безглузді питання запитують те що не варто
метушаться і тягнуть за руки як діти
чому питають
чому поясни
небо тут не блакитне
чому колючі дерева-сітки й приціли вікон
краплі-снаряди і сонце-снайпер
чому квартири пробиті шини
дитсадки і шкільні будівлі крихкі іграшки
діти і підлітки
тихі холодні й обвітрені

чому паркани мостів автоматна черга
гільза серця відстрелена
не в мене
над головою шрапнельне небо

чому я не знаю
ви помітили що тут квіти
стоять без бронежилетів
чому янголи
чому із двохсот лише сім
чому гілки квітнуть а не сивіють
вони ж бо як люди не сплять уночі
чому хмари титанові пластини
всередині тіла
тиша порізана
на автівках і на сітківках скло-павутина

чому питають
жодної відповіді
надто ж на це
чому і навіщо
ну навіщо
я ціла

одне лише
мені хтось казав
в кожній людині в легенях посаджене дерево
тому що йому треба рости
дихай ним дихай ним
ця бронхіальна інфекція
з деяких пір всюдилюдна
тож дихай всією силою
розправивши альвеоли гілок
вичекай три секунди

три

два

один

тепер

здається колись у мені була хороша людина
так от її з деяких пір немає
загубилась напевно
це нічого страшного звісно
так як втрачаються окуляри
залежно від того скільки у вас діоптрій
ви або підсліпувато можете бачити тіні у переході
або вже давно живете в навушниках

і якщо у вас без окулярів залишилися якісь друзі
то ви скоріше за всього не бачили повідомлення
в календарі про їхні дні народження
а якщо пам’ятали самі і не привітали
то вітаю у вас на додачу склероз
чи можливо що пам’ять відпала впала в наркоз
за необхідністю чи добровільно
і квіти без окулярів для вас то не квіти
дерева не дерева
небо-гантеля
руки-мотузки
шия-тростина
очі-судоми
зводить
спину у мене
як подумаю як воно стрімко падало
а я безокулярна не бачила

хороша людино ти де
я тебе шукаю

довгі й глибокі руки озера
вже давно не пускають
тягнуться з-за обвітрених трав
як крики воронів

що би я не робила
я буду там

хоч не варто боятись
це лише привид
що зачепивсь за волосся стрічкою
з обіцянкою не відпускати
скільки їх буде завтра
можливо сотня
можливо тисяча?

привиде ранку
чим я тобі завинила
як змусити тебе всміхнутися
всміхнутися
тільки не так

вкладаються спати в мене
під очима
їхні сльози то привидна вода
не випити ні вилити
ні втопитися
можливо хіба що
-люватися
у цю привидну музику

саме так
гойдайся разом зі мною
у скляній півпрозорій кульці
де привиди голубів розлітаються у повітрі
над привидним сонцем розталим в озеро
де привиди гілок і привиди-хмарини
шиють довкола привидний день
прозорі квартири виліплені з бавовни неба
перезираються з вікнами
шлють їм шлюпки невидимих гуків
і коли ти йтимеш вулицею
дороги всміхатимуться тобі
своєю привидною крейдою
залишеною привидними дітьми
ні для кого іншого
ніж для привидів перехожих
що колись стануть самі як крейда

єдиний не привид тут це
тривога

все що від тебе є — це вітер
і тінь яку зрізало сонце зі свого паперу
сдуло й пустило на землю
як новорічну сніжинку
а вона літає обривком тепер з дерева на дерево

все що ти є – нескінченна траса
пульс вимірюваний стовп за стовпом
очі за тим поворотом
кроки закладені під ногами в бруківці
дні що зам’ялися в тріщини кедів
і пожовклий голод

коли ти без мене сюди приїдеш
вікно автобусу сфотографує твою обвітрену посмішку
надішле мені
ця фотографія з тих про які кажуть
що на них є привид

очі хитаються роблячи кроки на лініях
збиваючися з рахунку на пішохідному переході
знаєш це правило
подивись наліво
подивись направо
на старт увага руш

та вкотре шукаєш поглядом ручку
чи хоча б телефонний дзвінок раз на тиждень

приїхала б до дитинства спитала би скільки йому зараз років
я би дізналася у приїжджих місцевих в якому воно заховалось підвалі
не нагадувала би за тих котів
чи за тих сусідів і за ту вчительку
я би з ним говорила я би можливо його крадькома вивела
пограти у бадмінтон
та там завжди напевно такі вітри
ракета воланчика прилітає туди де не треба
бо що ці ракети ще можуть

а потім спитала би скільки йому залишилося
я б йому на руках погадала
дитинство чхає дитинство кашляє
дитинство – то вічно хворий хлопчик
каже воліє давно розчинитися в стінах
увійшло би у цегли як відповідний пазл

але завжди те саме
лежить потерте
по ту сторону пішохідного переходу
ти знаєш це правило
подивись наліво
подивись направо
на старт увага руш
і якщо в тобі дійсно живе дорослість
то як усі дорослі ти не зачепиш погляду
не здіймеш звуку

коли дім прокидається
потягується сонно стінами
нишпорить у своїх жовтогарячих кишенях
шукає шукає
дім посміхається заховавши зіниці під темні очі
дому дитинно

чи тобі чутно
як у нього запали в кутках монетки
там у його жовтогарячих кишенях
монетки звичайні монетки мідні
тепло подзвонюють
а для нього більше
для нього завжди більше

дім ними ніколи не платить
хоч у дома немає давно чим розраховуватись
дім не хоче казати що він придбав мені життя у кредит
дім хитається
хитається сходинами і кімнатами
дім не спить
йому хочеться але він не відпускає з рук мідні горстки
дім плаче
у нього кишені діряві
та він радий він посміхається жовтими зубами
бо одна закотилася під чийсь чобіт

що тій лавці видно
коли вона так сидить відкинувши спину
можливо дитячий майданчик
що хотів би погратись в сніжки чи спуститися з гірки
та не може не взяв рукавичок примерзли до льоду ноги та руки
не біжить не може зірватись
лавці напевно трохи від цього сумно

чи вона може бачить вогники вікон
там є щось що люди звуть домом
а дім вона знає це порцелянова чашка
в якій бовтається розігріте пряжене молоко
б’ється об стінки переливається через край

лавці я думаю зовсім не холодно
може лише час від часу у неї дрижать непомітно бруси
бо коли сонце зливає своє пряжене молоко
воно б’ється об стінки квартир
хлюпоче калюжами під ногами
і оскільки ноги у лавки також примерзли
єдине що їй залишається – потонути
у чашці цієї вулиці

і коли вона чує як тоне очі у неї такі спокійні
дивляться в порцеляну віконець
вона стисло мовчить
їй геть не шкода
бо ця глибина нагадує ковдру
надто сонячна і надто густа
коли на глибині всі голоси вигасають
вона заринає глибше
і залишається слухати до останнього
заплющивши очі

густі сонячні хвилі
загойдують її у сон
з якого їй не прокинутися

коли ліхтар прокреслює у кімнаті білі смуги крізь штори
чи ти чуєш
як кімната росте й витоншується наче дерево
дерево це високе дерево це глибоке
закинуте в саме небо
спочатку дивитися й слухати було лячно
кожного разу на стінах лишалися білі смуги
коли я засинала
коли я не засинала
ті дивились на стінах і на підлозі

ліхтар ніколи не спить і різьбить кімнату
чуєш як з його дерев’яних гілок
злітає чийсь голос
о я знаю
я знаю що це за пташка
але не відаю скільки смуг
вона прозозулить

хлопчик хороший акварельними фарбами намальований
і божим натхненним пензлем
хлопчик хороший глибоководні очі
теплі як два молочні озера
волосся то не волосся волосся сосновий ліс
загубилась...
знайдіть мене знайдіть
а хоча а хоча
проїхали
не треба
мені так треба...

хлопчик хороший впав з неба
виплив на мене з глибин метрополітена
сонячна усмішка довгі-предовгі руки
шкіра (ох і не тільки) кокосова стружка
вуста наче дві мандаринові дольки
з-під пальців сиплються водоспадами ноти

зубки
отара овець що виходять з купальні
волосся
небосхил як на нім спочиває місячне сяйво
тіло
сопілка що нею видмухує небо пісеньки
**зірочки зірочки**
***в голові одні зірочки***

хлопчику чому ти такий хороший
хлопчику чому тебе до сих пір земля носить
як добре що тобі не видно моїх какофоній
коли так в голові гучно дзвонить
по всій території
то значить
когось нема вдома
або то значить
там хтось непритомний

такий він ми-ми-милий
я-я-я не в-в-вмію
сказа-аза-зати як млію

як помру то закопайте
мене не подвір’ї…

хлопчик/парубок/хлопець/легінь/мужчина
(необхідне підкреслити)
чому ти такий святий і красивий
стоїш тут на зупинці
серед дементорів
в особливості цього
клич по допомогу маму і тата
тата з ременем
поки не пізно

такий добрий
по-янгольськи посміхається
і говорить до власних товаришів
ви знаєте
я б її ще раз тр*хнув

колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
учілка на приводі торохтілка

така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості тих хто на першій парті
та ми звикли у цьому ставку до подібних щук
як у них добігає термін придатності
вони перетворюються на уху
і чим далі тим менш в них обличчя вміщається в зум
і тим більше з ротів та зябер у них чутно одне
буль-буль
бо коли їм щось скажеш вони ні бум бум

