Місяць росте, як тісто в діжі,
Скоро вже стане геть повний.
Зорі і хмари, мов мак і коржі —
Плине галактики човен.

Ми собі ловимо відсвіти зір,
Щоб осідлати Пегаса.
Сонце все лине десь на межі
Від Маковія до Спаса.

Рухає хтось небес циферблат,
Ніби як циркуль по кругу.
Буде у нас іще зорепад,
Перша Пречиста і Друга.

Музика, як сни Джанні Родарі.
Чиполіно й Джельсоміно кличуть в тан.
Квіти літа, настрій, як весняний,
Липне липень медом по вустах.

Світлі лиця, молоді дівчата,
Усміх щирий, привітальний день.
Можна так заслухатись й мовчати.
А як хочеш, то співай пісень.

Небо, ніби котиться на хмарі.
Ніжний вітер і духмяний цвіт.
Музика, як сни Джанні Родарі,
Тепле літо, пелюстковий світ.

Ворони крячуть, мов на гулях, —
Брюнетки з чорними крильми.
До них подібні будем ми
Коханками, що проминули,
Були гарнішими вельми.
Були, хоч нас давно забули.

Чванливо походжає кіт,
Мов франт у фраку своїм, білий.
Хоч трохи й колір споловілий,
Та знає, що на цілий світ
Він сам собою бути смілий.

Ворони хлопають крильми
І клацають дзьобами палко —
Таки зібралися коханки.
А вітер протягом сурмить,
Здіймає пил. І цвіт каштанів —
Такий солодко-полум'яний.
Нам в вухах, мов свисток дзвенить
На площі від поліціянта —
Стрижі співають свої мантри.

І день, і все кудись біжить,
А з ними біжимо і ми.
Ворони хлопають крильми.

Сутінки, сади зелені,
Липи цвіт, духмяний вечір.
Повернулися до мене
Сни юначі і далекі.

Де колись блукали пізно,
Поверталися додому.
Солов'ї співали ніжно,
Все було таке знайоме.

Опускається все далі
Ніч-омана, мов на крилах.
І розходяться печалі —
В далині бугай щось квилить.

Заколихує над ставом.
У гнізді притих лелека.
Я тепер вже інший став,
Сни юначі і далекі.

Закрутився з гілки лист
І полинув аж до ганку.
Заблукалися колись
Сни до самого світанку.

Це — літо. Пригадалося дитинство.
Які ж ми всі тоді були малі.
Співали у гаю нам солов'ї.
І в небі зорі білі, мов намиста,

Манили за собою в новий лет.
І бігли ми в стежки, в росу босоніж,
І в снах блукали наших дивні коні.
Сплітався днів в життя новий сонет.

І гомону, і радості крутіж.
Ми переходили струмки і броди.
І скільки в днях було тих насолоди.
Які ми всі тоді були малі ж.

Хоча вже й літо стишилось, але ж
Виспівує щось птах собі на сонці.
А ми вже виросли на тім морквянім соці,
У снах тих, між гаїв отих і меж.

В це літо пригадалося дитинство.
Які ж ми всі тоді були малі.

Цедра, оранж, ківі, bossa nova,
І метелик — вільний спокій, лет.
Тиша літа — як основ основа.
У саду задумливий поет.

Пише лист коханій, може, вірші...
Музика метеликів — їх рій,
Що здається диханням. Все більше
Заколихує у тиші медяній.

Я лише відкрию тихо вікна,
Щоб поглянути на диво те,
І на того в білім чоловіка,
Й на життя до простоти просте.

Він навряд здогадується знову,
Що за ним спостерігаю я.
Похилився трохи лиш до столу,
Угорі метелик все кружля.

Я закрию певно вже віконце.
Вірші — з ким такого не було?
Лиш подяка за привітне сонце,
І подяка за таке тепло.

Спокій по кімнаті розільється.
Тут і зараз — все, а не навспак.
Білі крильця, хай тобі живеться!
Bossa nova, цедри й ківі смак.

Між дерев. Линуть краплі дощу.
Тільки крячуть десь галки самотньо.
Я не взяв парасолю сьогодні,
І усіх я сьогодні прощу.

І за все. Голубі сокирки
Похилили від крапель аж стебла.
Дощ холодний. А все-таки тепло,
За плечима блукають роки.

