І
У часи давнії-прадавні,
коли жили і небо, і земля,
у Зевса й в смертної Алкмени
зродилася історія така.

Усі боги в Олімпі бушували,
що аж трусились хмари у небес.
Вони дари підносили, вітали,
бо народився божий син —
маленький Геркулес.

Він силу й міць узяв у батька,
обличчя — в матері узяв.
Читайте вдумливо — це вам не байка,
та Геркулеса міфом й не назвав…

Гулялася гулянка, музи грали,
Ерато грала на своїй кіфарі.
І все було, до слова, непогано,
допоки смерті бог не завіталі.*

Аїд: О, любий Зевсе, брате,
і я з народженням вітаю!
Від всього серця хочу побажати…
Гей! Налийте кухоль чаю!

Зевс: О, Аїде, радий бачить!
Як там справи під землею?

Аїд: Чи я скажу — щось це значить?
Тихо поки що під нею.

Зевс: Ну не злися, в мене свято!
Гайда, будем пити!

Аїд: Вас тут якось забагато…
Ти ж у нас сьогодні тато —
тож прийми від мене злато,
а мені тут нічого робити!

Розізлився був Аїд на такеє диво:
у малого може бути ген велика сила.

Загорівся купиною й проваливсь під землю,
поєднався знов у царстві із своєю смертю.

А у царстві злії біси
голосно співають,
і над ними чорні німби
лавою палають.

Аїд: Гей ви, Мойри! Йдіть до мене!

Мойри: Так, о смертний царю!

Аїд: Розкажіть про диво темне,
якого я не знаю.

Мойри: Геркулес — то Зевса син,
він тобі завадить,
щоб забрати наш Олімп,
о наш смертний царю.

Він, як тільки це почув,
дужче розізлився
і пекельним вогнищем
люто запалився.

Аїд: Вбити Зевсового сина!
Хай пізнає смертний світ,
де панує гніту злива
і холодний смерті лід.

Підлетіли розбишаки —
Паніка і Біль.
Вони, кляті чортенята,
знають свою ціль.

Підхопили смертне зілля
і помчали на Олімп.
Поки гучно грала пісня,
прокрались до Зевса в дім.

Там, у золотій колисці,
спав маленький Геркулес.
І вони по цій хвилинці
розпочали злий процес.

Як бурда ввійшла у тіло —
смертним став малий герой.
Бісики, роззувши очі:
«Нащо нам той геморой?»

І забрали Геркулеса
на свою біду
із Олімпу аж до плеса,
не залишивши сліду.

...

Родився я на хуторі Козульки,
три роки раніше від сестри Окульки…

Кхем-кхем… Не так якось.

Народився я в прекрасний день,
напевне, десь приблизно в полудень.
Назвали, собственно, мене Павло,
словом, от таке собі воно.

Ріс так ріс, сказать — не знаю,
бо якось вже й не пригадаю.
Було давно-о, а Бог із ним,
і з пирогом смачним он тим…

А, про пиріг! Пекла бабуся,
звалася вона Маруся.
Одної літньої днини,
приблизно сьомої години,
коли на дворі вечір наступав,
я до бабусі прибігав —
вона в печі пекла пиріг,
а са́ма стала на поріг
і каже: «Знов прийшов?!»
Я зі страху одійшов,
і подивився, що не буде пирога.
Словом, історія була така.

Дитинство жив я у селі,
звало́сь Гаї-Смоленські.
А потім школа — хай їй грець,
я ж по житті ну не мудрець…

У школі вчився непогано,
бешкетував, звісно, тотально.
Якщо хотів — то вчився добре,
а не хотів — то краще втроє.

Шкільні роки, як птахи, пролетіли
і тільки спогад залишили.

Тепер сміється тато наді мною:
«Академіка принесло додому».

О так, я академік ще і той,
здається, розпочну скоро запой…
Не легко вчитись, признаюсь,
але філологом пишаюсь.

Тут нове місто і колеги,
мені як мовні обереги.
Так радісно про це пишу́ —
ось, здається, я живу.

Історія коротка вийшла, знаю,
тож наостанок всім бажаю:
щоб дочекалися того́ моменту,
коли піддам іще контенту.

Тоді напишу глибше про життя
і доведу це діло до пуття.

19.V.2026