учілку не бачиш ніколи самотню
бо йде вона за руку з бандероллю
в неї на кожну дівчинку і на кожного хлопчика там портфоліо
і нотатки нашкрябані в нокіа
інколи у віршованій формі

у неї у сумці живе із паперу своя корпорація
і коли вона починає із нею щоденну маніпуляцію
то виглядає це наче якась махінація
якась провокація агітація ахінея

а інколи все ж учілка так схожа на фею
помаше крильцями поводить паличкою
всім скаже дванадцять
і яка це сьогодні на неї найшла з її іпостасей…
сам бог того не скаже
адже з огляду на неспростовні вікові зміни
на пемеес це не схоже
ні ні це не пемеес
я знаю ще з першого класу це ка ел ем ен
йо пе ре се те

а по суті усі учілкі
це несвіжі рогалики без повидла
що нам продавали за п’ять чи шість гривень в столовці

та когось опрокинуло як яєчню на скавародкє
на ожеледиці й той сказав
ох ти ж бог ти ж та це ж виявляється я!
але знаєте як мені часом шкода
що учілка вийшла із мене погана

знаєш що там похитується
на гойдалці гілок
його не видно
тільки цей скрип
тільки він бачить напнуті на крони голоси

коли я вдягаю на плечі рюкзак
я хочу хотіти не слухати
мене тягнуть причепом стрічки асфальтів
видовжують руки
стрічки асфальтів не хочуть щоб я заслухалась

жовті спини автобусів винирюють з-за поворотів
переливають риб з одного в інший акваріум
кожна з риб слухає свою мушлю
я пригадую
там так добре
мені колись теж таку дали батьки в подарунок
та я пам’ятаю її розбила

мені не хотіли казати я народилася скатом
і чим більше мене зачіпають дерева
тим більше розтягується навсібіч скатертина
більше все більше

чуєш
тут так легко сплутати море з небом
прибитись раптово до хмарної зграї
ніхто не відрізнить
окрім тих що їх бачили на землі рибинами

скажи
чи тобі пояснили до цього басейну
де взяти на хмари мотузку

я знаю що ти не знаєш

і тому все що можу це інколи
заплисти під пісок стелі
заплисти очима
заплисти глибоко й високо
і слухати як там похитується
на гойдалці гілок
його не видно
та йому все ж видно мене
і видно йому мотузку
я чую йому по-дитячи сміється
бо вона з мого хвоста

сніг білозубо всміхається
перезирається з небом
задивляється в його око
сміх його сиплеться крихтами як у дитини
небо дивиться
дивиться на його посмішку
дивиться сіро-блакитним уламком

небо небо
чому ти не танеш
коли чуєш биття наземного серця
воно ж бо таке гаряче
самий кип’яток
я його п’ю щодня я його кров наливаю у чашку
вона заливає літрами пульс у мої судини
забагато для такої посудини
коли чуєш небо
я знаю ти чуєш
не перевертайся сонно на спину

цього кип’ятку вистачить не на одну душу
тож слухай
якщо ти колись пробував вчити цю азбуку морзе
збирай напівзниклі сигнали
антеною здійнятою у сонце
ти відчуєш
небо все ж таки непомітно тане
падає краплями прямо на тебе
проростає блакитним пір'ям
поки не змахне крилами
пробившись із твоїх ребер
і ти зрозумієш
ти вже не тут

1.
ось знову ти
ну раз ти на хвилю прийшла
то сідай поговоримо
питаєш що в мене нового
зустрілася з вітром
хоч зустрілася гучно сказано
роздмухала серце як бульбашку
ти мене знаєш
ніколи не вміла себе зупинити
ніколи не вміла хотіти перестати у нього дмухати
дмухати усе дмухати
судинною трубкою дмухаю
навколо мене люди
мовчки
у них стислі очі
і сірі губи

ти бачиш
я прочинила всі вікна
у моєму односезонному календарі
вміщаються тільки я і кілька облич
як я і хотіла
і години немає задля очікування
це просто протяг
протяг принесений із розписаного чорнилами міста
де мене немає і буде не скоро

загалом за вікном в мене інший день
інший порядок денний та інша мова
навколо мене
інше море
інші руки
інші руки і жодних доторків
не хочу

насправді нічого менш ніж не відбулося
тільки що в мене десь на задвірках дозріло n-е бажання
щоб у якомусь сценарії
ми з ним опинилися на одній кафедрі
я була на останній лавці а він на першій
щоб мені було видно
його тонко обточену спину
і грітись від його сонячного волосся
на другій я безперечно
побоялась би
обпекти(ся)
хоча і не схоже я з деяких пір доросла
і доказ цьому
те що усі трафарети з магнітофону грають для мене мінором
ну і може
те що на мене вже десь чекає моя кандидатська