Скільки різних людей я зустрів.
Так, було добрих з них значно більше.
І заходиться дощ ще сильніше,
Ніби сльози зелених борів.

Грім і блискавка. Чутно ген рев.
То озоном повіє, то глиця.
Я б хотів так отут залишитись.
Линуть краплі дощу. Між дерев.

Липовий чай і лимон —
Знані тепер натюрморти.
Ні, я простий, я не гордий.
Котиться десь фаетон.

Ні, незамріяний я.
І не гурман навіть літа.
Просто так солодко квітне
Місяць з липневим ім'ям.

Я думав, що то тільки сон —
Вчорашній день, часи минулі,
Дерева у парку поснулі,
Серця, що б'ються в унісон.

Та рано встав і враз уздрів:
Троянда, пелюстки пастельні,
Така, як та, що у цукерні,
Де ми були багато днів
Тому...

Тому я тут, у цій країні,
У цих світах, у цій гостині
Дощів і обрисів, і смут.
І трав, лісів, озер, де риби,
І з круч звисають глини скиби,
І в кропиві струмки течуть.

Отут, посеред цього краму,
Де місце сонцю є і гаму,
Де зустрічей й прощань є суть.

Та ми до цього всього ласі —
Живі, натхненні і прекрасні
В ярах, по кручах і морях,
На парусах, при якорях,
В цукерні тій п'ємо бурбон...

Я думав, що то тільки сон.

Осокори, жовтий колос,
Шум акацій, лет вітрів.
Мантри подумки і вголос,
Бісики між чорних брів.

Крутиться жива планета
Сенсів і координат.
Дух захоплює від лету
На межі, де зміна дат.

Небо. Сірі хмари.
Цвенькають стрижі.
Очі темно-карі,
Зорі на межі.

Проводжає червень
Цвіт. Пелюсток лет,
Мов перше кохання
Чи хвости комет.

Банально все вертає на круги,
Та інший час стає на циферблаті.
І те, чому раніш були ми раді, —
Лиш долі вже оплачені борги.

Колись комусь хтось квіти дарував,
І квіти ті — ромашки і лілеї.
Та ті часи пройшли. Й човни з Пірею
Пішли. І вік нових портів настав.

І в споминах, і в думах, і у снах
Пригадуємо різні щемні миті,
Вертаємо у ті місця, мов діти,
Де щастя, радість і була весна.

Із люмінесцентних сцен сьогодні —
На дротах самотні горобці,
І граки подалі в прохолоді
Заховались, зерна — мов в руці.

Спека далі ще наполягає.
Вітер, заспокой мені лице.
Холодок — далеко десь у гаї —
Недолуга думка, певно, це.

Краплі з фляги на вуста, що спраглі.
Літо, пожалій цей балаган.
Очерети лиш скриплять, мов шаблі,
І чекають на нічний туман.

Так в житті усе перемагає
Пристрасть і потреб пекучий щем.
В спеку дощ чекаємо, мов з раю,
І тепла, коли зима січе.

Я хочу упасти в траву з головою,
Лежати і слухати гомін пісень,
Як явір про щось розмовляє з водою,
А лагідний бриз проводжає цей день.

І будуть до ранку блукати примари,
Ховатися в стріхах малі горобці,
Та буде це потім, а зараз лиш хмари,
І жовта кульбаба у мене в руці.

Це тільки у літа барвистий початок.
І лагідно вітер куйовдить сади.
Але ми навчилися вже помічати
І стали частіше ходити сюди.

Де трави зелені і поле зелене,
І день випливає, як той океан.
Здається, що щастя з'явилося в мене,
Із літом новий у мене роман.

Та як відлунають співучі цикади,
І стане стерня, і зберуть урожай,
То й літо прощатися буде вже з садом,
І осінь нова завітає в наш край.

Не зможемо швидко забути ці миті,
Й коли листопадів поринуть вогні,
Згадаємо в полі лагідні квіти
І трав запашних волошкові пісні.

Конюшина. Відцвіли каштани,
Пахнуть трави весняним дощем.
Чи кудись піти попити кави,
Чи в собі тримати далі щем.

Парк у місті — то життя оаза, —
Утекти б на вихідні сюди.
Так колись блукав по перелазах,
Замітаючи свої сліди.

То колись самі ходили ноги,
А тепер — зібратися, іти...
Квіт півоній посеред дороги
Написав комусь свої листи.

Знати б тільки, що там буде завтра...
Завтра — буде ліпше, як колись.
Догорає в стратосфері ватра,
Хмари, мов отари, розбрелись.

Я б оце поїхав у Карпати:
Там життя — правічний тихий плин.
Та сьогодні вийду тільки з хати
І погляну на сусідський тин.

Як-не-як, а все ж таки мандрівка.
Вирушаємо тому у путь.
Стежка гір чи давніх міст бруківка
Спомином в душі у нас живуть.

Червоні маки, голубі
Волошки, очі темно-сірі —
В якійсь малій чи більшій мірі
Вони сподобались тобі.

Столикі мушлі в небі хмар.
Нам — мушлям у піску радіти.
І ми радіємо, мов діти,
Дощів небесних п'єм нектар.

Свічі горять. Півонії й ружі,
Білі ромашки, іриси.
Якби ж-то дні були такі дружні,
Але й літа ці невічні.

Постать у жовтому в білім притворі
Руки до неба здіймає.
І в цьому срібному, зорянім морі
Кожен надію має.

Золотом збризне бані і труби.
Світить панікадило.
Всіх пригортає і всіх приголубить
Сонячне в небі диво.

Як північ заглядає тихо в очі
Погаслих люстр вогнів під абажури,
Будинки всі давно уже поснули,
Один лише не спить посеред ночі.

Палає, світить на усі усюди,
Аж світлом заливає ночі темне
Єство, таке притихло-безіменне,
Що аж стискає серце в грудях людям.

Чи, може, там ще трапеза триває,
І свіч усе не гаснуть лабіринти,
І зорі заглядають в ночі ринви,
Що від дощів і музики співають.

Напевно, в тому домі доста місця,
І гамір, і крутіж — відкрий лиш браму.
Навезли крамарі такого краму,
І золота, і срібла — ніде й сісти.

А може, одружився хто, й небоги
Зійшлися на весілля й інші люди,
Немов такого більше вже не буде,
Гарують, веселяться до знемоги.

Але як тільки зойкне птах у лісі,
І місяць блисне в глиб аж до каміна,
Побачимо з пером в руках людину —
Поет посеред ночі пише вірші.

Чи з радощів, чи щастя, чи з розпуки,
Йому зовсім не шкода стеарину,
Натхнення й муза, мов вогні ошуки.

Отак і ніч бува, здається, днина,
А радість — з присмаком терпкої муки.

Колись давно дитина, геть малим,
Ходив збирати цвіт на стадіоні,
Плямистий кіт пригрівся на осонні
Мені у очі лагідно дививсь.

А далі прямував я погляд свій
У очі всім ромашкам і волошкам,
Сачком ловив метеликів і мошок,
Аж поки не здіймала нетля рій.

Був час вертати, бо і спати - час,
Чекала вже сама м'яка подушка,
Яка розповіла мені на вушко
Казок і снів багато так щораз.

Вертаюся додому у село
І згадую і дні, і хвилі милі,
Які ми всі в дитинстві так любили,
Дитинство ж бо у кожного було.

Так велично і так непоборно
Йде життя у дощах весняних,
В краплях зронених — думах ясних,
На зело, на поля, на простори.

Хоче простору кожна душа,
Кожне серце — небеснеє гало.
Та одної краплини замало,
І замало одного вірша.

Поміж бруньок весь всесвіт затих,
Причарований струменем водним.
Що минає — мине вже сьогодні,
А що буде — стає на рушник.

Свою долю не обирав,
Як народжений, то і щасливий.
Ллють дощі. Переходять у зливи.
Під дощем плине озеро мальв.

Скоріш за все, що скоро літо,
І вже мине сльота і мряка.
Мені до того наболіло,
Що треба взяти і поплакать.

А може взяти і розсміятись,
Прогнати хмари з небокраю.
Сьогодні ж Трійця — велике свято,
І пнуться дні в вервечок зграї.

Та тільки суму додав у фарби:
На небі тонни – мов снігу тучі.
Мене так точно на всіх не стане,
А літо точно вже скоро буде.

Отож і маюся з пересердя,
Та й за теплом собі скучаю.
Ще трохи вийму меду з серця,
Та і поп’ю з лимоном чаю.

Потяг йде і перон залишає,
Догорає свічі стеарин.
І нічого вже більше немає,
Що було лише кілька годин.

