Давно,
коли ми були не дорослі,
але вже не занадто малі,
ми часто з тобою бачились,
але не спілкувалися.
Через певний час ти почав до мене підходити.
Я сам не знаю чому,
але ми почали ділити їжу,
часто розмовляти —
це була нібито проста дружба.
Але настали погані часи.
Часи, коли кожен думає сам за себе.
Часи, коли тисячі людей вмирають щодня.
Ми не бачились
і не бачимось навіть зараз.
Але ти — єдина людина, яка в мене осталася,
і щонайважливіше —
наша дружба стала тільки міцніше.
Зараз я пишу і пригадую ті часи,
коли ми ставили плани:
як будемо далі жити,
де працювати...
На жаль, все сталося не так, як ми хотіли.
Проте тоді ми були просто друзями,
а зараз, напевно,
я можу казати — брат.
Деякі люди кажуть, що є різні типи дружби.
Деякі думають, що дружба — це просто про спілкування.
А я вам скажу:
дружба — це те, що ви маєте саме для себе зрозуміти.
Тільки коли ви зустрінете багато людей,
і деякі стануть для вас важливими —
ви зрозумієте, що таке дружба.
4 жовтня 2026 року.

Я в іншій країні.
Я розумію їхню мову,
і вони розуміють мене —
але це лише мова.

Я не розумію їхніх думок,
їхніх жартів.
Ми різні.

Я не ненавиджу їх.
Але й не люблю.

Коли я повернуся додому?
І чи буде все, як раніше?
Чи приїду туди вже чужим,
ніби іноземець
у власній країні?

Мені байдуже.
Я просто хочу додому.
Слухати наші жарти,
нашу мову.
Розуміти своїх людей.

Я більше не хочу слухати,
як про мою країну говорять погане.
І не хочу нічого доводити.

Вони все одно не зрозуміють —
я для них інший.

А в моїй країні
я такий самий, як усі.
Там я не чужий.

Я зараз тут.
І я не дозволю
мові в мені стихнути.

Не дозволю культурі
стати спогадом.

Не дозволю дому
стати лише словом.

Це наша мова.
І вона житиме.