Інколи мені дуже хочеться спокою. Інколи я його відчуваю. Не сказати, що я прожив багато. Та точно багато пережив. І жага до спокою в мені буває все сильніша.
   Я розумію, що здобути вічний спокій – для мене це було би найкращою нагородою і найкращим закінченням шляху.
   Що я зробив? Чого досягну ще? Чого вартий? Все те тліє поруч з моїм особистісним. Сумно це визнавати, що я не такий альтруїстичний і саможертовний, яким хотів себе зробити. Невже це дійсно моя суть? – Егоїстичне та безплідне бажання спокою. – Замислююся я все частіше. Чи це тільки періодичний спад настрою та втома?
   Я пам’ятаю, що казали мені тоді.
   Воно грається з моїм розумом, нашіптує підозри, зневіру, відчай. Цьому варто опиратися, казали вони. Але як це робити, коли сам вірш у ці думки? Коли вони настільки правдоподібні? Сама логіка ніби змінюється, саме світосприйняття. І все стає таким неважливим, а хочеться лише спокою.