Чи то зустріч барвиста, крилата
Із весною у місті легенд.
Чи то зірка у небі затята
Шепче все про якийсь хепі-енд.

Заколихані місяцем трави
Прилягають до колії стріл.
Певно, день цей із нами злукавив.
І цей час, як туман, відбілів.

Відболів і прокинувся знову,
Переплівся в зустрічних вітрах.
Не повірив і жодному слову,
Що були на солодких устах.

Та чим далі вагони від вежі,
Від бійниць, голубів і шпилів,
Відчуваєш, що вже не належиш
Путам із лагомин і із слів.

Лиш ліхтар медитує в дорозі,
Гаутами співець, певно, він.
Тільки зоряне небо в облозі,
Тільки тихих коліс передзвін.

Про людей і про птахів
Світлі намалюй етюди,
Квітень весняних років,
Хай теплом здіймає груди.

Вмиті сонцем дітваки,
Оминайте долі верші.
Згадуватимем роки
Самі юні, самі перші.

На даху, як на скелі, церкви старої
Я любив заглядати у даль, як у вічність.
І клубочились хмари за горою,
А волошкам сонце вдивлялось у вічі.

І пливли на ставку і човни, і лілеї.
І Павлушин яр відкривав горизонти.
І собі я здавався Гемінгвеєм,
Що ніколи не був в лісах Амазонки.

А внизу щось клацало і бряжчало —
То десь трактор жатку тягнув у поле.
І було того літа зовсім немало,
І не треба було ще іти до школи.

І здавалось, що можна дістати до центру
І села, і світу рукою своєю.
І хотілось отак і стояти на церкві,
на даху, а внизу, щоб біліли оселі.

В тиші біжать хвилини,
Тільки самотні дощі
Ллють на мохи, на хвощі,
Ніби це сльози людини.

Маревом покривал
Хмари, мов трави, у небі.
Скільки й кому іще треба.
Завтра — новий перевал.

Кроків і днів лічба,
Вітру і снів безкінечність.
Сови кричать далеко.
Зоряний віз — мов дзбан.

Ти тільки не спіши.
В тиші біжать хвилини,
Ніби це сльози людини.
Тихо пиши вірші.

Горіхи падають і б’ються об асфальт,
Які на друзки, а які на диво,
Мов покотьолом, котять. Ти щаслива,
Напевно, в цьому світі є ще фарт.

Каштани ж ні — вони летять, мов дні.
(Стрекочуть у гаю про щось сороки).
Вистукують, мов морзе, наші роки:
Тобі, мені, тобі, мені, мені.

Земля вже обігнула циферблат.
Асфальт припорошило першим снігом,
А я стою один під тим горіхом,
Планети як лаштуються в парад.

З горіха зерня сойка дістає.
І тихо стука потяг в перегонах.
І вітер хмари до кордону гоне.
Таке життя, таке життя моє.

Я хочу говорить з тобою.
Прохання вітер забиває.
І хвилі сходяться рікою,
І потопають в водограї.

Я хочу бачитись з тобою.
І знову той скажений вітер
Все завиває над горою,
Обтрушує вчорашні квіти.

Я хочу запитать про тебе.
І йде луна, і йде далеко.
А в небі хмари кострубаті,
І у гаю притих лелека.

Я хочу уночі додому
Пройти стежками, де є роси..
А вітер все одно гуркоче,
Йому бажання ніпочому.

Напевно це старість, напевно це вік.
Здається, життя лиш крапля часу.
Іде у пальто кудись чоловік,
Штиблети збивають ранкову росу.

За хмарами хмари, не звична краса...
Куди він іде у Нью-Йорк, чи Берлін.
І манять, і манять удаль небеса,
І тягнуть підошви кусочки землі.

І тепло у грудях, і світло в очах,
Зустрічні усі незвичайні якісь.
Уже розуміти, здається, почав
І радість свою, і розгублену злість.

І коло наступне, і цей небокрай,
І руки твої , і губи твої.
Здається, розкаже, але не питай -
Пройшли, пропливли і льоди, й кораблі.

І кроки лунають, і л'ється туман,
І присмак терпкого напою в душі.
Здається, отак перейдеш океан,
І тисячу раз ще напишеш вірші.

Напевно це старість, напевно це вік,
А щоб ти тут сам розповів про таке?
Пропав вже із виду отой чоловік,
Я так і не вгледів у нього лице.

