тихо-тихо... зорі тихі
час тягучий мов нуга
я давно шукаю вихід
тож пустив на кухні газ

чую вибух... два... чотири
знову стихло... ні, зажди! —
янгол ходить по квартирі
голосніше, ніж завжди́

відійшли у лиха во́ди
розлились на килими
по кімнатах янгол бродить
і змітає пил крильми

тихо-тихо... зорі тихі
промовляють нам услід
що, мовляв, не вихід — вихід
що, мовляв, цей вихід — вхід

2024

гула сирена — виганяла з хати
війна, мовляв, не скоро ще мине
я розумів, що світові начхати
чому ви геть не любите мене

ламався Бог з китайської пластмаси
збирав Диявол пазли з чорних дат
я розумів, що я — гарматне м'ясо
безплатний (для обох сторін) солдат

цвіла весна за розкладом й на диво
і травень був усюди і ніде
я розумів, пінгвіни — це важливо
це трохи важливіше за людей

мільйони душ понищено і стерто
з лиця землі — свої ж ідуть на "ви"
я розумів, що краще бути мертвим —
пробачте, Бога ради, що живий…

2024

у цій кімнаті померки давно
у цьому світі схожі є кімнати
коли ногами доторкнешся дна ти
врахуй — під ним іще страшніше дно

у цій кімнаті з'їзд мужчин і дам —
борців за волю, долари чи віру...
нікому з них, насправді, я не вірю
нікому з них і шеляга не дам

у цій кімнаті дуремар веде
у небуття своє болотне царство
жахає кількість ницості й митарства
його ж бо світ — (за)кінчений шедевр

у цій кімнаті сильним і слабким
свої човни здає в оренду Лета
бракує тільки духу й пістолета —
над "і" за двох розставити крапки

2024

І

у столиці кортеж дорогих ридва́нів —
знову коні та конюхи ви́нні тут...
нам упору поскиглити на дивані
ми з диваном як меблевий гарнітур

перший сніг ми побачили в листопаді
на печах, у яких вже й вогонь затух
нас — приречених жити покірно в стаді —
по одному висмикує вовк-пастух

ось вам, вівці, той клаптик землі і неба
ось між вами й личма́ном чітка межа
вівці сплять: прокидатися їм не треба —
найпростіше їх сплячими під ножа…


ІІ

час — це вода… вода, що тече в пісок.
хто там живе — у за́мках з води й піску?
хто там мовчить, неначе язик відсох,
наче нема зв'язку?

боляче бігти — ноги свинцеві… ртуть
неба німого манить вдалечині.
як зрозуміти: ті, що по мене йдуть, —
вбити ідуть чи ні?

дихати важко — чортів пісок навкруг.
камінь на серці тисне, пече й болить.
як запитають, ворог ти нам чи друг —
матимеш тільки мить.

десь у мені ще, може, є хтось живий.
може когось врятують кінець кінцем.
пізно тікати — схиблені йдуть на "ви",
з чорним ідуть женцем.

ІІІ

сьогодні муха, завтра — павучиха.
в кутку її давно вже дуже тихо,
так тихо, що я чую, як спішать
годинники в міцні обійми смерті
розбите скло і циферблати стерті —
цього, мабу́ть, не відає душа.

гаразд-гаразд, то як прийняти все́ це?
як відігріти комашине серце,
коли його закутає зима?..
а хтось, однак, шепоче їй на вухо
"сьогодні, панно, Ви павук чи муха?" —
на жаль, різниці жодної нема.

ІV

Ти — той, хто, на жаль, не вижив: не вмів, не зміг.
Я — та, хто змиритись з болем ніяк не хоче.
За межі цинізму виходять провладні ЗМІ,
І важчає небо над прірвою чорних міст,
І наші тіла важкі як слова пророчі.

Бо доля здала нам карти — суцільний жах,
В якому зітруться душі — найперше — сме́рдів.
Якщо ми затухнемо, отже, десь тут межа
Холодного неба — на нього ти не зважай,
Коли під ногами стане замало тве́рді.

2023-2025

якщо смерть неминуча, принаймні, десь є миш'як —
у глухих єбенях ефективні, насправді, ліки
доки смерть не закрила наза́вжди твої повіки
пам'ятай, жити варто, лише не питайся як

за лаштунками спалень софіти не світять — гнів
проникає в серця́ і в ду́ші, де повний алес
і моя — ніби щойно із пекла — сумна реальність
розпадається на міріади страшних вогнів

за межею здорового глузду течуть роки
роз'їдають мою самотність "всьо большє й большє"
безпринципні "дєржатєлі тила" втечуть до польщі
перед втечею совість замкнувши на всі замки

якщо смерть неминуча — змирися, хіба ж не так
пропагують з телеекранів продажні брути?
їм, насправді, на тебе начхати й тебе забути
найпростіше дорогою звідси аж до ітак

2025

написати б комусь листа
от мовляв і привіт і здрастуй
в тридесяте міфічне царство
без поважних на те підстав

написати б на зло смертям
живу там-то займаюсь тим-то
всюди звісно вогонь і дим — то
атрибути мого життя

написати б мовляв я тут
вивчив трохи урду́ і гінді
але серед туманних індій
загубився кривий маршрут

написати б мовляв простеж
хто з тобою в журбі і тузі
що плекати не слід ілюзій
по цей бік і по той бік теж

написати б чому не став
упізнаваним я поетом
але з темної дельти Лети
не відправлять мого листа

2025

перший, прийом! чи ти чуєш мене, перший?
скільки потрібно часу на мене, стерши
з пам'яті все, а пона́дто – слова й кроки?
все це не так виглядатиме крізь ро́ки.

перший, прийом! це давно вже моя тиша,
та, що довкруж, що морзянкою нам пише.
чуєш її? вона близько, вона – всюди...
перший, прийом! розкажи мені, як буде?

ми ж бо тепер ув оточенні злих духів.
нас не шукатимуть – підуть лишень слухи.
зрештою, хто ще зможе колись згадати
явки, паролі... всі імена і дати?!..

перший, прийом! відзовися, я свій, другий!
той, хто зібрав у кулак всю свою тугу,
стати хотів бодай кимось – не зміг встати.
перший, у нас втрати.

перший, прийом! розсекретила нас осінь,
вересень тихо за плечі торкнув – ось він
дивиться впевнено, мружить свої очі,
бавиться холодом (що йому я?) з ночі.

перший, прийом! я ж бо знаю, що десь є́ ти.
хай там вже як, але, зрештою, ми – квити.
нам в забуття, в невідомість, на дно Лети...
перший, а все ж, – де́ ти?!..

2017

сто років тиші, ні тобі листа
ні повідомлень, ні дзвінків у шину
ні ворогом, ні другом, ні дружиною
не стала ти, і я тобі не став

опорою, надією і тим
хто кличе в гості, на ім'я чи заміж
про кого можна говорити з мамою
ні разу не згадавши про інтим

завбачливо, подалі від гріха —
найкраще спиться, коли менше знаєш
Іриною, Оленою чи Майєю
сьогодні станеш ти для жениха?

...істерика, психоз чи déjà vu
чи труднощі перекладу Коппо́ли?
сто років як не бачив тебе голою
сто перший, мабуть, не переживу

2025