Я хочу говорить з тобою.
Прохання вітер забиває.
І хвилі сходяться рікою,
І потопають в водограї.

Я хочу бачитись з тобою.
І знову той скажений вітер
Все завиває над горою,
Обтрушує вчорашні квіти.

Я хочу запитать про тебе.
І йде луна, і йде далеко.
А в небі хмари кострубаті,
І у гаю притих лелека.

Я хочу уночі додому
Пройти стежками, де є роси..
А вітер все одно гуркоче,
Йому бажання ніпочому.

Напевно це старість, напевно це вік.
Здається, життя лиш крапля часу.
Іде у пальто кудись чоловік,
Штиблети збивають ранкову росу.

За хмарами хмари, не звична краса...
Куди він іде у Нью-Йорк, чи Берлін.
І манять, і манять удаль небеса,
І тягнуть підошви кусочки землі.

І тепло у грудях, і світло в очах,
Зустрічні усі незвичайні якісь.
Уже розуміти, здається, почав
І радість свою, і розгублену злість.

І коло наступне, і цей небокрай,
І руки твої , і губи твої.
Здається, розкаже, але не питай -
Пройшли, пропливли і льоди, й кораблі.

І кроки лунають, і л'ється туман,
І присмак терпкого напою в душі.
Здається, отак перейдеш океан,
І тисячу раз ще напишеш вірші.

Напевно це старість, напевно це вік,
А щоб ти тут сам розповів про таке?
Пропав вже із виду отой чоловік,
Я так і не вгледів у нього лице.

Коли рука до руки -
і вже не холодно,
а тепло, ніжно,

забуваєш про всі сніги, всі віки,
всі світи.

Бо єдиний - твій, той, у якому ти є.
Ми є: так близько

Рука в руці.

І вже не спинить нас ні манна з неба,
ні густа манна днів, що потому
були після Різдва.

Що потім, що колись - важливо
і ні.

Важливо - тут і тепер.

Хвиля почуттів, тепло
сонячне, сяйво неба - треба
це знати, а ще любити, а ще пам'ятати.

Сонце, дай поправлю тобі прядиво
волосся... і буде то моя ніжність.




2015

Холодно стало і трохи незатишно,
просто осінь у засоби бачення.
Просто минуле - пора цвітінь.
Тінь.

Просто лиш стало у засоби слухання
чути гудки нового одужання,
Образи сонця і місячний диск -
зблиск.

Просто на медита- і релаксації
знову в ціні упали всі акції,
а на підримку, довіру, любов
знов

виросли. Просто рецептори дотику,
знаєш, на них, як на ніжнім наркотику.
І пробирає холоду бліц
міць.

Просто слова - лише засоби запису,
затиску, захвату, звільнення, захисту.
Спрага, вода-океан звідусіль -
сіль.

Просто багато так рук, і стриножені
коні і клени у вічному множенні...
просто вже б'ється зелень із лук -
стук.

Просто рука у руці - буде затишно,
нові побачення, нові пробачення.
Айсберги топляться - хвилі із глиб...
лип
чути цвітіння, медового вересу,
запах хурми і ледь теплого хересу.
Ні, це ява, і мені це не снить -
мить.

Перепливти Іліади-навернення.
Нові шляхи і нові повернення.
Знати "тебе", що чекають і ждуть -
суть.

Просто весна, і навіть у осені
символи-значення золотом зложені.
Символи значення наших всіх літ,
ні, це не міт.





2014

Ти пам'ятай, як пахне матіола,
Ти пам'ятай, як пробіжать роки...
А за вікном вагонів мчать довкола
Містечок, сіл і міст материки.

І острови летять нових перонів,
І потяг лине, мов крилатий птах...
Ти пам'ятай, як пахне матіола,
І в нових землях, і в нових світах.





2015

От ми i дочекалися зими,
і хмари темні небокраї орють,
мені таки нагадують вони
ту землю, що дала життя нам, чорну.

Мені таки нагадують вони
ріллю і самі перші перелоги,
і ще б нам дочекатися весни,
і ще б нам дочекатись перемоги.

От ми і дошукалися небес,
хіба ж багато хочем, тільки манни
снігів, і, щоб весною знов воскрес
зелений степ із-під зими саванів.

А поки - під ногами пил і степ,
і підставляє поле своє лоно,
і вкотре в небі місяць все росте,
і вітер пригортає віти сонно.





2014

Так ніхто не любив, так ніхто...
І несказані дотики-струни,
І несвічені золотом руни,
І незношене чорне пальто.


Так ніхто не любив, так ніхто...
І цілунком пришерхле розп'яття,
І осіннє вечірнє сум'яття,
І забіг... ніби куль в спортлото.





