Ми – невелика частинка відтворення всесвіту.
Але, хто це "ми"?
Що зостанеться після нас?
Кістки, спогади, або ж навіть нічого.
Людина як пил
На окраїні Шляху Млечного.

Скажи мені, Тату,
Чи це сон, чи реалі?
Час відтворений нам ніби надія,
Про вічне життя розколює мрію.

Світло проб'ється крізь сон наш єдиний,
Кордони проколюють пітьми пронири.
Зіштовхнеться ясність й гарячь,
Зустрінуться поглядом Батько та Син погибелі нашої, людської.

Почнеться вічність єдиного мовчання,
Де рідність й гибель воєдино зойдуть.

Життя штовх тобі дає на творіння,
Політ, й ось, падіння,
Смерть, перерождіння.
Й сенс в твоему творінні,
Трапляється на околицях Всесвіту країни.

Час тебе не чекає,
Пливе й пливе,
Як хмара на небесах випливає.
Кліпнув й ось,
Життя крізь тебе пронеслось.

Зіркою ясною на небі повстанешь,
Душу ти Татові віддаси,
Й бескінечності знов ти смаку познаєш.

Чи є цей сенс у людині, чи нема його?
Якщо у майже кожній людині,
У душі перемагає зло.
Зло, немов Князя пекла відродження,
Відтискаюче тепло Творця людського.

А у чому сенс життя поляга?
Чи знайдемо ми його й заради чого ми живемо?
Один рух та це вже Історія,
Один крок як все життя.

Постанеться після нас не мрія, ні надія,
А дія й ідея.
Ми – Історія людського,
Й відтворення Творця рідного.

Ми — це відлуння зірок у космічному просторі,
Мандрівники часу, що прагнуть прозріння.
Наші душі — віддзеркалення вічної ночі,
Де темрява й світло ведуть змагання.

Чи знайдемо ми істину у глибині буття?
Чи відчуємо пульс Всесвіту у своїх грудях?
Кожен удар серця — це виклик життя,
Кожен вдих — можливість творити у чуді.

І в цьому творінні, в цій мить перемін,
Ми — пілігрими на шляху безкінечнім.
Що далі за обрієм? Вічний спокій чи сплин?
Чи істина там, де наш голос нарешті замовкне?

Світило згорає, лишаючи попіл зірок,
Та в кожній іскрі живе нова мрія.
Так само і ми: лише відголос крок,
Що світить крізь час, коли тіло згасніє.

Ми — хвилі на морі, що прагнуть берегів,
Ми — вітер, що прагне обійняти простори.
І навіть у тиші, що стискає слова,
Залишиться відгук — наш подих прозорий.

Не в тлінні, не в тіні шукаємо суть,
Не в славі, що зникне, як вранішній іній.
Сенс — у моменті, де душі цвітуть,
У миті творіння, що дихає вільно.

Коли ж наші зорі зустрінуть світанок,
Коли пісня Всесвіту в серці заграє,
Ми станемо вічністю, чистим ковтком,
Що знову й знову в життя відроджає.

Ми — Всесвіту дихання, плин і тепло,
Ми — думка Творця у руху сплетінні.
І навіть коли все здається тлом,
Це полотно зіткане з кожного мріння.

Не зникають ті, хто залишив у серцях слід,
Хто до останнього тягнувся до зірок.
Бо ми — не пил, що раптово гасне в темряві,
Ми — частина вічності, що відлунює в часі.

Тож крокуй, шукай, розгоряйся в вогні,
Світлом будь там, де пітьма володарює.
Бо відповідь тиха звучить у тобі:
"Сенс життя — це життя, що творить і дарує".
24.12.24