Стисни же руку мою онімілу!
Дряпану дійсністю п'яную жилу,
Обірваний провід між мною та раєм,
Пекучий провід — обоє ми знаєм.

Схопи його! Вдержи!
Ах, твої вежди —
Єдине що має сенси...

Знаєш, що було спершу?
Світло. А потім вершник.
У сонячну гриву — персти.
Мить — і зірки завмерли!

Так народилися вії,
Вічно тремтячії мрії,
Подих божественних слів.

17.03.2025

Дощ кийсь... без смаку.
А я то думав!..
Ждав-де іншого знаку,
Вночі у холодні вікна дмухав —

Бачив вії — хрестився!
Думав, то нелюдськії очі,
Думав, то місяць за обрій вкотився —
І стали темнішими ночі...

Бач! Я не можу прямо в очі —
Брудними руками скорити хвилі,
Дістати скрижалі зіниць пророчих!
Бо лячно втопитись в твоєму тілі...

Ха! То втопитися можна завжди!
Хочеш зі сповіді? Хочеш вночі?!
Будеш чекати — твоєї башти
Сáмі дістануть солоні дощі.

13.03.2025

Наче пес стомлений, сміється ранок.
Кажуть, сміх буває і перед смертю...
Руки безсилі впускають люльку —
І туман огортає землю.

Затишно...

Земля, напіврозкритими очима,
Повільно споглядає світ;
Малює в розумі дитина
Розмиті обриси доріг...

Куди ж піти у час негоди,
Коли стогнé розритий шлях
І необачні пішоходи
Шугаються нещасть?

Тоді лишається дорога...
в серце.

07.03.2024

У лавини відлуннь переливах
Ховається крик зашуганий
Тихих слів, пом'ятих,
Невірною долею збуджених.

На устах моїх, вітром спустошених,
Неохайні тліють слова,
І од тих слів поношених
Вкрай стомилась душа.

Раз народжені стануть прахом,
Для вітру черговою грою.
Йде дім балеронно за дахом —
І квітне пустеля грозою...

Бархани, браття мої сиві,
Сонце знову встане!
А що Богу скажем,
Як теє застане?..
Мовчите, грішні!..

В кайдани сковані уста,
І руки б раді до письма,
Та ні: вони тепер сироти.

Тремор розходиться хвилями
Буйними, невблаганними...
Шторм, із душами бідними,
Людей полишає рваними.

Ось і розбиті кайдани у щепки!
Шматовані фрази,
Ніким не обуздані,
Кіньми дикими,
Повнять вулиці.

06.03.2024

ранкова кава
тріск порцеляни неба
бездиханні сни
в яких ми цілувались
серед п'яних ліхтарів

28.02.2025

кажуть, що злива — сльози
для мене то сльози радості
свіжий запах спогадів
і люлька небесного миру
ллє крізь хмари світло розуму

21.12.2024

Чи тямите, що таке воля?
Це значить винити себе в усьому
І знати, що краще і бути не може;
Ночами не спати од думи страшної,
Що гідно плюнути в ваше ложе,
Коли ви востаннє нап'єтесь брому
І вас доконає доля.
І доля вас доконає!
Коли ви позбавитесь брому,
Щоб гідно плюнути в своє ложе,
Ночами не спати од думи страшної
І знати що краще і бути не може —
Це значить винити себе в усьому?
Чи тямите, що таке воля!?

13.12.2024

На мить розрізана блакить
Крилом примарної жар-птиці,
І серцю вирвати кортить
Перо і вимочить в криниці,

Де у прозорих водах — кольори,
Де ніч із днем кохались,
Де сліз солоні маляри
Солодких щок торкались.

В бою небосхил був ранений!
Голі титани, одвічними хмарами,
Ґудзик із вісмуту, вкрадений,
Тягнуть на плечах, зіяючи станами,
Прах підіймаючи страчений...

Ранок задарма страждав по-китайськи!
Нащó йому треба
Плід той червивий райський,
Шмат кольорового неба?..

Чóго вартує тік Дунаю,
Коли ти — вбивця!?
Ніч засмагає на грилі —
Чорна жертовна вíвця...

— Я не вернуся! — волає ранок, —
Більш не муштрує душі океани
Світло Діани...

Нині вже я — місяць!
Серце кратерами,
Відбитками гір Щвейцарії,
Вкрилось, немов апаратами, —
І пустили на спирт гербарії...

Впала спека — і сплутались атоми.
Каюсь, степи Австралії!
Сни нехай будуть маками.
Сльози хай будуть — конвалії...

03.07.2024

Заходить сонце за лаштунки,
Де топчуть прах старих зірок,
Де ночі чорні обладунки
Погризли миші до дірок

І за очима у Владаря
Світ не цурається казок:
Вилазять джини з понадхмарря,
Все дослухаючись чуток.

Червоні очі люциферів
Висять на стовбурах сухих:
Лякають водіїв-старперів,
І тим не менше молодих.

А час пливе, стада автівок,
З легкої руки напівтемряви,
Стали парою гирьок,
В лапах старого годинника
      зовсім дірявими
            веслами.

12.11.2024

Гримлять громи — величні шовкопряди;
Умитих нафтою овець
Очима блимають отари
І йдуть по небу навпростець.

А дощ торкає легко струни,
Гілки утомлені верби —
І оживають лісу руни,
І смак козацької щерби.

Стидливий місяць і кликастий
Сховав за димкою сліди,
А ліс напрочуд коринастий
Враз загорнувсь у піджаки.

Та ось і воду перекрили:
Набралась ванна догори,
І всі наперебій спішили
Умитись давнії боги.

Немов у сні кульгає човник,
Мина бермуди-калюжí,
І хвилі роздувають вогник —
Ранкове полум'я зорі.

04.07.2024