Він йшов, а я забувала про що він говорить.
Я дивилась закохано у його голубі очі,
і не знала, чи бачила ще коли-небудь такого
прекрасного чоловіка, як він.

Його руки тримали мене міцно, навіть тоді,
коли в них не було сили.
Його вуста промовляли ніжні слова, тоді,
коли не могли щось сказати.

Він йшов… і я була готова йти наосліп,
бо знала, що з ним я не впаду.

Він саме той, кого я так давно чекала.
Він саме той, кого шукали б всі.

26.VII.2025

Ти був в мені – як полум’я в жилах,
як гріх, що солодко рве із грудей.
Я вся тобі – без страху, безкрила,
а ти мене кинув… у попіл людей.

Твої поцілунки – тепер мої шрами,
вони ще палають в нічній тишині.
Я кликала – серцем, думками, сльозами,
а ти розчинився… мов дим у вогні.

Та знай: я не згасну. Я – вогнище люте.
Хай серце із попелу, зраджене – все ж.
Ти міг спалити, але не забути –
бо я в тобі – як вогонь, що пече.

І ти, і погляд твій – ті очі,
холодні, сірі, буйні ночі,
і вітер тихо листя шелестить –
це дивовижна, ніжна мить.
Коли над нами сто мільйонів,
мільярди інших дивовижних мрій.
Кохання в груди палко вскочить,
це твої очі – шлях моїх надій.
І зорі дивляться на нас, і мріють,
щоб доторкнутись до тепла від наших тіл.
Вони своїми шляхами мандрують –
проходячи мільйони кіл.
І ми з тобою будемо літати,
з надії в хороше кохати.
Час приведе нас до інших зірок,
це буде наш останній, фінальний крок.

3.I.2025

Я бачила в дитинстві гарний світ,
де всі сміялись та раділи горю.
Коли у садах цвів весняний цвіт,
там ми сиділи, разом, під вербою.

Там люд гуляв, та серце билось,
ти промовляв: кохання назавжди.
Життя, як річка, тихо лилось,
тепер я пишу ці рядки…

Я вже давно не малюю картини,
ти ніколи не напишеш вірша.
Ми не хочем визнати провини,
що «кохання» річ непроста.

23.XI.2024

Якби ти знав, як я кохала…
Як в кожнім сні я бачила тебе!
Я б вічність тебе чекала…
А в кінці від болю вбила б себе…

І я б писала вірші, малювала картини,
в яких описувала б тебе.
Проходили вічно години,
які серце частинами рве.

Якби ти знав, як довго я чекала…
Я ночами думала, не спала…
А ти просто сказав «прощавай»
Я благаю востаннє: не відпускай…

21.XI.2024

У ніч льодяну, неосяжну,
із твоїх уст відлунням пролуна:
«ти не моя, ти непокору
залиш собі понад віка».

А я усе тебе чекала,
і дні, і ночі проливала.
Можливо так, я не любила.
Я лиш себе від тебе віддалила…

Я більш не стану непокору оживлять.
Я краще впаду за тобою хоч у прірву.
Не побоюся втратити свій дар,
навіть якщо коханню буде гірко.

Були роки, минули їх літа,
і зими довго йшли відлунно.
Ти говорив що я твоя,
та ти брехав мені бездумно.

У теплий серпень,
що розвіював думки,
своїми ніжно-білими устами
ти говорив мені «люби».

А я любила…
За літом осінь і зима.
А як прокинуся весною..
холодно… скоріше б закінчилася вона.

І знову б літо…
тепле літо.
І знову усмішка твоя.
І цілий світ буде байдужим.
Бо в цілім світі – тільки ти і я.

Устами викрикнув «Прощай»,
залізний потяг рухнувся із місця.
І мої сльози холодніші за кришталь.
Моя любов не зроблена із тіста.

Твій лист прийшов до мене пізно,
о третій двадцять, ночі звісно:
«Я повернувся. Я на місці»;
Я не спала. Боялась сісти.

І як ти там на новім місці?
Я не знайшла заміни, звісно.
Я у душі тримаю лист,
«Я повернусь. Кохаю Ліз».

Роки ідуть, за ними осині минають,
а я усе тебе чекаю.
Можливо, в серці твоїм інша завелась,
а лист жовтіє, «весняний пейзаж».

Вже років двадцять промайнуло,
твій силует залишив спогад в голові.
І рейси вже не йдуть на привокзальній,
де ти востаннє шепотів мені «прости».

І ще в момент стояв ти поруч…
та пролунав гудок терас.
Ти обіймаєш мене знову,
нажаль, це був останній раз.

Твій ніжно-теплий поцілунок
зігрів мене глибоко у душі.
А сльози мої, все ж холодні,
у потязі льодяної краси.

І їдуть ночі,
ходять вікнами і дні.
Твій силует у кожнім,
кого я бачу у собі.

Я бажала зупинись.
Вийти з потяга пітьми.
І бігти сотні кілометрів,
лиш побачити очі твої.