я знаю й без тебе зі мною один цирк на дроті
кажеш таке могло статися
тільки з такими як я –
коли він називає моє ім’я
воно б’ється
б’ється не розбивається
бо він його знає
і ім’я знає що він його знає
як знає він певно кожне
яке потрапляє на його покреслений рівними смугами аркуш

він дещо нагадує ті дерева
що мені бачились у метро й на роботі
тільки навіть з цього смішного вікна мені видно
він не зовсім
зовсім не
зовсім не схожий

він мені трохи вірить
шкода
я не трохи не вірю собі
а ще менше землі та небу

уявляєш
коли він розмовляє я посміхаюсь
посміхаюсь по-справжньому
занадто по-справжньому
занадто добре
від цього я знаю що від дуже світлий
для своїх

не знущайся що я прикриваюсь тобою
в нього така прозора посмішка
що коли вона напівсвітить на мене бачу себе
зі сторони

коли я йому про це розповім
засміюся перша
і буде легко
…
але знаєш про що я шкодую
що не знаю слова
яке могло б наказати ряду його доріг
і доріг біля нього
стати струнко
а може

нумо спробуємо
разом

три

два

один

абракадабра





2.

ну що тобі знову від мене треба
не бачиш я зайнята
завітай може пізніше
років через п’ять через десять
чесно можеш узагалі не приходити
ти така страшна
зійшла зі сторінок середньовічних гротесків
що смішно
так сірник захотів врешті вилізти з коробка
як побачив теплий вогник
невже ти забула
ми ж разом погодилися на це
смієшся
що я навіть не зважилась хоча б раз з ним на “т–”
адже так зрозуміло що тут не може бути ніякого “т–”
не будь як дитина
ти мені геть не підходиш

та все ж
годі й казати як хочу
щоби уздовж його волосся збиралися тільки з мирними намірами
щоб якщо в його молоко потрапить хоч крапля темряви
хтось обережно від нього її надпивав
щоб коли ніч серця своїх мешканців хоче розребрити
хтось міг заховати його глибоко під водою й не віддавати небу
щоб від нього ніхто не спромігся забрати книги
щоб до нього приходили зморшки з запізненням
і щоб зморшки приходили
щоб він обирав
й обирав лише правильні й несамотні дороги
щоб дитинство завжди було недалеко
ось за тим поворотом за тими кущами
аби можна було з нього взяти монетку
і щоб білі птахи на його підвіконня щорічно сідали
не до семи разів
а до семидесяти разів по сім
і щоб стіни у нього були тихі але не німі
щоб сонце торкаючись його було настільки ж серпневим
як і його ім’я
щоб у цьому наступному й позанаступному поза-n-у житті
в нього це неодмінно сталось а значить сталась не я
щоб вони читаючи це в один голос обидва могли сказати
шо бл* за ****я і засміятись
амінь.




3.
чи ви не знаєте
коли ранок його прокидає
він взуває свої білі кеди
й ступає ними на чорний асфальт
октави його обличчя низькі
і небо так само низьке над його головою
небо дихає
тягнеться залишити сині подихи на волоссі

він не говорить багато
про кам’яний ліс за його спиною
не говорить багато про найвидиміше
коли щось стається
він не говорить
не дозволяє торкатись
кам’яного лісу
кам’яний ліс належить тільки йому
я сподіваюсь
він не належатиме кам’яному лісу

коли прийде час
він заховає під подушку світло в кімнаті
і неважливо якого кольору його кеди
чи скільки їм буде років
вони будуть білі
він відчинить двері
безпитально
вийде і не обернеться
до себе

про його чітко відбиті білою фарбою кроки
асфальти би шепотом заговорили
і коли їм захочеться розв’язати в нього шнурки
щоб дістатися підгорілими пальцями його ніг
він їх вихопить
швидко зав’яже
зашнуровуючи туго крила
ось так просто
ви нічого не бачили і нічого не сталось
він скаже
лише тут
поки ви себе прокидаєте і засинаєте власну тривогу
поки ваші думки обертаються вслід за сонцем
в мене за вікном виріс клен
виріс занадто швидко
став на декілька кіл вищий за мене
дивіться які у нього міцні тонкостінні гілки
ви не вірите
але подивіться




4. Requiem, або ще один цирк на дроті

ця бабця ніяк не хотіла йти з цього світу
все казала шо ОЩЬ ВЖЕ жбираєччя
прощщщщщавайте вона шепотіла і на добранічщщщщ малята
а малята потім не спали всю ніч…
а я прокидався в білій гарячці
і бачив шо йой той на небі вже так розлінився
котрий сезон не виносить зі свого порепаного будинку мішок із кістками
а мішок бляха муха всміхається
хоч нема бляха чим

