Слова і біль — матерія жива.
В ній сховані великі таємниці.
Вогонь із глини творить і дива,
І горщики, і цеглу на в'язниці.

Засукуй рукави. Суши, вимочуй,
Живими пальцями байдужість виминай.
І ти побачиш, як скресають очі,
Неопалимі, наче купина.

Якщо забракне сил у цьому герці,
Якщо талант за кусень продаси,
То попечуть на глечик твоє серце
Палючі очі вбитої краси.

1983

Гармонія, в якій живуть слова,
Не форма, не верлібри і хореї.
Безлюдний степ і квітка польова,
Верба самотня і зоря над нею,

І той маленький всесвіт джерела,
В якому спрагу погамує кожний, —
Поезія, яка завжди була,
Для неї ти не бог, а подорожній.

Риторика невдовзі відпала,
Красиве слово може одурити.
Лише природна мова джерела
Тебе навчить мовчати й говорити.

Брате мій вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.

Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.

Наче гніздечко, займається хата,
Димом здіймаючись в інші світи.
…Ми ще літаємо, сестро і брате,
Ми ще не можемо просто піти.

1999

Подiлений на три пiтьми,
Розiп'ятий самим собою,
Ти залишаєшся з людьми
Вiдлунням, кров'ю, самотою,

Бо йдеш дорогою, яку
Не маєш права залишати.
I руку стомлену й важку
Не подають тобi, як брату

Нi сiль, нi вiтер, нi трава —
Усе поховано для ока.
Та знатимеш такi слова,
Скажи — i оживуть пророки.

2000

Перемовляються громи —
Вуста терпкi, слова холоднi.
Пощо так тужиш за крильми
I заглядаєш у безоднi?

Чи ти забув, що є свiти,
Де всi побачимося, брате, —
I буде син, i буде мати,
I буду я, i будеш ти.

Не ошукай самотнiх душ,
А озирнися i побачиш,
Що наше небо завжди навстiж —
I прийде раб, i прийде муж.

Твої безмежжя, твiй полiт
I слово коло твого серця —
Яке болить, але смiється,
А закатують — промовчить.

2000

Маленьке мiсто. Вулиця сумна.
I дякуй Богу, що не довелося
На бiлий свiт iз бiлого вiкна
Отак собi дивитися, як досi.

Лузати час, дивитися кiно,
Якийсь там уряд лаяти в крамницi,
I знову задивлятись у вiкно —
Якi пiшли дiвки i молодицi.

Це, брате, нудно. Не твоя бiда,
Що десь без тебе страва охолоне.
Маленьке мiсто. Сiчень. Середа.
Вечiрнi дзвони.

2000

Провiнцiє душi, проскурiвська повiє,
Тюрмо усiх народiв, що тут перебули!
Спокусливi уста i витончена шия,
Трагiчнi шаровари i вiчнi постоли.

Пощо тобi слова, яким немає ради?
Торгуй i присягайся, не думай i не плач.
Тут є свої вiйська. Тут є свої паради.
Тут бийся чи не бийся — все гумове, як м'яч.

Нi темряви, нi дня, нi доброго, нi злого,
Хiба що Україна, затягнена в жита.
Кiмната. Два стiльцi. Нiкого i нiчого.
Провiнцiя душi. Космiчна самота.

2000

Там, де стомленi зорi гойдає трава вiкова,
Де висока дорога твоя наодинцi зi степом,
Знову тихо — самими вустами — шепочеш слова,
Знову довго — самими очима — прощаєшся з небом.

I так вiльно тобi, i у вирiй душа поверта,
— Нi любовi, нi кривди, нi туги — нiкому нiчого не винен.
I гортається книга Буття, i така висота,
Наче серце до серця сьогоднi стоїть Україна.

Хто назвав тебе сином своiм i пiшов назавжди,
Хто прикликав тебе i до ран прикладав свої рани?
Ти не вiдав, хто є, ти на всiх залишився один
— I вода, i вогонь, i дорога, i щит коло брами.

Ти вiч на вiч з пiтьмою, яку прозираєш до дна —
Десь там поруч Тараса розпечений смiх Северинiв.
Повставай у собi i молися — нiщо не мина,
Доки в жилах ятриться обвуглена кров побратимiв.

Ти останнiй — i мусиш iти на останнi громи,
Подолавши i простiр, i смерть, i вагання.
Бо стоїть пiд грудьми, бо волає до тебе з пiтьми
Одчайдушне повстання твоє — неминуче й останнє.

2000

Як літати — то тільки душами.
Обійматися — то крильми.
…Посідаймо отут, під грушею,
де сиділи батьки й мами.
Поговоримо і помовчимо,
заспіваєм на все село.
І по-божому, і по-вовчому,
і по-всякому нам було.
Бо не сила, а доля зрушила
потихеньку — одна на всіх.
Посідаймо собі під грушею,
пом’янімо усіх живих.
Бо й самі вже у вирій линемо,
наче ниточка сирова.
От і був хоч на мить людиною,
яка плаче, а не вбива.

2000

                   "…це мій лемент "
                   на людські зорі невидющі…"
                    Борис НЕЧИРДА.

Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив,
Походив коло долі, яка не трималася тями.
От і маєш — ні снів, ні джерел, ні ожин,
Ні землі під землею, ні слова понад голосами.

І тому, і тому, і тому, що не буде тому,
І тому, що далося вогнем край глевкої дороги —
В тому світі, що довго стягався тобі на труну,
З того світу, в якому нема й не бува перемоги.

Роззирнулися. Стали. Сказали, що буцімто сам.
Побули. Посміхнулися. Руку подали навзаєм.
А надалі… Надалі хіба що самі небеса,
Які думав, що збореш і збудеш.
                    І смерті немає.

2000

І ставок, і млинок, і вишневий садок,
І земля, непідвладна нікому…
Йдеш по світу, якого — холодний ковток
Біля вічнозеленого дому.

Поривання і втрати, високі суди,
Одкровенія мляві і куці…
Звідкіля ти, навіщо і підеш куди,
Посивілий безштанько в кожусі?

За тобою безмов'я і дика вода,
Над тобою — дерева і діти,
І те жито, що досі тебе вигляда,
У якому нікого не вбито.

І світає в тобі, і скипається мур,
І покрається камінь на свято.
І не знаєш коли, але знаєш чому,
Хоч волів би нічого не знати…

2000

Писати легше, ніж любити,
Писати легше…
Може, там,
Де всі колись були ми діти,
Де вільно душам і хатам,

Обличчям тихим і нестрогим
Впадеш у куряву святу.
А поки просто бійся Бога
І дми у дудку золоту.

Холодна скриня, книга віща,
Зів'ялі подихи отав.
…Багацько видиться з горища,
Яке ти щойно замітав.

2000

Коли сповідуєш себе,
Себе не подаєш,
Коли говориш до небес
І з небесами п’єш,

Коли такий на світі сам —
Хоч небо городи —
Ти посміхаєшся снігам
І просиш — відведи.

Такий я, Боже, не такий,
Але за те, що є,
Ти народи мене чи вбий,
Бо вже ніхто не вб’є.

Не сіяв і не посівав,
Не крав і не карав,
І жив, мов коник серед трав,
І вірив, що співав.

У безвість дику і суху,
Де всім відомо все,
Зелений коник по снігу
Ще вершника несе.

2000

Повільно перейти, нічого не впізнати,
Черкнути рукавом проз листя золоте…
Такі тобі світи, такі з тобою втрати,
Такий по всьому слід, що димом поросте.

Зачуєш голоси, що тягнуть у глибини,
Розрухуючи жорна відьмацького млина.
Немає тобі правди, немає батьківщини,
Немає вже нічого. Що б не було — війна.

В безодні, в чураї, в гелени і малуші,
В останній лютий віддих у протяг з чорноти!
…О царственні тіла, неопалимі душі,
Осикові кілки, березові хрести…

2000

Спізнилося небо тебе прихистити на мить,
І тіло піднесли дими понад капища отчі.
І вже — не спочити, а просто себе зупинить,
У віщого сну напитати, обмовки пророчі.

Спізнився — очікуй нагоди.
                 Не встиг, то ходи по землі.
Ховай за халяву на цямрині писаний аркуш.
Коли біснуваті на втоптаній в душу золі
Шикуються знову на Євалт яничарського маршу.

Навіщо тобі прозирати оту марноту,
Палити останні легені сипкою пітьмою?
Трава не гукає до сонця: — Дивись, я росту! —
Зелена — живе, помирає — стає золотою.

Ніхто не вполює, і навіть вогонь не спиня,
І байдуже, хто тебе вб’є — товариство чи зграя.
Дозвольте не з вами, а подумки.
       І — навмання.
Спізнилося небо? Нічого, я ще зачекаю.

весна 2002

Переживу, усе переживу.
Під голову кладу розрив-траву
І чую, як голосить коло скронь
Відлуння віри в небо і вогонь.

Любове, ти холодна і тяжка,
Як меч в руках сліпого ватажка.
Як вихрест, що проказує слова,
Якими потім душу повбива.