2012

жовті трамваї, як тіні безості,
все блукають у місті осені
все виходять з-за рогу, як гості,
але поводяться, як справжні господарі

брук... стук ледь помітний,
як бій годинника на ратуші, почутий з вірменського кварталу

отак і приходять, отак і проходять,
вітерець за спиною віє

Я йшов один. Проходив перевали,
Загати,буреломи. Поїзди
Сюди лише окремі діставали.
І Місяця на фоні відливали
Нічного неба з мокрої слюди.

І риби упокорено на фоні;
І лебеді. Вдивляючись туди,
Я крок за кроком вів свої сліди.

Розходилися в безвісті овали;
Заходили за обрії льоди.
І я напів складався із води,
Коли мене шляхів вони питали.





2012

І річка й берег – сірі сновидіння.
І два хрести на банях. Обійми
цю площу зліва. Вище від суми –
лиш совість, і надія, і спасіння.
І верболози, що в пітьмі стоять.
А чуєш! чуєш! вже у залі правлять.
І ти човном правуєш. Рукоять
тобі в ребро впирається, мов правда.
А ти гребеш сильніше - човнярів
наслідуєш і порухом, і тілом…
І тогобіч вже бачиться несміло,
і сосни поміж зелені борів.

І все чіткіше чутно символ віри,
і вже по часу – цілувать хреста.
Ох, обмини,самотня самота.
Ох, обійди, натхнення, ночі вири!




2011

Горять на пні очерета.
Кургани скіфські озоріли.
Селянське поле звечоріло.
Тополя - знята зі хреста.


Кигикне птаха, мов спита:
"Куди тлін літа ви поділи?"
Різдво у гості поверта.
По небу плине ночі тіло.




2011

Лаштуються центурії в когорти.
Над книгою схилився фарисей.
Вже продали за срібники погорди
І дні, і ночі, й світ своїх очей.


Чатує поміж зори прокуратор.
Чи ти не знав, не відчував того.
Уже у друге вимагає натовп:
- Ти розіпни! ти розіпни Його!

Оцей перейде новий рік,
мине. Багатоповерхівки,
мене й тебе снігові цівки
огорнуть, вляжуться до ніг.
Віконні коні й окуні
вихвицюють все табунами.
У витинанках - долі й злами.
В сідлі, стремені, на коні -
мені. Мене... та й промайне.
Потнеться далі долі цівка.
Сосни загостриться верхівка.
Над нею зірку хтось напне.

А ми всі руки в рукавиці.
Та й дочекатися синиці,
Яка льоди хвостом утне.

Та і до річки за мости.
Як коропи - усе дзеркальні,
Як бані - суздально-суть-давні.
На всі чотири... всі чоти.




2010

Яка мені ця дивна дивина
У плоскості снігів, за чверть розлуки;
В колибі обігрієм свої руки,
Зима - зваблива і занапастна.

Який мені цей випав божий день!
Розповідаєш радісно і ніжно,
Шепочеш. І біліє бездоріжжя -
У срібний рай поміж смерек веде

Омріяний. І кришталеві коні -
За скелею, край скелі... і за край.
І скільки зим таких не вибирай,
Такої не побачити нікому.

І не почути. Мусимо чекати
До скрипок-бубнів троїстих музик.
І зігрівають подихом Карпати,
І пригортає віттям Явірник.




2011

Приречене небо, несказане слово.
Йде дощ і по віках стікає спровокла.
- Моя Маргарито! хіба ти не змокла?
Невже сльози радощі збилися знову?


Невже білі аркуші знову закланні?
Як свічі горять... тільки духу горіння.
Невже твоє серце - таке полум'яне?
Мене збереже? І для інших лишиться.


Приречені плечі, нелегкая ноша.
Це зоряне небо пливе над землею.
Моя Маргарито! Невже твої сльози
Врятують ізнов прокуратора Йдеї?

Їде мій потяг,
мчить моя юність.
Як Ви сказали, таке не бува ?
Стрічні перони, замкнуті клуні.
Вже Привокзальна.
Столиця. Овва!

Товпляться миром, волають димами
Тут пароварні, гарячі цехи.
І розгрібають своїми руками
Купи із листа руді двірники.

Тут у крамницях всілякого краму,
І диліжанси бруківку кують,
Тут попід арку услід з голубами
З ринку монахи даяння несуть.

А над столами гендлярськії лиця
Круглі, томати, заморські плоди.
І ще кавалок неба іскриться,
Тільки й того, що напиться води.

Їде мій потяг.
Мчить моя юність.
Слідом за нами сонця свіча.
Сірі вокзали.
Замкнуті клуні.
Вже під'їжджаєм.
Столиця стріча.




2010

«Там на річці, на Йордані, там Пречиста ризи прала...»