я за два кілометри міг упізнати її неоминну ауру
авжеж в неї весь дім був напічканий кішками
і в кожної з них було по дев’ять життів
їх партизани роз-стрі-лю-ва-ли роз-стрі-лю-ва-ли
та не по-роз-стрі-лю-ва-ли
щоразу коли вона своїх подруг та себе виводила прогулятись
вона чомусь промовляла якісь відомі лиш їй потойбічні слова
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛО Ю АЯ
АО А О
або просто я знайомтесь

і як на неї чхало власне пожовкле життя
то вона зачинала співати пісеньки
такі поморочені що їх жодними словами не перекажеш
але десь приблизно так

lela lela lela
lela pala tute
jas kana meres
merava pala late
lela lela lela
lela pala tute
jas kana meres
merava pala late

я їй сьогодні цукерки на цвинтар поніс
бо крейдяне коло тут хрін допоможе я пробував
вона на старості років згадала власне коріння
вкладалася спати біля гробків і тирила по могилах солодке
після того як всі шістнадцятирічні хлопчики
що вона обернувшись на фею запрошувала до себе
щось таки зрозуміли побачивши кісточки за дверима
вона завжди собі вибирала лише шоколадні цукерки
і викидала усі несмачні бджілки й іриски

на її надгробку було написано
в лотереї генів й облич вона звісно більше програла ніж виграла
тарганів у своєму диспетчерському центрі любила лише вона
зате серце ОООО
серце у неї було велике!
серце серцище!!!
таке велике що
могло би зжерти
хап!
гииии
її улюбленою звичкою було ламати від нього щедрий шматок
і казати
на во
але обережно
не подавись

бог поклав в мене серце
я спочатку його не помічала
мовчки носила червоний камінчик в оправі ребер
а як побачила стала тицяти в нього пальцями
воно мені говорило
невдячна
серце мене карало серце мене не засинало
запитувало
навіщо я мені
бог нічого нікому ніколи не відповів
часами воно занадто велике для мене часами занадто тісне
а що найгірше то завжди погнуте
я інколи думаю його повернути
але таки вирішила поки шукатиму правильну відповідь
примірятиму варіанти
такі тут усюди шоуруми
шукаю шукаю
коли думаю що натрапила на підказку й от-от тримаю в руках
подивишся раптом
відповідь – бублик який закотився під позначку ділення
натягну його кілечком на палець та буду зубами кришити
і буду казати що серце потрібне принаймні для того
аби випікати ним бублики з власного тіста для себе та випадковостей
раз один раптом дістанеш з кишені раз другий
підкладаєш усім кого бачиш свої крихкі малосолодкі бублики
але знаю ти все одно
його любиш

ну і що там засіло у бусинах за окулярними скельцями
ніякий це вам не злетілий з дитячої розмальовки веселий метелик
найкраще що в неї виходить
кількарічні запої книг запої дипломів
домотканних та імпортних
кандидатка наук
персонально вигаданих
пуританка з підозрою на філологію філософію й філо...
самохідний троянський кінь
що стрибає на головах інших буквою ґе
боїться чоловіків в особливості сорокарічних які задивляються на її ляльку
пішла прогуляти серце в онлайні
батьки цокають кажуть чорті што
ростили крихке та пухнасте
а виросло огого
гигигиазаза
свят
свят
свят
так закотилось що років за п’ять за десять і не побачиш
там
на іншоконтинентальній кафедрі
це чудо-юдо риба кит
в нього копійками поплакався кіт
вилізло таке окасте таке улибасте зі сторінок беовульфа
з області про чиє місто від першачків можна жарти почути
довжиною у одне слово
хер
сон
хер
сон
хер
сон
свято яке завжди з тобою

паяє анапести й амфібрахії
підкручує шарніри прикидається що не старіє
збирає як ягідки мови у черепний кошик
розганяється вкотре до марафону
і шле усім прощавайте пам’ятайте як звали
чи хоча б зробіть вигляд що вам це все не до …

і потім
вона надсилає усім кольорові листівки
в яких написано одне слово
про
бач
те

співає сама ж собі пісеньку
не плач моє серце не плач
не муч свою душу картонну
ми з тобою побачимось
з того боку кордону…

1.
знайома басейна місцина
де поки ми цупили з її стін хлібні цеглинки
в їдальні у менших за нас школярів
там трава борсалась під ногами
гралась в пісочниці намагаючись з неї визирнути
одним оком бодай
бодай одним
за бордюрне віконце

