Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ольга Незламна (2025)



Художня проза
  1. Дорога до себе


    Ліс мовчить. Його корені, мов нитки часу, тягнуться у глибини землі, з’єднуючи минуле й теперішнє. А листя, яке догорає в барвах осені, схоже на сторінки книги життя — воно ще сяє, але вже готове стати слізьми дерев. Я крокую стежкою, яка веде мене не лише вперед, а й усередину — у власні думки. І кожен подих нагадує: у серці живе невидимий біль, спогад про те, що все минає.
    Дерева стоять, наче вартові вічності. Вони тримають у собі пам'ять дощу, хуртовин, туманів — так само, як людина тримає свої радості й втрати. Їхня тиша — це дзеркало моїх сумнівів. Я питаю: чи є в тінях життя те світло, що колись палало в мені? Чи, може, істина саме й народжується тоді, коли згасає вогонь?
    Осінь сипле на холодну землю золото, ніби нагадує: краса завжди крихка, і навіть найдорожче стає пилом. Вітер зносить це золото у височінь, немов душі, що вирушають у безмежжя. А журба розливається моїм серцем, як темна ріка, і в її глибині я бачу дві правди світу: усе, що втрачено, не зникло безслідно, і все, що здобуто, теж тимчасове.
    Я підводжу погляд угору: небо крізь гілля нагадує вікно між світами. І там я бачу істину — вона в тому, що життя завжди є колом. Листок мусить упасти, щоб дати поживу землі; людина мусить втратити, аби збагнути сенс. Мої слова, як те листя, кружляють у повітрі, народжуються зі смутку, згорають у мовчанні й злітають у простір, де їхній сенс уже більший за мене.
    Ліс мовчить... А я йду між тінню та світлом, відчуваючи легкий холод, що вчить мене смиренності. У цій тиші я впізнаю саму себе — людину, що вміє сміятися й плакати водночас, бо у цьому наша сутність: бути тимчасовим, але прагнути вічності, як осінній ліс, що вмирає у золоті, щоб знову народитися навесні.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -