Я дарую тобі вЕсну
Всю її земну красу
Бо ніколи не воскресну
Радість більш не принесу

Хай листочки зеленіють
Кольором моїх очей
Квіти в полі шаленіють
Пристрастю палких ночей

Сонце душу зігріває
Теплотою моїх рук
Пташка пісеньку співає
Де моєї мови звук

Хмарами тобі послання
Напишу за неба край
Тільки нашого кохання
Я прошу не забувай

(моему печальному другу посвящается)
Тихой походкой в двери заходит
Также бесшумно на место садится
Комнату прищуром серым обводит
Снова в ночные минуты не спится

Голову мучают мысли шальные
Душу терзают дурные сомненья
На сердце давно уж оковы стальные
В них неразрывные, прочные звенья

Тихо мурлыкает под нос ответы
Голос дрожит из-за внутренней муки
Пальцы давно превратились в стилеты
Легонькой шерсткой укрылись и руки

Жизнь перекрасилась в темные краски
Смысл ее потерял он в дороге
Детство и юность – прекрасные сказки
Ну, а теперь видны смерти чертоги...

Ах, проснуться бы в лесу!
Под звенящий птичьий голос
Ощутить в траве росу
Что запутывает волос

Вдруг открыть свои глаза
Протереть от сна ладошкой
Голубые небеса
Вдруг увидеть, как в окошке

Солнца яркие лучи
Чтоб играли сквозь деревья
Дятлы, ласточки, дрозды
Щебетали свои пенья

Оторваться от людей
Жизни той невыносимой
И хоть раз в судьбе своей
Ощутить себя СЧАСТЛИВОЙ

Город осенний смотрит устало
Прямо в окошко мое одиноко
Машет листочками желтыми вяло
Холодом кроет прохожих жестоко
Тихо кивает главою седою
Каждому слову нежно внимает
Прячет уставшее солнце рукою
Звезды по небу небрежно бросает
И начинают светиться уныло
Разные окна в высоких домах
Город на время все просто забыли
Каждый закрылся в домашних делах
День убежал в неизвестные дали
И подмигнул мне в окошко лениво
Лишь огоньки там вдали помигали
Ночь опустилась на город красиво

Земля уходит из под ног
Обида сердце обнимает
Ты полюбить меня не смог
А почему – лишь ветер знает

Все краски ты из глаз украл
И жизнь бесцветной снова стала
Ах, если бы ты только знал
Как я любить тебя устала

Все мысли занял ты собой
Мозг только образ твой рисует
Душа отправилась в запой
А тело тихо существует

Огонь любви сжег жизнь мою
И ветры пепел лишь развеют
Ждут ангелы меня в раю
Примут меня и пожалеют

Разбились все мысли в кусочки
И чувства рассыпались вновь
И даже корявые строчки
Уже не вернут любовь

На сердце жестокие раны
И в жилах волнуется кровь
Глаза – два потухших экрана
Жестокая вещь – любовь

И просишь ее ты пощады
«Мне легкую смерть приготовь!»
И дарит ее как награду
За ваше мученье, любовь

Умереть?! Да хоть, завтра
Надоело уж жить
Обманули, как мавра
И заставили выть

Нагло сердце разбили
В миллионы кусков
И в душе наследили
В башмаках, без носков

И в душе как в помойке
И внутри все скрипит
Словно старая койка
Как потухший софит

Умереть?! Да, сегодня
А чего ожидать?
Ждет давно преисподня
С бесом в карты играть

Жизнь идет, и года пролетают
Им не хочется крикнуть: "Постой!"
Если б знал, как тебя не хватает
В серой жизни моей и пустой

Мне не жалко тех лет за спиною
Что с любовью к тебе провела
Я жила и дышала тобою
Я любила тебя как могла

Ты ушел, и надежды разбились
О твое безразличье ко мне
По дороге любви распылились
И приходят порою во сне

Ну, а сердце тихонечко плачет
И душа непрестанно болит
Говоришь: "Не могло быть иначе"
"Невозможно так долго любить"

Я смотрю на тебя, понимаю
Что ты в жизни моей навсегда
Понимаю я, и погибаю
Ах, как быстро проходят года!

Болею ангиной
Пью чай лишь с малиной
Бываю до боли смешна
Листаю журналы
Ах если б вы знали
Что жизнь моя слишком скушна

Смотрю я в окошко
Скучаю немножко
Родных вспоминаю, друзей
Они не со мною
Болтаю с луною
Квартира моя как музей

И вдруг понимаю
Что я погибаю
Одна, и в немой тишине
Так в жизни бывает
Огонь догорает
Идет уж худая ко мне

14.01.07

Зима – прекрасная пора
Когда мороз щипает щеки
Играет в снежки детвора
Забыв про школьные уроки

Когда в семье мужик спешит
В любое время и погоду
На речку рыбку половить
Пойти на зимнюю охоту

Когда румяная жена
Бежит к соседке по дорожке
Ей освещает путь луна
И звезды яркие немножко

Когда ребенок тихо спит
Уставший после долгих игр
А за окошком пес рычит
Как усурийский страшный тигр

Когда рождается мечта
Летит как белая снежинка
И ты считаешь вновь до ста
Чтоб поменять судьбы картинку

Посмотри на меня, посмотри
Назови мое имя тихонько
И слезу на щеке мне сотри
Так небрежно и все же легонько

Подари мне улыбку свою
Чтобы сердце быстрее забилось
И о чувствах своих я спою
Как надолго в тебя я влюбилась

Одолжи сердца ключ, одолжи
Я хочу поселиться в нем вечно
О проблемах своих расскажи
О деньках, что летят быстротечно

Разреши быть с тобой навсегда
Пусть рабыней у ног господина
Так меня наказала судьба
Так написана жизни картина.

