Поговори зі мною, весно ніжна,
Я втомлена від тиші зим глухих.
Зітри з очей відбитки днів побіжних,
Де кожен подих — слід безжальних лих.

Твій вітер теплий, радісно-безсніжний,
Втішає серце — біль мій майже стих.
Стою в тобі, зворушена і грішна,
У тінях днів, як в спогадах чужих.

Навчи мене рости, як перше зілля —
З води й пітьми, з останнього жалю.
А щоб змогла я вирватись з безсилля,

Наповни душу зранену мою,
Бо відчай і журба у серці зріє.
Ти знаєш, весно, щастя я люблю!

Не руш мене! Я вловлюю цю тишу.
Вона, мов пісня, чиста - без кінця,
Як хресний хід, ясний вогонь лиця
Та поклик світла, що здолає нішу.

У ній живу, пірнаючи все глибше.
Вона, як суть безмовного вінця,
Де серцем доторкаюся Творця,
А сум в мені зникає, наче злишок.

О, не торкай! У цю єдину мить
Усе минуще опадає з мене.
Бо тиша не порожнє, а натхненне,

В якій гірка тривога відболить,
Там рідне слово проросте, як зерна,
І світ порине в сонячну блакить.

Бузок палає в полум'ї весни!
Він рве повітря ароматом диким,
Як пристрасті нестриманої виклик,
Сліпучий запах щастя й таїни.

Я йду у гай, бузковий і ясний.
Там всі думки печальні, ніби зникли,
І світ стає зворушено великим,
Та серце б'ється в ритмі новизни.

О, цей бузок! Він не про спокій мрій,
А про вогонь, що в часі швидко гасне,
Мені лишивши попіл від надій.

Цей шал весни —у квітах гілля рясно!
Та тільки сльози на очах моїх:
Підступний час краси не просить ласки.

1.Весняний сон
В саду весна — шаленство ніжних слів!
І кроки тонуть в зелені шовковій,
Повітря — мед, а в пісні світанковій
Живе мій подив, звільнений від снів.

Тут кожна квітка — шепіт мирних днів,
Як спогади, що випливли раптово
Та душу научають дивній мові,
Де час невладний, і відсутній гнів.

О, як палає кожен тут бутон!
Як пахне світ, мов щойно народився.
І я стою в саду, неначе сон,

А, може, подих молодого листя,
Що вчиться жити з вітром в унісон?
Ні, я — весни племінниця, жар-птиця!

2. Напій літа
Пахтіє сад смарагдовий мені,
Й кричить земля від пристрасті та плоду.
Дерева тягнуть руки до господи,
Їм ще б ковток свободи тихих днів.

Цвіте там липа, наче у вогні,
Шалені бджоли - дзвониками в квітах.
А спраглі губи пелюсток - молитва,
Що просить сонця у густій імлі.

І я стою, вдихаючи це диво.
О, літо, літо! П'ю тебе до дна,
Як сік життя й цілунок незрадливий.

В мені твоя безкрайня глибина.
У цій безмовний повені щасливій -
Є тільки сад і тиша запашна.

3. Золота печаль
Мій сад осінній - золота печаль.
Листок до листу падає, як сльози,
Стихає шум у кронах, гаснуть грози.
Вогніє день, і тане в сріблі жаль.

Забута мить пливе у сіру даль,
Там лине спів прощальний поміж лози,
І світ застиг у тиші, наче в прозі.
В саду моєму - осені причал.

Іду поволі тінню серед тіні.
О, скільки в світі різної краси!
Та я люблю найбільш оцю, осінню,

В якій звучать мовчання голоси.
Її журбу у золотій завії,
Де все відходить в лагідні часи.

4. Шепіт снігів
Мій сад мовчить - засніжений, спокійний,
Де кожна гілка сяє кришталем.
Зима знайшла у ньому свій Едем
Й панує владно, безголосо, мрійно.

Вона вдягає тишу в сніг повільний.
Крокую я по білім полотні -
Стоять дерева стомлено-сумні
І тягнуть крона в небо безнадійно.

Іду крізь сад, як через втрату днів,
Бо я, мов тінь, що радості не просить,
Шукаючи себе серед снігів.

У цій німотній пустці безголосся
Раптово шепіт чується мені:
''Прийде весна й розкине чисті роси.''

Між буднів і мрій
1
Така, як всі... У чорному пальто
Стою в трамваї, вловлюючи тишу,
І світ мене крізь скло, немов колише.
Зупинка. Вихід. Знову тиснуть ''Стоп''.

Шипить прощання - от і вийшов хтось
У парк міський, де буйно квітнуть вишні.
А я в собі все більш стаю незвична,
Блукаючи думками між авто.

Можливо там, за цим нежданим ''стопом''
Чекає зустріч, радість, теплий день.
Мій час біжить, як дикий кінь галопом,

Та неквапливо лиш трамвай гуде.
Ще мить - зійду і я за поворотом,
Де сонце блисне містом де-не-де.

2
А добре, що така, як всі. Жива.
Не виняток, не іскра, не богиня.
От тільки в душу котяться слова,
І щире серце рветься в небо синє.

Такі ж долоні, ноги, голова -
Я плачу теж і посміхаюсь нині.
Звичайна, але справжня, вольова,
Для когось цінна, тільки - не рабиня!

Я не зі снів, не з міфу чи розмов,
А з хліба, диму, вітру і тривоги.
В душі моїй живе одна любов,

Не суєта, не страх, не голос строгий.
Та не розтрачу я своїх основ,
Попри чужі закони і дороги.

3
Іду між буднів, сірих і знайомих,
Де кожен крок, мов знаю наперед.
В очах людей шукаю щось вагоме,
Натомість бачу втомлений портрет.

А серце просить вирватись з полону
''Таких, як всі '' , де звичний скрізь сюжет,
Що сірість душ закутує в корони,
І небо, як розмитий силует.

Проб'ється крик у тишу - стрімко, дико!
І я впаду між тіні та вогні,
Де кожен вибір - тріщина велика.

Та краще впасти у потік живий,
Ніж бути в сірості буденних звичок
З душею, що кричить... а світ - німий.

Я йшла крізь ліс, де мовчки спав туман,
А вітер листям шепотів про втому.
Тут кожен крок був, мовби в інший стан,
Та серце билось в грудях невідомо.

Брела подалі від душевних ран,
Де біль зникав, здавалося, в усьому.
Хоч все довкола - дикий темний лан,
Там пахло щастям, радістю і домом.

У тиші хтось промовив:" Не зітлій!
Вогонь в тобі —це правда і надія.
Борись, стерпи, твоя надходить мрія.

І, раптом, світло блиснуло в гіллі,
Спустивсь до мене спокій на крилі,
Як теплий промінь, що мене зігріє.
2025р.