Провесінь. Пора безмірної блакиті,
Розлитої із неба в простір.
Озера й ріки нею — мовби повені — налиті.
Як дерево в передчутті нової брості.

Як ті, хто в небесному навіки строю.
Як ті, хто далі ітимуть за ближнього,
Зібравши всю силу й несилу свою,
Забравши лиш те, що від неба вишнього.

Заграва за наскрізною брамою віт.
Так тільки березневе сонце неопалимо згорає.
І не надивитись йому услід...
Де лишиться обрію грань безкрая.

2025

В проталинах снігу подзвонюють води.
Така невагома ця крихкість снігів.
І неба синяво-прояснені зводи
Торкаються мовби до самих дахів.

Вже теплістю вітер провеснено віє.
На вулицях простору — аж через край!
Щораз день світліє, світліє, світліє,
І вслід йому мовити важче "прощай".

І не зупинити легкого смеркання —
На подих, на мить, на світління зіниць.
Лиш передчувати близьке прилітання,
Мов вчора у далі проводжених птиць.

Залишиться згадкою полиск останній,
Дарований сонцем в долоню мені.
Дива ці, здається, цілком звичайні.
Та, виявляється, все-таки — ні.

2021

Напередодні весни. Напередодні блакитної повені.
Напередодні теплих поривних вітрів.
Напередодні спізнілих багать стоншених променів.
З присмаком диму і дому тремких вечорів.

Напередодні підсніжників першого-першого сліду.
Напередодні доріг, що ведуть навсібіч в невідоме.
Не замінять ніколи дороги всього світу
Дорогу до рідного серця — рідного дому.

26.02.2026

Скільки ще буде зими, скільки?
Ще один день догора як свіча.
Іній спадає на трави прогірклі.
Вибілить все снігова січа.
Тільки от присмерку не відсиніти.
Й серцю, мабуть, не відболіти.
У круговерті нестримній зим отих
Жевріє спомином зачаєне літо.
Грані зникають між небом й землею —
Так, як зимою лише буває.
Та неминуче прощання із нею
Ближчає вже за небокраєм.

2024

Ось і свічада вод
заслонені щільно зимою.
Над синьою глибиною
синь незглибима висот.

Навіть прозорість ураз
згустилась до болю біло,
смеркання аж засвітліло —
і призупинився час.

Той час, що усе береже.
Той час, що сліди замітає
того, що назад не вертає
і не повернеться уже.

2022

І оглянемось: а навкруги
Вже зима причаїлась ледь зримо.
Непорушні, одвічні сніги.
Пролітання і наскрізь, і мимо.
Тільки тінь од вільгого гілля.
Безбереговість простору тільки.
Пам'ять студнів вбирає земля.
Непозбувної пам'яті стільки...
А десь там, де збілів небокрай,
Сонце щедро себе розливає.
Хоч у кого отут питай,
Чи черленість така буває?

11.01.2022