мої думки — немов у вазі квіти
безпорадні
без коріння

на ніч не стуляють пелюсток —
квітнуть до самозабуття

мабуть ці квіти саме ті
що їх колись зірвав для мене ти
у своєму садку
але загубив дорогою
і не став вертатися

дивні квіти —
зовсім без запаху

дивлюся на них —
і стаю ними
безпорадною
без коріння

24.10.2026

ніч приходить як огрядна ведмедиця
і присівши поруч
затуляє собою весь овид

дитина вдивляється у неї
доки свідомості
ловить її образ своїми війками
кліпаючи все частіше —
і засинає

я ж роблю інакше:
заплющуюся притьмом
аби не бачити ночі
такої великої і страшної
з її місячними очима
лакованими кігтями
променистими зубами
хочу безвідповідальних снів
у яких мої вчинки не мали б наслідків
а наслідки не впливали б на вчинки

однак ведмедиця сидить так близенько
аж я чую
як бурчить її живіт
перетравлюючи білий світ

20.10.2026

хочу уявити світ окремо
звикнути до власної смерті

та навіть ненависть до себе
не допомагає стерти оцю крапку
з якої розходиться проміння уваги
покручене і ламке

цю крапку
що ставить себе у кінець
кожного речення однаково
свого чи чужого

крапку
яка здатна почути своє відгоміння
у кожній краплині роси
і розділити з нею своє ім'я

але чвирк —

хтось роздушує її п'ятою
наче перестиглу ягоду шовковиці
і світ заливає фіялкова мла

та коли вже сідає сонце-трикрапка
(було-є-немає)
то по-справжньому
западає ніч

20.10.2026

вчу дитину розрізняти добро і зло
але раптом отямлююся:
чи не втрачає вона таким чином
наївність
що є основою для щастя
дурість
що закладає фундамент розуму
і легкість
що дає змогу вибачати

хай пізнає добро без слів:
через усмішку сміх та обійми

тоді і зло пізнає
через відсутність їхню

але не через багатозначність болю:
в його очах світ і справді розбитий
але набагато більше
ніж на два рівновеликі уламки

18.10.2026

збираю горіхи
ходячи колами попід деревом
зігнута наче бабця

вони сховалися добре —
в чорно-зелених слизьких кожушках
з налиплою землею
під брунатним листям

підошвами зношених калош
відчуваю їх краще
аніж сприймаю зором
а горіхи міцні — не тріскають
під вагою мого тіла

гілки горіхові
звільнені від тягаря
ледь помітно
наближаються до неба

свобода —
це відсутність відповідальності
шепочуть з присвистом

а мені відповісти нічого:
кишені моєї куртки відстовбурчилися
немовби щоки хом'яка
а шкіра довкола нігтів почорніла

останній ковток терпкого повітря
перед поверненням додому
на смак як свобода

18.10.2026

варто трохи затриматися тут
аби подивитися як усихає кукурудза
як зеленіє молода трава
під прохолодними дощами
як раптово спалахують кущі калини
і тихо плачуть кривавими сльозами
у вітряні дні

варто трохи затриматися тут
бо ці зміни сподівані та звичні
про них можна без болю у грудях
думати перед сном

вони поволі оголюють сталість —
плин ріки занадто прудкої
щоб довірити їй своє тіло
з гіркою насіниною у формі серця

18.10.2026

світ на відстані
кількох сантиметрів від моїх очей

вони — наче акваріумні рибки —
снують у вузькому повітряному просторі
туди й сюди
не наважуються вистрибнути
назовні

вони і тут вільні
бо незалучені
бо віддалені —
незалежні спостерігачі
за гострим штахетником вій
за небиткою дзеркальною вітриною

а без цих скляних меж
світ раптом тане
хлюпає в очі запаморочливою хвилею
вимиває з орбіт

тепер я побачу усе
та нічого не зможу сказати

24.08.2026

цей звір потроху втрачає кров
через отвір —
невеличкий
як моє існування

звір дужий —
не помічає втрати
полює та їсть з апетитом
шукає кохання
плекає дітей —

усі вони мають брунатні плямки
на атласному хутрі

його кров у їхніх тільцях —
це життя

його кров на їхніх тільцях —
це болото

коли зникну
ранка у звіра загоїться
він перестане щовечора
вилизувати дитинчат
і чистеньких відпустить у світ
сповнений бруду
чужої крові

23.08.2026

усе за що переді мною
не вибачилися інші
несу як власну провину

я лиш дірка
крізь яку витікає час
і розливається брудною калюжею

я лиш крик
що притьмом розсівається
і стає частиною глевкої тиші

смерть — моя подруга
яка нагадує тримати спину прямо
і чистити зуби перед сном

але я не шануюся

я лиш дірка
крізь яку витікають чужі слова

я лиш крик
через який не чутно інших криків

23.08.2026

падучі зірки
лякають своєю раптовістю

вражає тонкий та глибокий
неначе від леза
поріз
на товстій шкурі неба
який миттю загоюється

небо нечуйне
байдуже посилає громи
на наші крихкі домівки
байдуже приймає незграбно
померлі душі
немовби воно — то бездонний клумак

що з нього невидна рука
раз по раз відчеплює
скляні реп'яшки світла
і розбиває об ялову безвість

16.08.2026

писати — наче наводити лад
у своїй кімнаті
повертати слова немов речі
на їхні місця
згідно з власним уявленням
про гармонію

стирати зі слів пил
та відбитки чужих пальців —
і бачити на блискучій поверхні
своє відображення

а тоді вимкнути світло
і сховатися
від чорно-білого
як шахівниця
порядку
у кольоровому хаосі снів

15.08.2026

будь-яка правда
стосовно вічності
брехлива
бо замала
закоротка
і маловідома

розчиняється
як кристалик солі
на одному з численних язиків моря
і без того солоного

правда до правди лине
і труться вони боками
перешіптуються
уникають сонця

та врешті знов лисніють
крихкі та застиглі —
мов скляні обладунки —
на чиїйсь засмаглій шкірі

і ранять господаря
коли не витримують
натиску світу

15.08.2026

вітер липу колисав
а хрестів — не смів
дощ на квітах танцював
і хрести кропив

липа мертвих прийняла
між своїх корінь
а горішки цок та цок
падали долінь

загубили всю лушпу
і сховались в тлінь
що була життям живих
а тепер глибінь

дощ углиб землі сягав
кликав до весни —
крізь людську лушпу росли
липові сини

13.04.26

сонцевий подих безводний
цвіль на деревах пухка
ковзає погляд незгодний
терпне ласкава рука

хочу досвідчити волю
ту що в ході та в словах
очі згасають від болю
тиша гніздиться в губах

річка-нетеча забула
звідки ці води несла
в них відчайдушно пірнула
церква край твого села

13.04.26

рима це ґрати
рима це ґрати
рима це ґрати

писати це спати
писати це спати
писати це спати

страшний та прекрасний
страшний та прекрасний
тхір нападає

білий з-під дощок
чорну з-під шкіри
кров випускає

правого берега
річка не має
лівого берега
річка не має:

нікого не жде
гостей не приймає

кров моя — ворог мій
кров моя — ворог мій
тхір утікає

тхір утікає
сон утікає
кров утікає

гуп-гуп — биття
гуп-гуп — луна
серця луна

рима-луна
рану стискає

12.04.26

з тиші ліпиш сніжку
і перекидаєш з долоні
на долоню
кап-кап
каже мені твоя тиша

дзінь-дзінь
каже мені твоя тиша
зустрічаючи опір
в віконному склі

хрусь-хрусь
підходиш до розбитої шибки
і видивляєшся
яка вона
тиша на волі

зникла
і наші сліди
замела —

спиною мовиш
і зі стелі на нас
сиплеться сніг

29.01.26