Колись дорослими ми станем
І з тугою поглянемо навспак,
Усміхнемося з сумом всім поразкам,
Що у минулому залишили свій смак.

Чи довго ще залишилось чекати?
Чи, може, час невпинно мчить щораз,
І все, що зараз боляче сприймати,
Здаватиметься дрібкою для нас?

Чи зможемо ми втримати надію,
Що світ колись нас прийме і збагне?
Чи серце наше знову стане вільним,
І віра в кращі миті оживе?

З роками біль і сльози затихають,
Немов той дощ, що раптом щез у млі.
Та спогади, як зорі – не згасають,
Їх світло гріє душу у пітьмі.

Люди мовчать і днями, й роками,
Мов мертві крокують холодними днями.
На них подивившись холоне все тіло,
Байдужість наповнила все їхнє діло.
В очах їхніх темрява, ворожість і втрати,
Ти хочеш їм душу теплом огортати.
Ти хочеш пробитись крізь мур їхніх стін,
Шукати той вогник далеких глибин.
Бо знаєш – десь глибше за муром пітьми,
Надія ще дихає, хоч схована в сні.

Вітер вибілив дахівʼя,
Місто – крата без ключа.
Та на вежі в височинні
Тихий шепіт палача.

Голуб сизий, блідокрилий
В небо дивиться – як в храм,
Де спасіння гірко пензлем
Пише біль по небесам.

Та стоїть у тиші вежа,
Мов заклякла між епох,
А на шпилі – кров і лезо,
Що впиваються у смог.

І під вежами, мов свічі,
Сплять безликі голоси,
Де торкнувся час обличчя,
Залишаючи сліди.