Коли рука до руки -
і вже не холодно,
а тепло, ніжно,

забуваєш про всі сніги, всі віки,
всі світи.

Бо єдиний - твій, той, у якому ти є.
Ми є: так близько

Рука в руці.

І вже не спинить нас ні манна з неба,
ні густа манна днів, що потому
були після Різдва.

Що потім, що колись - важливо
і ні.

Важливо - тут і тепер.

Хвиля почуттів, тепло
сонячне, сяйво неба - треба
це знати, а ще любити, а ще пам'ятати.

Сонце, дай поправлю тобі прядиво
волосся... і буде то моя ніжність.




2015

Холодно стало і трохи незатишно,
просто осінь у засоби бачення.
Просто минуле - пора цвітінь.
Тінь.

Просто лиш стало у засоби слухання
чути гудки нового одужання,
Образи сонця і місячний диск -
зблиск.

Просто на медита- і релаксації
знову в ціні упали всі акції,
а на підримку, довіру, любов
знов

виросли. Просто рецептори дотику,
знаєш, на них, як на ніжнім наркотику.
І пробирає холоду бліц
міць.

Просто слова - лише засоби запису,
затиску, захвату, звільнення, захисту.
Спрага, вода-океан звідусіль -
сіль.

Просто багато так рук, і стриножені
коні і клени у вічному множенні...
просто вже б'ється зелень із лук -
стук.

Просто рука у руці - буде затишно,
нові побачення, нові пробачення.
Айсберги топляться - хвилі із глиб...
лип
чути цвітіння, медового вересу,
запах хурми і ледь теплого хересу.
Ні, це ява, і мені це не снить -
мить.

Перепливти Іліади-навернення.
Нові шляхи і нові повернення.
Знати "тебе", що чекають і ждуть -
суть.

Просто весна, і навіть у осені
символи-значення золотом зложені.
Символи значення наших всіх літ,
ні, це не міт.





2014

Ти пам'ятай, як пахне матіола,
Ти пам'ятай, як пробіжать роки...
А за вікном вагонів мчать довкола
Містечок, сіл і міст материки.

І острови летять нових перонів,
І потяг лине, мов крилатий птах...
Ти пам'ятай, як пахне матіола,
І в нових землях, і в нових світах.





2015

От ми i дочекалися зими,
і хмари темні небокраї орють,
мені таки нагадують вони
ту землю, що дала життя нам, чорну.

Мені таки нагадують вони
ріллю і самі перші перелоги,
і ще б нам дочекатися весни,
і ще б нам дочекатись перемоги.

От ми і дошукалися небес,
хіба ж багато хочем, тільки манни
снігів, і, щоб весною знов воскрес
зелений степ із-під зими саванів.

А поки - під ногами пил і степ,
і підставляє поле своє лоно,
і вкотре в небі місяць все росте,
і вітер пригортає віти сонно.





2014

Так ніхто не любив, так ніхто...
І несказані дотики-струни,
І несвічені золотом руни,
І незношене чорне пальто.


Так ніхто не любив, так ніхто...
І цілунком пришерхле розп'яття,
І осіннє вечірнє сум'яття,
І забіг... ніби куль в спортлото.





2012

жовті трамваї, як тіні безості,
все блукають у місті осені
все виходять з-за рогу, як гості,
але поводяться, як справжні господарі

брук... стук ледь помітний,
як бій годинника на ратуші, почутий з вірменського кварталу

отак і приходять, отак і проходять,
вітерець за спиною віє

Я йшов один. Проходив перевали,
Загати,буреломи. Поїзди
Сюди лише окремі діставали.
І Місяця на фоні відливали
Нічного неба з мокрої слюди.

І риби упокорено на фоні;
І лебеді. Вдивляючись туди,
Я крок за кроком вів свої сліди.

Розходилися в безвісті овали;
Заходили за обрії льоди.
І я напів складався із води,
Коли мене шляхів вони питали.





2012

І річка й берег – сірі сновидіння.
І два хрести на банях. Обійми
цю площу зліва. Вище від суми –
лиш совість, і надія, і спасіння.
І верболози, що в пітьмі стоять.
А чуєш! чуєш! вже у залі правлять.
І ти човном правуєш. Рукоять
тобі в ребро впирається, мов правда.
А ти гребеш сильніше - човнярів
наслідуєш і порухом, і тілом…
І тогобіч вже бачиться несміло,
і сосни поміж зелені борів.

І все чіткіше чутно символ віри,
і вже по часу – цілувать хреста.
Ох, обмини,самотня самота.
Ох, обійди, натхнення, ночі вири!




2011

Горять на пні очерета.
Кургани скіфські озоріли.
Селянське поле звечоріло.
Тополя - знята зі хреста.


Кигикне птаха, мов спита:
"Куди тлін літа ви поділи?"
Різдво у гості поверта.
По небу плине ночі тіло.




2011

Лаштуються центурії в когорти.
Над книгою схилився фарисей.
Вже продали за срібники погорди
І дні, і ночі, й світ своїх очей.


Чатує поміж зори прокуратор.
Чи ти не знав, не відчував того.
Уже у друге вимагає натовп:
- Ти розіпни! ти розіпни Його!

Оцей перейде новий рік,
мине. Багатоповерхівки,
мене й тебе снігові цівки
огорнуть, вляжуться до ніг.
Віконні коні й окуні
вихвицюють все табунами.
У витинанках - долі й злами.
В сідлі, стремені, на коні -
мені. Мене... та й промайне.
Потнеться далі долі цівка.
Сосни загостриться верхівка.
Над нею зірку хтось напне.

А ми всі руки в рукавиці.
Та й дочекатися синиці,
Яка льоди хвостом утне.

Та і до річки за мости.
Як коропи - усе дзеркальні,
Як бані - суздально-суть-давні.
На всі чотири... всі чоти.




2010

Яка мені ця дивна дивина
У плоскості снігів, за чверть розлуки;
В колибі обігрієм свої руки,
Зима - зваблива і занапастна.

Який мені цей випав божий день!
Розповідаєш радісно і ніжно,
Шепочеш. І біліє бездоріжжя -
У срібний рай поміж смерек веде

Омріяний. І кришталеві коні -
За скелею, край скелі... і за край.
І скільки зим таких не вибирай,
Такої не побачити нікому.

І не почути. Мусимо чекати
До скрипок-бубнів троїстих музик.
І зігрівають подихом Карпати,
І пригортає віттям Явірник.




2011

Приречене небо, несказане слово.
Йде дощ і по віках стікає спровокла.
- Моя Маргарито! хіба ти не змокла?
Невже сльози радощі збилися знову?


Невже білі аркуші знову закланні?
Як свічі горять... тільки духу горіння.
Невже твоє серце - таке полум'яне?
Мене збереже? І для інших лишиться.


Приречені плечі, нелегкая ноша.
Це зоряне небо пливе над землею.
Моя Маргарито! Невже твої сльози
Врятують ізнов прокуратора Йдеї?

Їде мій потяг,
мчить моя юність.
Як Ви сказали, таке не бува ?
Стрічні перони, замкнуті клуні.
Вже Привокзальна.
Столиця. Овва!

Товпляться миром, волають димами
Тут пароварні, гарячі цехи.
І розгрібають своїми руками
Купи із листа руді двірники.

Тут у крамницях всілякого краму,
І диліжанси бруківку кують,
Тут попід арку услід з голубами
З ринку монахи даяння несуть.

А над столами гендлярськії лиця
Круглі, томати, заморські плоди.
І ще кавалок неба іскриться,
Тільки й того, що напиться води.

Їде мій потяг.
Мчить моя юність.
Слідом за нами сонця свіча.
Сірі вокзали.
Замкнуті клуні.
Вже під'їжджаєм.
Столиця стріча.




2010

«Там на річці, на Йордані, там Пречиста ризи прала...»

Так швидко танули хрести
Попід гранітні обеліски,
У лозах стихли одаліски,
По той бік річки перейти.
По той бік дня, по той бік ночі,
І зазирнуть у твої очі,
І далі йти.
Так швидко танули хрести.

Так швидко віддалявся день
За місяцями, за роками,
Ще Водохреща поміж нами,
А вже й до стрітенських пісень.
Так швидко віддалявся день.

І наша думка, що нескута,
І наша дружба не забута.
З чиєїсь легкої руки:
Салют! - аж бачать світ зірки.

"... свого Сина на калині колихала".

Хоч інколи мене й питаєш,
У чому віри є стерно.
Хоч інколи й перемагаєш,
Та штиль береться все одно.