Так швидко танули хрести
Попід гранітні обеліски,
У лозах стихли одаліски,
По той бік річки перейти.
По той бік дня, по той бік ночі,
І зазирнуть у твої очі,
І далі йти.
Так швидко танули хрести.

Так швидко віддалявся день
За місяцями, за роками,
Ще Водохреща поміж нами,
А вже й до стрітенських пісень.
Так швидко віддалявся день.

І наша думка, що нескута,
І наша дружба не забута.
З чиєїсь легкої руки:
Салют! - аж бачать світ зірки.

"... свого Сина на калині колихала".

Хоч інколи мене й питаєш,
У чому віри є стерно.
Хоч інколи й перемагаєш,
Та штиль береться все одно.


Ідуть, бредуть по морю чайки.
Затягуй пісню!.. Істанбул.
І перешіптуємо байки,
Які від Байди хтось почув.




2011

Вибач мені, моє сонце,
Вибач мені, моя пташко,
Що зачинене віконце,
Трудних днів найшло багато.

Що я тут, на краю світу:
"Ту-гу, ту-гу", - на сопілці,
На сопілці... квітнуть квіти,
Ото тільки, щоб зігріти.

Ото тільки, що стрілецькі
За спиною маєм кріси,
Ото тільки - молодецькі,
Як виблукаєм коли з лісу.

Уляжеться пил під ноги,
Сіделечко, кінська грива,
Трава пахне при дорозі,
Заживемо й ми щасливо.

А як підем перелісом,
Обізветься лист із дуба...
То якось і перемелеться,
Моя мила, моя люба.



2010

Як повіє сіверко
На ялини, на смереки,
Позич мені ситечко
Порохами із далеку.


Позич мені ситечко
На яшнії, на гречані -
На крупи посічені
Червленими місяцями.


Позич мені обруч цей,
Прийми мене на гостини!
Як повіє сіверко
Розхристані павутини.



2011

"Казка на пам'ять у вузлик"


Я буду пробиратись, ніби вовк,
Поміж хатів, хоч місяць ще не в повні,
Поміж дворів, які від снігу повні
Й від речення натхненних молитов.

Хоч менше зір, у грудях теплий жар,
Ото взяли вже - печі палять - моду,
І дим їдкий заходить на негоду,
І вітер десь заходиться між хмар.

А я біжу... притрушує (сніги),
Кладе дрібненько... Брате! ти ж не зрадиш?
Якого дідька? і якого... ради -
Ще довго-довго віддавать борги.

Ото вже і пішов сто сьомий крок,
Ото вже повело щось не ледаче,
І я у шибу глянув...
хлопчик плаче...
Мене побачив! Чую голосок:

(Воно ще і руде таке мале
З подушки вскубло трохи пуху-пір'я)
"Ой, мамо, мамо, вже Різдво іде -
Дивися, он і вовчик на подвір'я!"

І я зрадів, мов прищасливим снам,
І оминаю цвинтар - ще приблуда,
Але вже знаю, будуть з мене люди,-
Уста дитячі правду кажуть нам.



2010

Проповзає буденність повз мене
І жує свою жуйку, жує.
- Пам'ятаєш Мойсея, Семене?
Та історія вічно жиє.

Сорок років по світу блукати...
Сорок років чекали братів.
"Ближче будь до землі," - каже мати.
- Мамо, миру побачити хтів.

Завузька щось та стежка, убога,
А по ній - і великі, й малі.
Покладу до валізи в дорогу
Грушу дичку і грудку землі.




2010

Ці осені - запрохолодні,
А весни - тепла б дочекати.
Стоїш у білизні модній
Посеред пустої кімнати.

Я знову ж такий не модний,
Чим раз, тим міцніше тулюся -
Консервативно-природній...
Казала, казала бабуся:

"Сорочку вдягни, дитино!
Тобі у скрині складала,
Здорова зноси й любима."
В дорогу тебе проводжала.

Я виберу саму найкращу -
В бабусі є безліч душок*.
Тепер вона нам нащо? -
Сховаєм її між подушок.



*Душка (діалект) - жіноча сорочка простого покрою.




2010

Пахнуть гіацинти на дев'ятий поверх,
На двадцятий поверх завітала синь.
Лісових фіалок назбирав наш шофер
І везе дружині - народився син.


Ми тут, вся маршрутка, привітати хочем,
За ніч натомився, тільки не засни.
Все ми розумієм - в більшості є дочки...
В кутик усміхаєшся - "В декого сини".

Ще б у тому місті
не було намиста
настрою... навмисно
додає нам хисту
Місто се.

Ми - лише герої,
Кожен в своїй ролі.
Почуття та долі
тисяч люду роїть
Місто се.