Під зорями нічними, у тиші самоти,
немов промінь ранковий, що торкнувся мрії.
Твій поцілунок ніжний, як вітерець весни,
він ніжно серце гріє, він кличе.

Легкий, немов пір’їнка, мов шепіт на губах,
ти мовчки говорив мені про кохання.
У кожному дотику твоїх мрій на руках,
відчула вічність, побачила страх.

У мить цю я забула про всі свої тривоги,
немов зірки ясні, ми зійшли на небо разом.
І хай триває вічність, хай спиниться доля,
твій поцілунок ніжний залишиться назавжди.

3.VI.2024

Твоя любов – була для мене раєм,
вона згоріла в твоїм серці назавжди.
І я тобі про це вже говорила,
що колись підеш від мене й ти.

Що ти забудеш всі наші розмови,
забудеш посмішку ясну.
Мої маленькі, карі оченята,
мої обійми, і мене саму.

Ллються сльози в мої долоні,
холодні, кришталеві, як і ти.
Я не побачу тебе ніколи,
не побачиш мене і ти.

1.VI.2024

Все пройде і в цьому світі,
забудуться всі тихі вечори,
забудуться твої щасливі дні,
і спогади десь у пітьмі,
закінчиться й твоя печаль,
твій смуток у пітьмі й нестямі,
твій тихий страх у глибині,
твої думки у голові.
Усе пройде, ти лиш повір.
Колись це точно все скінчиться.
Ти лиш дождись, прошу дождись,
я повернусь.
А ти не зникнеш?..
Я говорив це крізь всі сни,
не обіцяв, що точно все здійсниться.
Та лиш скінченність в глибині душі –
надію розпалила милосердну.
Колись закінчиться життя.
Коли? – Ніхто в житті не знає.
Та кожен жде, і лиш чекає,
коли фінал, ця полоса.
Коли настане тихий час,
коли прийдуть – тебе не буде.
І лиш тоді твоє ім’я –
згадають всюди.

15.III.2024

Серце моє, лишенько з тобою.
Чом мені здається, що горе над тобою.
Прийди, подивись на мене у вічі,
скажи, покажи – та дивом залишися.
Серце моє, сонечко яскраве,
не слухай ти чужих думок.
Створи ти світ, живи у ньому,
роби що хочеш, я даю
можливість покохати знову.
Ні. Не дам я знов тобі страждати,
без тебе світ вже не такий.
Серце моє, що ж за сила
так сковати у кайдани,
що не віддерти за віка.
Серденько моє.. вгомонися,
яке ж там горе над тобою,
що навіть розмовляти ти не годен?
Рідненьке, маленьке,
ти витримаєш, знаю.
Настане знову світлий час!
Та певне.. вже не в цьому світі.
Видь в тому вже тебе нема…
Не відчинити скуті ті ворота,
які вели у каяття.

18.XII.2023

Білим снігом все покрито –
наступило біле літо.
Літо – сніг, це не можливо!
В житті такого не було.
Повірте в чудо – «чудо-юдо»,
що у житті буває все.
Бува – що стухне сонце, що на небі.
Бува – закінчиться похмурий дощ.
Хотілось, щоб веселка знов сіяла…
Щоб не приходили ці грози у житті.
Хотілось посміхатись щиро…
Та у житті – це все дарма.
Настане літо, біле літо,
яке зітре людей у пил,
і вітром грізним звіє сильно.
Світ на мить весь стане білим.
Не буде сірих кольорів.
Та зацвіте немов Агава.
Повірять люди у любов!
Життю радіти будуть.
У біле літо
–
це любов…

5.XII.2023

Сьогодні дуже красивий місяць,
на небі сяє угорі – криштально чистий.
Чи згідні ви зо мною пані?
Одна зоря, яка в ночі,
сріблястим, білим, своїм сяйвом
освічує все навкруги.
Зимовий місяць – наче казка,
зігріє десь там у душі.
Не здогадається ніхто, що там на небі,
що срібним сяйвом там сія.
Для когось місяць – а це любов моя…
Але на жаль, любов холодна,
не здатна більше на життя.
Любити когось, як той місяць
сія у небі звідкіля…

29.XI.2023

Вона сиділа склавши руки,
одна на лавці під дощем.
У сірий, літній дощ розлуки
відчутно у повітрі тихий щем.
«Чи то любов була? Чи то здалося?..
А знаєш, байдуже уже!
Пройшли часи, та все забуто.
Ти з другою сидиш на тому ж місці,
де ми з тобою.. де ми колись…»
Ах, моменти ці – мов хмари швидкісні.
«Але ти знаєш… Я кохала.
Кохала так, немов земля моя палала!..
А ти.. а ти начхав на мене гірко»
Сказав, що: «Більше не люблю,
я знайшов собі інакшу, кращу, та її люблю»
«Ну і нехай, нехай здалося –
немов ти знов прийшов у сон,
та знов сказав..
слова ці.. сильно роздирають серце…
Але ти знай! Я знову тут –
на тому ж місці ясної любові,
буду чекати коли прийдеш,
і скажеш, що знову любиш…»

1.VIII.2023