там де не ми

…двері
схожі на книги
губи зціпили у складки

там де не ми

…книги на полицях
дивляться
нічого нікому зарано не кажуть

там

…уроки англійської
створені саме для того
щоб розучити тебе говорити

там

…вікна
поклали під сонцем утомлені підвіконні лікті

там діти

ллють воду на спекотні блузки й футболки
занадто тісно
вода висихає
щойно вони відводять погляд

…на сцені
ця дівчинка?
ця дівчинка скраю?
ця якїїтам
віра
…чи віка
…чи варя
¿хто вона
не згадає
буде стояти в куточку біля куліси
гратиме роль деревця
це легко
можна не рухатись

…на бордюрі
сонце
спіймало тінь
тінь
заборсалась
зачепилася за прорізані з деревини паросткові гілки
¿чиєї

…надворі дітей відпустили
наче сніжинки з паперу
гратися на футбольному полі
голос кричить

…спогади
на мене знезброїлись

…чи тобі видно якого кольору
там зараз цеглинки
так правильно
зовсім не…

…але знаєш
я дійсно
нарешті вивчила роль деревця
у нього гілки
повітря видихнули квітнем
глибоко в небо


2.
з добрим ранком тебе з добрим
і подумаєш
теж мені тут нечувана ще ніким новина
чи це новина якщо вона не нова
для когось
лупи тепер черпаком у денце кастрюлі
співай під цю музику
ромашкові пісеньки назбирані нізвідки
надіслані в нікуди
і все ж
музика

і хто сказав що мені можна сідати
за кермо власного серця
як не видали прав
в особливості в нетверезому стані
не кажучи вже про те
що водій щось забув що таке ремінь
ні ці очі ніколи зблизька ще не бачили
як кермують такою автівкою
в неї аж чотири камери!
і дивися всі б’ються – огого…!!!
охохо
от тобі і приїхали
чи варто ще вірити
що одного дня я протру своє скло двірниками
і перестану в’їжджати у стовбури
коли вони самі виходять на мене поза паркани

та чи це достатня причина
ніколи нікуди не їхати

тому знаєте що
замість того щоб пересуватися автостопом
заводжу автівку в гараж
дістаю свій шкільний велосипед
ви не вірите але він досі мені під розмір
я би може ніколи із ним не розлучалась
він довіз мене навіть на західний континент
дзвоник дзижчить срібним крильцем
довкола показують пальцем
хі хі ха ха
ця квіточка досі за одягом ходить в дитячий відділ

і коли мене років за десять чи двадцять чи тридцять на кафедрі
дивлячись на мою пофарбовану як веселка макітру й блискучі фасади коронок
спитають як я добираюсь додому
я їм покажу свій пришпорений на задвірках велосипед
знайомтесь

і я неушкоджена
і вцілілі усі дерева

ти розливний лимонад колись пробувала
питає у мене тато
коло нього тиша сонцем посіченої трави
і тиша пожовклого голосу
звичайно
я пила живчик я пила фанту
я пила всі ці безглузді назви на упаковках
я пила колу та пепсі й давала емаль на поталу
і лимонад певно що теж пила

він купив мені у пластиковому стаканчику
переплавлене сонце
і як варто було очікувати
нічого
солодке як все солодке навіть занадто
воно так колючко світить
таке воно солодке як очиці цих дзвіночків розсипаних під ногами
як печивні крихти піску і як акацієві настоянки вітру
солодке та й все
а він на нього дивився
наче у пластику було розлито вино з кульбабок
дивився й всміхався
я бачила не мені
донька виросте й знатиме
який на смак справжній лимонний сік
навіть якщо його налили з пластикової пляшки
і про це турботливо не сказали

тепер донька-дочь не п’є ні живчик ні фанту
ні колу ні пепсі
жодну з цих назв що нагадують
розфарбованих підліткових дівчат у коротких спідницях
треба емаль
але що робити як з неба
прямо в очі
ллється з пластикової пляшки сонця вино
затоплює по саме горло

знаєш я зазвичай намагаюся не тримати в кишенях прикрості
неважливо скільки мені на касі видали решти
та все ж залишилась одна монетка
що запала за шов і ніколи не зникне

коли падає дощ
торкається мого вікна мокрими пальцями
дивиться мені в очі хоче впізнати себе
і не може

дощ більше не відчувається
не відчувається
якщо не відводити очі якщо простягнути скрипкові руки якщо вийти в одній футболці якщо ним дихати якщо стати криницею стати бруківкою стати листям стати
статуєю у парку й не рухатись
не відчувається
стебла волосся та рук завмирають від сухості хрускоту
око криниці
голодне
а я поросла зусібіч асфальтом
і саме тому напевно
холодно

якби мене народили деревом
то точно тією акацією що ловила віями дощ
вона стояла невзутою там за парканом
дихала бруньками білих легень ховала обачно від дітей голки
мовчала
про те що дощ не здатний ні на що більше аніж
розлитися на підлозі