День був серпневий спекотний надворі
У Нагуєвичах чудо звершилось
На українських безкраїх просторах
Нова могутня людина з’явилась

Іваном його нарекла рідна мати
Тихо пісні йому на ніч співала
Батько устиг сина в школу віддати
Та рано кістлява до себе забрала

Юнак досить добре пізнав всю науку
В гімназію йде і читає Софокла
Свої перші твори відносить до друку
Які там літають, мов листя пожовкле

І перша в’язниця, і перша неправда
Біль, туга й ненависть злилися в одне
А поряд любов до Вкраїни насправді
І розум, що утисків цих не збагне

І знову тюрма, і дурні поліцаї
Відсутність роботи і голод страшний
Та справи своєї Франко не кидає
І пише вірші лиш один за одним

„Тюремні сонети” і „Вольні сонети”
„До світла!”, „Товаришам” і „На суді”
Де він закликав піднімати багнети
І вірити в сили свої молоді

Рядок за рядочком, листок за листком
З’являються твори нові, мов перлини
Та все ж залишається зайвим гвіздком
Письменник у владній жорстокій машині

Та дух патріота і віра в майбутнє
Завжди залишались з поетом в душі
Ідеї його запальні, незабутні
Знаходимо в кожнім Франковім вірші

Поезія Йвана - завжди полум’яна
Вогнем обпалила вкраїнські серця
І слово його вже ніяк не зів’яне
І навіть підніме з могили мерця

І ми – молоді каменяра нащадки
Який подолати всі жахи зумів
Залишимо в себе немовби на згадку
В серцях той вогонь, що Франко запалив

Каменяре наший! До тебе звертаюсь
В тебе патріота поради питаюсь
Як же врятувати Вітчизну рідненьку?
Підвести на ноги Україну неньку?

Поглядом суворим ти поглянь із неба
Бо, сумним нащадкам поміч твоя треба
Слово гострокриле вийми із кишені
І думки розумні кинь нам, хоч по жмені

Щоб змогли державу із колін підняти
Тебе, Каменяре, гідно вшанувати
Щоб ту незалежність, яку так чекали
Кревні українці все таки пізнали

Мова солов’їна щоби зазвучала
Мати колискову сину заспівала
Не було вже більше бідних і багатих
Брехунів, лінивих та і ще пихатих

От тоді, Титане, будемо щасливі
Люди засіяють, мов ячмінь на ниві
І тоді лиш зможеш ти відпочивати
З неба на Вкраїну рідну споглядати

Порину в океан свого кохання
І заховаюсь від земних турбот
Співатиму там пісні я до рання
Жуватиму засохлий бутерброд

Напишу вірш про гарні твої очі
Що мають тон змутнілого вина
І буду до самої ночі
Писати в смс тобі слова

Знайду частинки відчаю у мулі
І сліз, які у мушлях заховались
Махну рукою стиха я акулі
З якою ви у парку зустрічались

У спогади думками завітаю
І ринусь знову стрімголов шукати
Де наше миле почуття блукає
Й не хоче знову в пару поєднати

І винирну із океану раптом
Надворі почина світати
Прийду до думки що уже не варто
Планету цю моїм ногам топтати

Я закрила очі на своє життя
Й полетіла тихо в темне небуття
Ти мене не спиниш, не зупиниш й край
Краще вже до іншої приязнь відчувай
Я вже стала інша, чиста мов вода
І душі, і серця в мене вже нема
Я мов гарний лотос кличу всіх зірвать
Та нікому в світі мене не дістать
Я лечу в повітрі зірваним листком
Між людьми коханими стану я містком
Краплею останньою в білому вині
І гвіздком безжалісним у домовині

Ти – це Ромео
Я – Джульєта
Трагічні наші почуття
І душі наші, мов ракети
Покинуть станцію життя
І будем поряд
Разом в небі
На світ нікчемний споглядать
Й про все, що хочу
Все, що треба
У Бога зможу запитать
І хай всі плачуть
Хай ридають
Бо ми пішли з цього життя
Хай все на світі проклинають
А ми летим у небуття

Невже назавжди посварились
Під осені мінорний лад
І десь кохання загубилось
Серед сумних, похмурих хат

Пожовкле листя пролітає
А з ним сльоза моя бринить
Тебе забути сил не маю
Та вже не можу і любить

І дико вітер завиває
І сірі хмари звідусіль
Дощ стрімко почуття змиває
Лишає лиш нестерпний біль

Дерва гілками хитають
Така ж оголена й душа
Сопілки смерті тихо грають
Й кістлява йде вже не спіша

Останній подих, погляд дикий
Легені, наче запалились
Навколо тихі рідних крики
Невже назавжди посварились...