Це Воно величне
знов до себе кличе
- місце є незвичне -
"все тече"... а Вічне -
Місто се.

Ти знала, що на шпильках нелегко так -
Бруківка,
Каплиця Боїмів,
Ікона Богородиці на стіні...

Після затінку кам'яниць
Сонце аж бринить.

На протязі
Церква стоїть
століть.
Йдемо -
Жовтий трамвай
нас відвезе.

Догоріли зорі-знаки - маки сріблоцвіті,
Пали в темінь лесу,
Колесом по плесу.
Зашуміло літо, піє "многі літа".
Покотили тіні сірі попід сині хори,
Відкрили комори -
Гори, доли,
Хмари стотілесі - з мушлі плине море.
Сивочолі круки, галки сизокрилі
Гнізда звили.
Крячуть -
Кра-кра,
Плачуть -
А-А.


З едемського саду
Лою крапля пада.
Крапля
крап
ля
Я

Чи світ по нас життя вивчає?
Побіля храму ми удвох.
На давній рамі сірий мох.
Свіча вчорашня догорає.

І дні, і ночі проминань
(Щодень золотоверхі бані).
А ми відомі і незнані
В жертовні власних намагань.

Візьми за руку та підем,
Та оминем і гніт, і гніття,
Обтрушуючи біле віття,
Освячуючи новий день.

Тримай міцніше. Білий сніг -
Нам найщиріший листоноша.
Омріяна, така хороша,
Зима в мереживі доріг.

Не полишай мене колись
У шепотінні світоплину,
Як вечір заховає спину
У сірий сутінковий хмиз.

День перейде у ночі вир,
Затихне у небес колисці,
Зашепче місяцю щось близько
Одна із найрідніших зір.


Підлесник срібний і пастух
Під ранок вижене отари,
Та й розбредуться поза хмари -
Такий життя невпинний рух.



2009

Місяць став у повні -
Знов собі наснюсь:
У нічному човні
Стиха помолюсь.

Верби плачуть сонні,
Очерет рудий -
І такі знайомі,
І такий чужий.

Вже й роса упала
В трави край села.
Розбива дзеркала
Щем мого весла.

Зірка пестить небо,
Світанковий час...
Помолюсь за Тебе.
Помолись за нас.



2009

Де добрати потрібні слова,
Щоб зізнатися в місячній тіні.
Під Козятином пахне трава,
І цикади, мов зоряні ріні.

Десь далеко і певно, що спиш...
Близько так - ген рукою подати.
Десь у Вінниці сумнів облиш,
А у Жмеринці треба поспати.


Ти не вір, що таке не бува,
Вір у теплеє літо навколо.
Під Тернополем пахне трава
Так тепер, як ніде і ніколи.



2009

Де музика лилась і висла,
І Ступка каву попивав,
Мене така печаль затисла.
Де ти бувала... Я бував.

В напуженій старій кареті
Занадто кволий екіпаж.
Нічний портьє в скупім жакеті
Танок останній бачив наш.

Зринала пісня на півслові,
Як переходили мости.
Бувайте, ліхтарі, здорові.
Бувай, кав'ярня самоти.

Порозумів би нас єдиний
Тамтешній саксофону джаз.
І ні єдиної людини -
Відвільглий спокій, пізній час.


Отак знайдеш бува, здається,
Прихисток серцю на Землі...
А рано знову озирнешся -
Закохані і крамарі.



2008

У береги печалі,
У береги розлук
Віткнулися носами
Човни, мов пси до рук.

Лежать собі чекають,
Води набрались вщерть,
Як понесе, підхопить
Весняна круговерть.



2009

Говорила: "Усе пройде!"-
Як вода шепотіла в загатах.
І стояла весна на чатах,
Все чекала, де зірка спаде.

Опустилася тиха ніч,
Заховались у воду тіні.
І стояли такі осінні
Дві тополі дороги узбіч.

Повертати додому назад,
Чи у шепіт тополь заблукати,
Причаїтися і чекати -
Знаю, буде зорепад.

А поміж нами сотень сім навінчано,
А поміж нами сотень сім намотано.
А я не вірю у магнітні і магічнії
всі бурі з усіма чортополохами.

А ти десь грієшся то кавами,то светрами -
понадвечірню фугу вітру слухаєш.
А я безсилий перед цими кілометрами
і перед цими в червнях завірюхами.



2011

не залишай мене таким,
не віддавай мене нікому
у шибах вітер ставить кому,
і доторкається руки
намітка,
тепле покривало,
дорожні черги біля кас
і подорожні...
раз-у-раз
весна зрива зими забрало

і очерет горить у полі,
і зорі - хресная хода,
і місяць - цівка молода,
і ніч, як хвиля, в цьому морі


2012