго пропускав!
"Привіт, мамо, я хотів зробити тобі сюрприз, - сказав я, заходячи. “ - Заходь, чому ти стоїш на порозі? Піди, привітайся з батьком, а поки я наберу тобі борщику!" - відповіла вона з радістю.
З великим задоволенням я знову потрапив у рідну домашню атмосферу, за якою так скучив. Через тиждень у матері був день народження, і в домі знову лунали сміх моїх маленьких двоюрідних братиків. Душевна теплота просто випромінювала від кожного дорослого в домі, і здавалося, що вечір не може бути кращим, ніж тут. Та раптово дзвінок з невідомого номеру відірвав мене від цієї ідилії. На початку я не хотів брати трубку, але все ж подумав, що це може бути важливо, і я виявився правий.
Так, я слухаю, - відповів я.
Андрій, це ти? Це я, Маша, пам'ятаєш мене?
Маша? На мить моє серце припинило битися. Звичайно пам'ятаю, таку дівчину не можливо забути! Але звідки ти взяла мій номер?
Я знову приїхала в Чернівці, чи можемо ми зустрітися і я все тобі розповім?!
Так, звичайно, з радістю! Давай через годину на місці нашого знайомства.
Гаразд.
Після розмови з Машею моє серце билося швидше, і я вже не міг дочекатися зустрічі з нею. Отримавши несподіваний дзвінок від Маші, я відчув дивний мікс відчуттів — радість від знову зустрітися з нею й одночасна нервовість від того, що вона вирішила зв'язатися саме зараз. Проте її привітна голосна довіру заспокоїла мене, і я згодився на зустріч.
Запитавши вибачення у всіх, я відправився до Маші, надіючись, що доля нарешті принесе мені хороші новини. Ми зустрілися і довго обіймалися. Я розповів їй всю історію своєї подорожі, а вона лише зі сльозами на очах сказала: "Я тебе кохаю, Андрій!"
І тут я різко прокинувся від дратівливого дзвінка будильника. Розуміючи, що вся ця історія була лише у сні, у звичайному сні...
Після дратівливого дзвінка будильника, я розплутався в ліжку, сповнений суму за втраченою мрією. Проте, коли я піднявся, моя рука натрапила на щось незвичайне під подушкою. Це була невелика коробочка із витонченим бантиком. Піднімаючи її, я почав розплутувати вузлик на банті й розкрив коробку, як виявилось, там була записка.
"Андрій, зі сну в реальність. Знайди мене у кав'ярні біля того самого місця, де ми зустрілися у своєму сні. Чекатиму тебе."
Здавалося, це продовження мрії, але на цей раз вона перетворилася на реальність. З серцем, що б'ється від хвилювань, я вирушив у пошуках відповідей і, можливо, нарешті знайшовши своє кохання у світі реальності...