На світанку душа моя стане димом,
пилом вологим у темних хмарах,
подорожуючи небом,
знов до землі, мов човен, пристане.

Човгаючи днищем, шарпаючи вітрила,
душа моя буде крилата хмара,
що на острів цей прилетіла
і прозорою тінню на скелю впала.

Чом, душе моя, ти хмарою стала,
золотою в ранковім промінні,
мов човен самотній, до землі пристала,
тамуючи грозове стуготіння?

На світанку дніпрова хвиля
сивим туманом летітиме вгору,
плекаючи в скелястім довкіллі,
душе моя, — оболонку твою сувору.

2019

На цьому острові душа стає німа, немов первісна,
немов розріджена всесвітня часу каламутна течія —
тут неузгоджена, незрозуміла, невідчутна і невпинна.

На цьому острові душа стає конем і шарудить у ковилі по ночі,
і ходить по воді, мов древній бог, і золотим мигтить вогнем,
і воду п’є у темряві, і по воді копитом місячним хлюпоче.

На цьому острові душа блукає, невпізнанна, у нічних туманах,
немов холодна, вічна, хмарна, вогка і висока пустота
в ній ще клубочиться, зіркова, непрозірна, невблаганна.

2019

Створи мене скелею камінною,
холодною, завмерлою і нетлінною,
де хлюпоче дніпрова вода —
золота й прозора до самого дна.

Створи мене крислатою грушею дикою,
плекай мене теплою літньою втіхою,
вранішнім сонечком на мозолястій долоні,
на скелястім, каміннім, первіснім лоні.

Створи мене ящіркою, до землі принишклою,
створи мене знову волею своєю всевишньою,
однією скупою, нескінченою, хвилястою лінією,
у віддзеркаленні — русалкою чи річковою відьмою.

2019