Як складно говорити про життя,
Кали життя такого ти не знав.
Здавалось, немає нічого страшного,
Нас Бог захищає щодня.
Та помилку цю не забути…
Ніколи… не знаю й чому…
Здавалось, дрібничка, якої багато,
А наслідки бачиш ти сам…
Сказати лиш слово погане одне,
У відповідь чути прокльони.
Здавалось, образа – такої багато в житті,
А жінку заділо це невиразне слівце.
Задумайся перше, як випускати слова,
Образою можеш накрити сповна.
Задумайся жінко, як жінку назвеш не по справі…
Багато образ, а похвала лиш одна.

___

Хочеш зав’язати з цим
І не можеш.
Воно кожного дня нагадую про себе.
Мучить тебе з середини
І просить визволити себе.
Тягне за собою у вічність
І одночасно віддаляється від тебе,
Залишаючи чорну дуру в серці.
Ти залежиш від цього феномену.
Це як наркотик, як манія,
Як переслідування чогось…
Те «щось» не зрозуміле і щось дике.
Воно твоє життя і твоя смерть,
Це твій надгробок і твоя могила.
Це рай у пеклі і пекло у раю.
Це рай на землі і під нею…
Воно… твоє… назавжди… до смерті… і після неї…