Ти не сокочеш, бабо,
            ти мовчиш,
То на поріг сичить ледачий ніж,
Яким ти ріжеш свиням кропиву…
А я бодай свиней переживу.

Усе відомо. Не усе накоєно.
Ми не доцільні, сину, а живі.
По нас відлуння розійдеться колами,
Забуде комашина у траві,

Ті самі кола зїйдуться по сорому,
Той самий коник у траві засне…
            Не потурай.
Не сіяно, не орано,
А жито родить і тебе, й мене.

Переживу і Каїна, і Авеля,
І пір’я поцілую тятиву…
ой бронеку, ми досі нерозкаяні
миколо вибач віро ще живу
ой братіки не зачепився вивтікав
досяг по решти слово потоптав
І різався собі аби на витівки
не знав

Тарасе Григоровичу годі
І ти Василю помовч
Так собі йду
як посміхаюся на дай Боже
там де городчик до неба ридав
мово мамо згляньтеся
я більше не буду

весна 2002

І якщо не встигну, то не тому, що немає в мене отих Мойсеєвих
сорока років, а тому, що ліньки мені коло ледачих возитися.

Хай вже син дочекається, поки підете нарешті —і всі!— у своє
світле майбутнє, і не смердітиме у моїй хаті
під моєю ж стріхою ваша часникова душа.

Дякую Черепівці, Непедівці, Калинівці, Берегелям, дякую
долі, що поталанило ще застати на оцьому світі Степу,
яка ще є, Янусю, яка вже царствує, дядька Василя й козака
Івана — дякую, що й син мій, любі мої, застане.

Дядьку Василю, тітко Маріє, мамо Степо, усі, по кому вже й
барвінки процвітають, Надійко, що здужала церкву на плечах
піднести, усі миколи, павли, ганусі й соломки — живіте
довго.

Вам ще і за своїми правнуками дивитися, і за моїм сином, бо
мені ніколи, а воно ще молоде

Дякую долі, дякую вам, Берегелі,що дали мені народитися.Бо ж
не всім випадає двічі жити.

А то й тричі.

весна 2002

Зимня осінь. Вітряно і кволо.
Дві вікні, дві стулі, дві сльози.
Голоси, що гріються навколо
Свисту, що мовчить у батозі.

Ся збуває, ся не обзиває,
Пужално за горло стереже
Ой, хіба то коник за Дунаєм,
Ой, хіба то з пісні заірже.

І ота, яка за козаками,
Що підпалять сосну та підуть,
Коси покладе між батогами.
Розведе очима каламуть.

весна 2002

Тарасе Григоровичу,
годі мене муштрувати.
Водити рядками із небуття в навмання.
Ну добре, не сталося долі, повіялась хата —
Є на щодня.

Кульгатиму в слові.
Усе, що моє, відпозичу.
Із прірви у небо відпущу свої голуби.
Пусте і воляче терпіння, і пиха індича.
— Роби! —

весна 2002

Рідна пустка. Цямрина. Цеберце.
Півень, що питає куд-куди.
Ось тобі цигарка натщесерце.
Ось тобі криниченька води.

Ніколи. Ніколи. На Миколи.
Правда, є олійка до крупи, —
То по колу, корбочко, по колу
День у день рипи собі й рипи.

Ані безнадії, ані страху,
Ані того щастя чи біди.
Небо, наче жовта грудомаха,
Тютюнець до зимної води.

весна 2002

Не казано ні вголос, ані потайки.
Прокинувся — і добре, що болить.
Обридли і народження, і поминки,
І стежка чорно-біла з світу в світ.

Там хлів небесний.
Вгноєне летовище,
Де голуби сідають за столи.
Барвінки, і видіння, і видовища,
І самота до чарочки смоли.

Без тями. Попід руки. З санітарами.
Навпомацки, навпоповзки…
Бува.
Ти називалась Ївгою чи Сарою?
Слова, слова, слова, слова, слова…

весна 2002

Солома і порох, де мали стелитися рядна.
Сльоза поза тим, що ти був на свята молодим.
Подихай-но небом, яке тобі сажа і ладан, —
Ялинка щедрує вогню, бо вона собі дим.

Ти кликав додолу сніги, а докликався зливи,
Що змила твої словеса з почорнілих долонь.
І там, коло стріхи і прірви, отам, де щасливий,
Отямився врешті і кинув папір у вогонь.

Зухвалий блукальцю, хоч трохи у хаті загайся,
Не все марнота — є ялинка й тобі на свята,
І дим, що тебе обійме і назветься Чугайстром, —
Нехай політає у снах і по снах політа.

жовтень 2002