Ідуть, бредуть по морю чайки.
Затягуй пісню!.. Істанбул.
І перешіптуємо байки,
Які від Байди хтось почув.




2011

Вибач мені, моє сонце,
Вибач мені, моя пташко,
Що зачинене віконце,
Трудних днів найшло багато.

Що я тут, на краю світу:
"Ту-гу, ту-гу", - на сопілці,
На сопілці... квітнуть квіти,
Ото тільки, щоб зігріти.

Ото тільки, що стрілецькі
За спиною маєм кріси,
Ото тільки - молодецькі,
Як виблукаєм коли з лісу.

Уляжеться пил під ноги,
Сіделечко, кінська грива,
Трава пахне при дорозі,
Заживемо й ми щасливо.

А як підем перелісом,
Обізветься лист із дуба...
То якось і перемелеться,
Моя мила, моя люба.



2010

Як повіє сіверко
На ялини, на смереки,
Позич мені ситечко
Порохами із далеку.


Позич мені ситечко
На яшнії, на гречані -
На крупи посічені
Червленими місяцями.


Позич мені обруч цей,
Прийми мене на гостини!
Як повіє сіверко
Розхристані павутини.



2011

"Казка на пам'ять у вузлик"


Я буду пробиратись, ніби вовк,
Поміж хатів, хоч місяць ще не в повні,
Поміж дворів, які від снігу повні
Й від речення натхненних молитов.

Хоч менше зір, у грудях теплий жар,
Ото взяли вже - печі палять - моду,
І дим їдкий заходить на негоду,
І вітер десь заходиться між хмар.

А я біжу... притрушує (сніги),
Кладе дрібненько... Брате! ти ж не зрадиш?
Якого дідька? і якого... ради -
Ще довго-довго віддавать борги.

Ото вже і пішов сто сьомий крок,
Ото вже повело щось не ледаче,
І я у шибу глянув...
хлопчик плаче...
Мене побачив! Чую голосок:

(Воно ще і руде таке мале
З подушки вскубло трохи пуху-пір'я)
"Ой, мамо, мамо, вже Різдво іде -
Дивися, он і вовчик на подвір'я!"

І я зрадів, мов прищасливим снам,
І оминаю цвинтар - ще приблуда,
Але вже знаю, будуть з мене люди,-
Уста дитячі правду кажуть нам.



2010

Проповзає буденність повз мене
І жує свою жуйку, жує.
- Пам'ятаєш Мойсея, Семене?
Та історія вічно жиє.

Сорок років по світу блукати...
Сорок років чекали братів.
"Ближче будь до землі," - каже мати.
- Мамо, миру побачити хтів.

Завузька щось та стежка, убога,
А по ній - і великі, й малі.
Покладу до валізи в дорогу
Грушу дичку і грудку землі.




2010

Ці осені - запрохолодні,
А весни - тепла б дочекати.
Стоїш у білизні модній
Посеред пустої кімнати.

Я знову ж такий не модний,
Чим раз, тим міцніше тулюся -
Консервативно-природній...
Казала, казала бабуся:

"Сорочку вдягни, дитино!
Тобі у скрині складала,
Здорова зноси й любима."
В дорогу тебе проводжала.

Я виберу саму найкращу -
В бабусі є безліч душок*.
Тепер вона нам нащо? -
Сховаєм її між подушок.



*Душка (діалект) - жіноча сорочка простого покрою.




2010

Пахнуть гіацинти на дев'ятий поверх,
На двадцятий поверх завітала синь.
Лісових фіалок назбирав наш шофер
І везе дружині - народився син.


Ми тут, вся маршрутка, привітати хочем,
За ніч натомився, тільки не засни.
Все ми розумієм - в більшості є дочки...
В кутик усміхаєшся - "В декого сини".

Ще б у тому місті
не було намиста
настрою... навмисно
додає нам хисту
Місто се.

Ми - лише герої,
Кожен в своїй ролі.
Почуття та долі
тисяч люду роїть
Місто се.

Це Воно величне
знов до себе кличе
- місце є незвичне -
"все тече"... а Вічне -
Місто се.

Ти знала, що на шпильках нелегко так -
Бруківка,
Каплиця Боїмів,
Ікона Богородиці на стіні...

Після затінку кам'яниць
Сонце аж бринить.

На протязі
Церква стоїть
століть.
Йдемо -
Жовтий трамвай
нас відвезе.

Догоріли зорі-знаки - маки сріблоцвіті,
Пали в темінь лесу,
Колесом по плесу.
Зашуміло літо, піє "многі літа".
Покотили тіні сірі попід сині хори,
Відкрили комори -
Гори, доли,
Хмари стотілесі - з мушлі плине море.
Сивочолі круки, галки сизокрилі
Гнізда звили.
Крячуть -
Кра-кра,
Плачуть -
А-А.


З едемського саду
Лою крапля пада.
Крапля
крап
ля
Я

Чи світ по нас життя вивчає?
Побіля храму ми удвох.
На давній рамі сірий мох.
Свіча вчорашня догорає.

І дні, і ночі проминань
(Щодень золотоверхі бані).
А ми відомі і незнані
В жертовні власних намагань.

Візьми за руку та підем,
Та оминем і гніт, і гніття,
Обтрушуючи біле віття,
Освячуючи новий день.

Тримай міцніше. Білий сніг -
Нам найщиріший листоноша.
Омріяна, така хороша,
Зима в мереживі доріг.

Не полишай мене колись
У шепотінні світоплину,
Як вечір заховає спину
У сірий сутінковий хмиз.

День перейде у ночі вир,
Затихне у небес колисці,
Зашепче місяцю щось близько
Одна із найрідніших зір.


Підлесник срібний і пастух
Під ранок вижене отари,
Та й розбредуться поза хмари -
Такий життя невпинний рух.



2009

Місяць став у повні -
Знов собі наснюсь:
У нічному човні
Стиха помолюсь.

Верби плачуть сонні,
Очерет рудий -
І такі знайомі,
І такий чужий.

Вже й роса упала
В трави край села.
Розбива дзеркала
Щем мого весла.

Зірка пестить небо,
Світанковий час...
Помолюсь за Тебе.
Помолись за нас.



2009

Де добрати потрібні слова,
Щоб зізнатися в місячній тіні.
Під Козятином пахне трава,
І цикади, мов зоряні ріні.

Десь далеко і певно, що спиш...
Близько так - ген рукою подати.
Десь у Вінниці сумнів облиш,
А у Жмеринці треба поспати.


Ти не вір, що таке не бува,
Вір у теплеє літо навколо.
Під Тернополем пахне трава
Так тепер, як ніде і ніколи.



2009

Де музика лилась і висла,
І Ступка каву попивав,
Мене така печаль затисла.
Де ти бувала... Я бував.

В напуженій старій кареті
Занадто кволий екіпаж.
Нічний портьє в скупім жакеті
Танок останній бачив наш.

Зринала пісня на півслові,
Як переходили мости.
Бувайте, ліхтарі, здорові.
Бувай, кав'ярня самоти.

Порозумів би нас єдиний
Тамтешній саксофону джаз.
І ні єдиної людини -
Відвільглий спокій, пізній час.


Отак знайдеш бува, здається,
Прихисток серцю на Землі...
А рано знову озирнешся -
Закохані і крамарі.



2008

У береги печалі,
У береги розлук
Віткнулися носами
Човни, мов пси до рук.

Лежать собі чекають,
Води набрались вщерть,
Як понесе, підхопить
Весняна круговерть.



2009

Говорила: "Усе пройде!"-
Як вода шепотіла в загатах.
І стояла весна на чатах,
Все чекала, де зірка спаде.

Опустилася тиха ніч,
Заховались у воду тіні.
І стояли такі осінні
Дві тополі дороги узбіч.

Повертати додому назад,
Чи у шепіт тополь заблукати,
Причаїтися і чекати -
Знаю, буде зорепад.

А поміж нами сотень сім навінчано,
А поміж нами сотень сім намотано.
А я не вірю у магнітні і магічнії
всі бурі з усіма чортополохами.

А ти десь грієшся то кавами,то светрами -
понадвечірню фугу вітру слухаєш.
А я безсилий перед цими кілометрами
і перед цими в червнях завірюхами.



2011

не залишай мене таким,
не віддавай мене нікому
у шибах вітер ставить кому,
і доторкається руки
намітка,
тепле покривало,
дорожні черги біля кас
і подорожні...
раз-у-раз
весна зрива зими забрало

і очерет горить у полі,
і зорі - хресная хода,
і місяць - цівка молода,
і ніч, як хвиля, в цьому морі


2012