колеса перекочують яблука
перевалюють їх на гудронових спинах
несуть їх далі
і далі
і швидше
ніколи не зупиняються
над ними плинно
здіймаються в небо мости чайками
розмахують плечі з пілотною певністю
мости що фігурним катанням себе підіймають
невагомо сталевими махами
злітають високо
злітають над головою
розминають свої лискучі заасфальтовані шиї
ще ближче підносячи до подиху міста
міста зболеного
міста німотного
міста в чиїх виточених графітом вилицях
впізнаєш Прометея
здіймає очі
з-під вуглів попалених брів озирається
й так само повільно
кладе погляд під попільні вії
в міста скрині дихання надійно сховані в підземелля
в міста простягнуті над кожним яблуком міцелієм дротові віти
над моєю кислицею
над твоїм похиленими важкими гілками дахом
яблука наливаються
падають
місто водить студеними очима
все та всім бачить
місто впало над яблунями колючим смерековим лісом
яблука вклали сном голови під брамами кованими блискавками

тут кожен день обрамлений у вугільну дротову бахрому
вона підповзає до сонцезлитих стеблин твого волосся
викроює вихором своїх щелеп цей ліс по чимраз коротшому шву
цей ліс
травою беззбройності в кожній щілині щільно порослий
напнутий на тебе як море на рибу
водами течіями яких це життя тонко виплетене
водами що тримають його міцно в тенетах
а врешті море ні в чому не винно
можливо сховатися в гілки коралів
та більшість у цьому солодкому рифі сплять на поверхні
як на тарілці
сплять з міцно скліпленими смолою очима й не знають
і можливо не знають востаннє

ти все одно не збираєшся жити
у склі чиїхось акваріумів

всі ці колишні назви містечок суцільне шаманство
дНєПрОпЕтРоВсК
КіРоВоГрАд
дНєПрОдЗєРжИнСк
цюрюпінск
у них живуть зачаровані люди
ніхто тепер не пояснить чому навкруги
ходять самі лише абракадабри
і хто їх тепер розшаманить
беззуба бабця шамкає
і костуром в мої двері гупає
тук-тук
а ти думала не повернусь

часом віриться що тролейбуси та трамваї створені для того
щоб тягнути тебе ланцюгом уламкових відображень
запаморочливо повільною ходою
ти не здатна не йти разом з ними
цим бездонним пасажем

це місто нагадує мені плед викроїний з барвистих клаптів
який не вміє гріти
навпаки
втім ти все одно турботливо його на плечі натягуєш
він тобі став мов власна невиношена дитина
таким безпорадно дорогим

я бачу ти в нього вшиваєш черговий уривок клену
допасовуєш сухозлітками дотиків сухі тріщини капілярів
так до сміху обачно торкаєшся
наче не бачиш поряд з собою їх цілу греблю
не помічаєш як час давно скрикнув
скрикнув й оголено вкляк під ногами

боїшся
виміняти цей подразливий шерхіт на білу бавовняну м’якість

колись невидимі речі
тепер видимо незамінні
щоб не опинитися на відстань подиху від зубів
цих всюдивидних зубів
розтягнутих в кілометражній посмішці

мені дозволено на неї лише дивитись
але це щастя яке недоступно тобі
щастя бачити всюди звичайність
щастя підносити чашку до рота
щастя
щастя о щастя рухатися за власним бажанням
щастя
згортати солоних равликів у серветці
щастя тепличної зелені голок
щастя нечуване
лягушачої втечі
огортає бавовняним коконом мене
за який будь-яка монета
є засмішною

в такі миті я випитую чи мені вдасться
належно сплатити собою

вона посміхається кошенятком що знає наскільки є милим
може легко плести за мною свій лисячий хвіст
вона знає що я дозволю

з ручками-ксилофонами
вона сама схожа на свого лебедя-орігамі
я б хотіла скласти у човнику руки для неї
й повезти її будь-куди якби вона забажала
навіть якщо такої землі не існує

зістрибувала з турнікету
так неминуче небезпечно
вдавала з мене карусель
щоб я кружляла кружляла її кружляла
катала її на спині
крутилася цокотом в колі
допоки можна було
забути довкола якої
вісі карусель крутиться

катюша
за мить зірвала нитку очей і розкрила обійми
до світу утепленого зусібіч пуховими подушками
й помальованого строкатими пташинами
порскнула
й не побачила зливу
що поясом впала в сліпому кутку автобуса

чи ти пробачиш мені ці нарциси що я зростила для тебе
ти кажеш мені ти їх не заслуговуєш
те що я роблю насправді
це спроба знайти хоча б недосвідченого адвоката
що пояснить чому ти вронила всі викопані монетки
на виході у можливе сонце
навмисно навмисно
а власне тоді нічого не сталось
пройшло так небагато часу
а я вже не бачу крізь ліс
тебе яка жонглювала перед дітьми
тебе що робила з ними зарядку
танцювала із ними під ксилофонний ритм
а дітки питали
міс в. чому у вас такі худі руки
ви геть не схожі на мою маму
я бачила тебе у відеокамері
ти б не була схожа й на їхню сестру
я бачила я усе тоді бачила
я не хотіла дивитись

ці дітки надто нагадували квіти
чому їх тобі довірили
бачте що сталось
слово провина занадто тісне

в людей у метро розполовинений день
чи може розчвертений ти не знаєш
кожен по-своєму
у вчительській з телефону можна побачити твоє місто
тепер підводне
уявляєте що вони навіть тоді залишились при стінах
що на землі що на дахах
ти думаєш хтось у когось декілька років не вдома

надворі по цю і по ту сторону
сонце пострибує на скакалці
і ти
стрибаєш
стрибаєш під ритм зарядки
стрибаєш вранці стрибаєш в обід стрибаєш надвечір
стрибаєш вночі
така ти зарядна
в рюкзаку задрімала прострочена книжечка

найбільша прикрість
те що за іспит у тебе перша четвірка
а насправді і не було
що плюнути і розтерти
рясно росли потому гронами трієчки
світла голівка казав тобі з кафедри хтось
а головне що казали по-чесному

ти шукаєш йдучи своїми зашпортаними розвилинами
у собі золоту жилу
для них
для всіх них
дивіться яка свята в неї місія
нічого не чутно нічого насправді на сталось
всі менше ніж не помічають відкушений той окраєць
навіть якщо є крихтами

усе повз усе повз
усе просто оповзень
евакуація не прийшла ти на платформі
і тепер я тобі приношу нарциси
щоб ти перестала на мене дивитись
і не поверталася більше ніколи

в мене була зірочка
я носила її під боком носила
та повз неї пройшли тарани води
хоч і повз
я не помітила як вона наковталась намулу
стала чорною
торкається сторінки
і та стає чорна
чашка – чорна
штори – чорні
підлога – чорна
чоботи – чорні
дерева – чорні
небо – чорне
шкіра – чорна
не моя
на зірочках топчеться чорна земля
і чорним по білому вишиває
чорним по білому
їхню сітківку
чи в когось є відповідь у кишені
скільки потрібно аби їх вимити
скільки
зірочки вже
на небі

чи ти пробачиш мені читачу
чи читачко
чи хто ще
що мені за такий довгий час
захотілось собі трошки лише трансцендентності
поки ти у своїй іманентності креслиш
пункти а пункти бе
і дивишся на людей як на завіконні дерева
я вже не бачу
як від’єднати з розетки свою біфуркацію
ти спитаєш яке я взагалі маю право
мені ніхто не дозволяв
спробуйте самі це легко
наклейте на стінах своє оголошення
розшукую трансцендентність
і вона може прийде
до вас погостити
а потім узує чоботи
скаже погралися й досить
до зустрічі на пенсії
може

коли я вірила у власну хорошість
маразм писався легкою ручкою під диктовку
знайомі обличчя не уникались аби не покритися зморшками
а недоплата роботодавця над головою сприймалась як карма
коли я вірила
можна накласти було анафему на серце
послати під три чорти залицяння квітневих дерев з вікна
книги читалися легко і забувались теж легко
улюблена музика існувала в міжпросторі вагонів та ескалаторів
коли я вірила ай коли я вірила
сподівалася вранці прокинутись лебедем
дім з моєї крижини здавався атавістичним придатком
небо не чулось навіть коли було гучно
рвались без жодного спротиву погляди красивих хлопчиків навіть справжніх
і руки не зважувались плямувати ангельські крила смолою
коли я вірила
ранки вливались цикутовим згустком
я їх мішала у каву заїдаючи бутербродом
поправляючи відпрасований на ліжко-місці комір
неодмінно спинялась й казала собі натомість
канапкою
ретельно перекладала пригріті під боком домашні апокрифи
коли я вірила
дні повзли як радянські трамваї
які нетерпеливилось завезти в депо
з дзеркалом гралась в мовчанку
воно перемагало й виходило з ванної зачинивши мене на замок
коли я вірила
майже ніщо не писалось
навіть коли довести до ручки
не писалось іншим не писалось собі не писалось нікому
коли я вірила я прокидалась
брала лопату
і викопувала собі височезну яму
вис
оче
зну
очезну
очей
отче
навіщо мені була віра в хорошість
коли треба було лише хорошу віру
тільки зараз тримаю її за хвіст
і нарешті ти додумався таки
підкласти щось краще за ящірку