Чи дрімають коли водоспади?
Ні, здається, від створення світу
Вони пісню свою співають
Безтурботно, неначе діти…
Скільки мудрості й сили в їх жилах!
Не сумуйте, люди, зрадійте!

У тій пісні про сонце весняне,
І про грози теплі, липневі,
І про ос в гронах винограду,
Про сніжинок серця кришталеві.
І ні слова про біль чи безсоння!
Простягають вам водоспади покривала шовкові!

У тій пісні — вся радість і ласка,
Без хворіб, утрат й ворожнечі,
Повнять силою водоспади,
Обіймають легенько за плечі.
І дарують свій час — найдорожче!
Ти подякуй їм словом і подумки!

Амазонки ніжні й відважні,
доки сонце призахідне світить
поринають в холодну купіль,
Й вони знову — маленькі діти.
Діти гір й водоспадів цілющих,
Їхня одіж єдина — сутінки…

Водоспади в цю ніч — тихо, шепотом…
Й на світанку пісню переможну заспівають!
18.08.2024

Впало сонце, мов виноградина,
Поміж два шовковисті пагорби, —
Заросилися-схвилювалися
Береги одної ріки.
І від уст його мліють пагорби,
Наливаються соком черешеньки…
Постарайся дійти наосліп,
Постарайся дійти наощуп
Ти до берега протилежного
Повноводної повінню,
Такої манливої,
Такої мінливої,
Незабутньої, мов спокуса,
Розбудженої ріки.
Може, завтра знову дощитиме,
Може, завтра буде посуха —
Все одно Ти залишишся
Ув медових очах і спогадах, —
Може, лиш до найближчої осені,
А, може, й на роки...
І блукатиме лев гривастий,
Аж допоки не сутеніє,
Буде шлях його прецікавий
І захопливий,
Хоч нелегкий.
Цей мисливець із роду-племені
Посмакує нектар виноградний,
І запалить огненною гривою
Для закоханих перші зірки.
Небувалі підземні поштовхи
Сколихнуть шовковисті пагорби,
Повноводдям ріку напоять,
Спрагу вічну Твою загоять.
Будуть ночі такі непевні,
Мовби печиво крихке, —
У вир черешневий падати,
І на дні його зоставатися,
Наче мрії про незабутнє,
Недосяжне, манливе, легке.
Ти цілуй доки втомишся,
Ти мандруй доки хочеться,
І засни на світанку між пагорбів,
Поміж двох шовковистих пагорбів...
А для себе знайди-відкрий
У хмільному вітрів шумовинні,
У небесних зіницях Аврори —
Паросток виноградного сонця, —
Сильний, пружний, звабливо п’янкий.
2020

Все мине туманами, снами і безсоннями,
Не минає тільки справжнє, щире, світле.
І як дуже хочеш, і як дуже мрієш,
То усе задумане — здійсниться, розквітне.
Ні за які гроші, скарб, відвагу й силу
Ти не купиш справжні почуття й дива.
Лиш як дуже хочеш і як дуже мрієш,
Буде твоя мрія — мов весна нова.
І яке всім діло, що надворі осінь,
Що на всьому полі — споминів гербарій.
Головне, що мрія так цвіте натхненно
З нею — по дорозі нам. Далі, далі, далі...
2017

Говорили їй: ти не цвіти, не квітни,

ще будуть пекучі морози,

ще будуть вітриська і грози.

А вона зацвіла, мов вселенська молитва —

За тих, хто дожив до цієї весни,

За тих кого не дочекалися з війни,

Й у кого завтра буде перша битва.

Говорили їй: ти не зеленій, бо ще рано,

А вона вбралася, мов на свято

Щедра так, пелюстками багата

Досі так не духмяніла-не ясніла ––

Відчайдушна! Бо постала із імли

Й зацвіла, щоб інші теж цвіли,

Сльози втерли і серця відкрили.

Пустоцвіти мовчать. А черемхи — сколихують тишу

у морози-дощі, де дим боїв і де батьківська хата,

В чужих країнах снять дорослим і малятам…

І кожен з нас черемхою іще раз зацвіте,

як ягоди терпкі удома буде куштувати,

як спом’яне про всі набутки й втрати,

як у садах небесних проросте.

2023

На роздоріжжі Долі — дерево Життя:
Від нього стежки дві. Для Тебе і для мене.
І буде доти дерево зеленим,
Допоки любиш. Так собі й затям.
Якою стежкою іти? Двома, одною…?
Куди й для чого…? Ти мене питаєш…
Мені здається, що найкраще знаєш —
Коли — довіриш серцю, не словам.
Я зустрічала на своїх стежках:
І боягузів, й злих, й нікчем пихатих,
Мені їм нічого було сказати —
Ми розходились по доріг-краях.
Але стрічались на моїм путі
Відважні Лицарі і Чину, й Духу,
Котрі в свойому життєдайнім руху
Долали далі й урвища круті.
І хто би що нам двом пророкував —
На роздоріжжі — Дерево зелене!!!
Єдина стежка — то Тобі й для мене…
По ній до нас — ніхто ще не ступав….
11.07.2014

Коли починається тривога і виють сирени,
Вона стає біля дзеркала і малює губи,
І одягає сережки з медичного золота,
Боїться, що… загубить.
І одягає найкращу сукню,
Таку барвисту, у мальви й ружі…
І сідає біля стола,
А стіл — біля вікна,
І вікно — навстіж.
Курить байдуже.
А ракети летять…
А ракети шиплять…
А стіни тремтять…
А ті що на небі
шепочуть: «молода ще. Рано ще. Облиш…»
А її долю на війні
Рік тому смертельно ранило…
Принесли звістку галасливі круки…
А сусіди їй вслід:
«Бач, як не поталанило.
Краще б прийшов хоч безногий-безрукий».
Їй тепер нема з ким вінчатися,
І нема кому присягати…
Нема кого в саду стрічати,
І нема кого під зорями цілувати…
То й сидить вона край столу
В бордових туфельках,
І чекає не дванадцятої години:
«Ото як раптом що…
якби недоля тоту залізяку принесла…
Щоб я красива до нього прийшла…»
17.03.2023