Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ян Вікторія А Вікторія (2009)



Художня проза
  1. Дівчина - барвисте волося
    . Червоні очі - барвисте волося йдуть в путь. Ім’я їй Скорбота. Пекельна врода але ж така красива. Сьогодні вирушає до хати нової хазяйки, бо минула прогнала її з тріском після останнього рандеву з невідомим парубком. Ну як хазяйки, немає ще в неї нікого. Та й не платила вона за оренду. Шляється містом Скорбота й всі випучились на неї як на дикого прокатного пса. Перехожі з-під лоба назирають на дівчину , знаючи про іі жахливу славу. Але їй то байдуже. Чи то ні? Серце штука вигнута, мозок хоче бачити те, що цому подобається. Проте інколи, нам не подобається нічого, так як ця дівчина іншим людям. Із пляшкою дешевого віскі Скорбота тиняється вулицями Києва, Андріївській узвіз став для іі ніг справжньою перешкодою. Хиткий Крок за кроком, на іі думку впевнених, вона підіймається наверх. Підійшла подивтись прикраси. Літній дідусь із сивим як сніг волосям похмуро зиркнув на неї , щосб бурмотячи під ніс

    - Чіпати руками не можна. - промовив суворо дід

    Скорбота взлилась, слова заділи тендітну юну душу. Не довго думаючи, дівчина підняла свої обтесані життям ноги й стрибнула на стіл.

    Чоловік вскрикнув:
    - ти чого це твориш?! Це моє!!!

    В той час як перехожі мовчки проходили повз, відводячи очі від картини, ніби це окремий всесвіт. А їх картина лише малюється. Вони - творці. Особливого. Не жалюгідного. А ніхто собі і не пробачить творіння паскудне. Людям цікаво, буря балує їхню душу, та все інше заціпенило. Ні! Вони не винні! Творець - основа всього живого. Люди -боги всесильні. І зв’язок винайшли, і крила в небо підняли. Що ще потрібно для щастя? Хіба крил літака не достатньо ?

    Тим часом Скорбота витанцьовує танці на столі! Гей га! Яи це можна назвати танцями? Питання суб’єктивне, згадуючи її нетверезий стан. Це зап’яніле тіло важко навіть назвати живою істотою. Ну звісно. Вона не творець. Чоловік марно намагається стягнути нахабу зі свого прилавку, хапаючи її за все. Руки простягнулись до ніг, до талії, до стегон. Скорбота завмерла. Щось жахливе проскочило у її погляді, танець зупинився, але перформанс продовжується.ці руки мов навмисне хапають її і тягнуть глибоко душу, виривають нерви із під шкіри й поїдають малесенькими шматочками. Скорбота покірно спустилась вниз. Лукава посмішка чоловіка була як магніт для її великих очей. Вона задивлялась і жах накривав її знову і знову. Але поворухнутись вона не могла. Чується сміх біля неї, крики, регіт. Скорбота роздивилась навколо та немає того, хто зробив би бодай щось. Руки чоловіка підійнялись вижчн до її спідниці, все так само посміхаючись і дивлячись їй прямо у вічі. Вона завмерла? Тоді чому ж її всю трясе? Ця загадка залишається не розгаданою для Скорботи. Вона відчула дотики, погладжування. Дівчина - барвисте волося не дихає.
    Раптом вона провалилась у темряву,глибокий страшний ліс із великим ставком, обрамлений парканом. Скорбота відчайдушно терла себе, повторювала : «змити ! Змити! Змити!». Долоні міцно стискали свої ноги до кісток. Кров почала линути з-під її пальців, алк вона не зупинялась. Вираз болю на її лиці був справжній. Припавши до ніх скорбота сховалась далеко далеко у ставку. Побачивши перехожого її очі засвітились з надією. Вонине одна . Вона бігла , кричала, благала. Літня жінка кинула на неї ображений погляд і крикнула щось у відповідь , на що скорбота дивилась на неї очима повними сліз

    - геть звідси! Жалюгідна!

    І так скорбота тиняласі до кожного, липнучи як колючка що ти знаходиш у лісі й ніяк не можеш витягти. Вона почала звикати до , тепер на її думку, свого озера.
    Вона завмерла коли побачила цю посмішку на берегу. Волосячко барвисте потускніло сірим попілом, потихеньку відпада.
    «Ставок це не озеро.. це не живе…» - промайнуло у неї в голові.
    .


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -